Перекоп - Гончар Олесь

Чи шаль-ні, чи справді їх помітили звідти і стріляли по них? У всякому разі, довелось припинити роботу і перечекати. Всі троє вмостились тут же, під полукіпком: Яресько з одного боку, Левко з Дусею з другого — через сніп від нього. Біля себе вони притримували за віжки й коней, щоб, схарапудившись, часом не втекли.

Стрілянина зривалась то в одному, то в іншому місці в степу. Незважаючи на пізній час, Данько знав, тисячі людей зараз тут не сплять, чатують біля кулеметів, лежать у дозорах, прислухаючись крізь бриніння сухих стебел, чи не двигтить від Перекопу земля під вагою отих нових таємничих страхіть, що звуться танками і що біляки все погрожують пустити їх на плацдарм... Шумить вітер, роздимаючи на гарбі снопи, а небо все в летючих хмарах, то сивих, то аж голубуватих — крізь них все дужче просочується світло місяця, який вгадується десь там, по той бік хмар.

Через сніп Яреськові виразно чути схвильований, пристрасний шепіт Дусі, що, зрадівши, видно, цій перестрілці, вирішила сама нарешті відкритись Левкові у своїх почуттях. Данькові подобається відверто щирий вогонь жіночого серця, оця жагуча закохана сміливість, з якою молодичка лине до свого обранця.

— Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину,— аж співає вона напівпошепки за снопом.— Я тобі й голову змила б, і чуба оцього розчесала б, невмивака ти мій хороший!

Чути, як Левко вдоволеним баском заперечує.: ведмідь, мовляв, ніколи не вмивається, а здоровий... Сміються обоє.

— Сунься ближче до мене...

— Та я ж близько,

— Ще ближче!

— Ха-ха! А не боїшся — як обніму?

— Обнімай!

Захоплені своїми жартами, вони вже, видно, зовсім забули про Данька, про все навколишнє, не чують, як пострілюють біляки. Пустують, сміються, граються, як діти. "Обніми мене, обніми!" — чути її безсоромний, жадібно-радісний голос, і вогонь її тіла мовби пашить, б'є на Данька крізь снопи; і вслід за їхнім куйов-дінням — смаковитий звук поцілунків, що обриваються невдоволеним Левковим: "Тпрут сатани!" Це він на коней, що ніяк не звикнуть до стрілянини і, харапудячись, раз у раз смикають віжки і заважають їм цілуватись.

Потім чути — закохані домовляються про майбутнє. Тільки білякам кришка — так і поженяться. Дуся готова б і зараз, не відкладаючи ні на день, проте Левко дуднить заперечливо:

— Поки Перекоп не буде наш, ти про це й не думай. Інакше світовий пролетаріат мені цього не простить.

— Простить, простить,— сміється вона, і знову тріщать снопи, граються, куйовдяться, борюкаються, весь полукіпок аж ходором ходить не так од вітру та бурі, як від їхніх пустощів, і все знову завершується звуком поцілунків, і знову коніг харапудливо смикаючи віжки при подзенькуванні куль, не дають їм доцілуватись.

Нестерпно солодко слухати Данькові, як вони радісно казяться, чути їхній закоханий шепіт, сміх, борюкання, пестощі й особливо оте жагуче: "Обніми! Не бійся!" Нестерпно було це, і в той же час слухав би й слухав оці буйнощі чужого кохання, їхню розпалену пристрасть, від якої і своє власне кохання стає ще дорожчим, ще жаданішим... Де Наталка? Здається, встав би і крізь дзизкіт куль, крізь колючі дроти й окопи, крізь кордони воюючих армій пішов і пішов би розшукувати її, свою синьооку... Ніч стугонить вітром, хмари над степом летять, із-під їхніх розбушованих сивих туманностей місяць так ні разу й не пробивсь. І як він, що десь тільки вгадується по той бік хмар, так вгадується Данькові десь там і Наталка, і здається іноді, що ось-ось вона вже з'являється із-за світлого бушовища хмар і, на якусь мить застигши на їхньому тлі, всміхається звідти йому.

Стрілянина тим часом вщухла, і вітер ніби поменшав — над степом наступила безгомінь; навколо потемніло, як буває це вже перед світом; Данько піднявся з-під полукіпка.

— Годі вам куйовдитись,— окликнув своїх закоханих.— Пора за роботу.

Дуся підхопилась жваво, як дівчина, і по-змовниць-ки щасливо посміхнулася до Данька, а за нею повагом вибрався із снопів і закудланий Левко.

Не встигли вони вкласти й десятка снопів, як знову знялась неподалік пальба, заспівали кулі, і всі троє, попадавши в снопи на гарбу, вдарили по конях.

Зупинились у вибалку, де кулі вже не могли їх дістати.

Стрілянина не вщухала.

— Знову хтось через фронт переходить,— висловив догадку Левко, прислухаючись у той бік.

Останнім часом рідко минала ніч без того, щоб хтось не з'являвся звідти, з біляцького боку, на плацдарм. Приб'ються або незаможники, що їх невідкладне якесь горе пригнало сюди, або зв'язківець від кримських партизанів, або кілька червоноармійців із захоплених у полон, яких не встигли розстріляти... Хтось, певне, спробував щастя і цього разу.

Зі степу, з боку позицій наближався гомін. Незабаром із сутінків світання вибрела чимала група червоноармійців, селян, жінок з кошиками, як на базар... Попереду когось вели попід руки. При наближенні їх Яресько розгледів, що ведуть дівчину, видно, було її щойно поранено, обличчя бліде, голова знесилено схилилась на плече якомусь селянинові з сивою розкошланою бородою.

Ось іще ближче. Але що це? Данько подумав, що він божеволіє...

— Наталко!

Вона скинула до нього очима, великими, нажаханими.

Бліда, обірвана, коси теліпаються. Чому вона така? Звідки?

— Намучились ми з нею,— промовив старий, зупиняючись біля воза.— Просто під кулі йде, хотіла, щоб убило.

— Оце ж джигітовка їхня все,— додав інший селянин.— "Умкнули" для розваги іноземців Погрались та й кинули в кучугурах...

Очі в неї — повні страждання. Губи обкусані, в запеченій крові... Доки жінки перев'язували Наталку, Данько дивився їй в очі, де, крім горя, не було зараз нічого, дивився, і отака змучена, нещасна, вона ніби ще дорожчою ставала йому! Коли перев'язали, сам допоміг вмостити її на возі, сам уклав на снопах і, ставши в передку, взяв віжки до рук.

Коли в Каховці здавав її в лазарет, його запитали — хто вона.

Відповів незвично для самого себе:

— Дружина моя.

Меншали дні, холоднішали ночі. Все частіше осінніми хмарами стало заволікатися таврійське небо. Сиві заморозки на світанні, подуви північних вітрів нагадували обом воюючим таборам про невідворотне наближення зими. Ще одна воєнна зима? З голодом, холодом, тифами? Ні, це було понад силу розтерзаній, розруйнованій громадянською війною країні. Народ, Ленін вимагали від своєї армії покінчити з воєнними фронтами ще до зими.

Південний фронт весь час одержував нові поповнення. На Каховському плацдармі було вже тісно від військ. Масами прибували червоні добровольці, прибула на плацдарм сформована в Казані Ударна вогнева бригада, добре споряджена, добре оснащена, з мінометами, вогнеметами, яких досі тут не було. Восени червоні війська Південного фронту вже мали значну перевагу проти врангелівців у піхоті. Одначе, як і раніш, Врангель ще зберігав перевагу в кавалерії, в бро-невійськах, зокрема в танках, цій новітній і грізній зброї, якою він сподівався, зрештою, зламати каховські укріплення. Щоб ліквідувати перевагу врангелівців у кінноті, в кінці вересня було прийнято рішення перекинути з Польського фронту на Південний Першу Кінну армію, оскільки в цей час з Польщею вже .велися мирні переговори.

Тринадцятого вересня Перша Кінна вирушила походом на південь. їй належало подолати відстань майже в сімсот кілометрів, пройти цю відстань по розбитих осінніх дорогах, з розруйнованими мостами,, на втомлених від безперервних переходів конях, до того ж пройти якнайшвидше. Сам Ленін у ці дні стежив за переходом Першої Кінної і закликав для прискорення переходу вжити всіх заходів, "не зупиняючись перед героїчними".

З того дня, як Перша Кінна вирушила Правобережною Україною на південь, тривога не покидала білі штаби. Врангель і його генерали добре розуміли, хто йде проти них: ішла краща кіннота світу. Не важко було розгадати, чим стане для Першої Кінної Каховський плацдарм, якщо до її приходу він не буде ліквідований. Врангель не гаяв часу. Користуючись тим, що держави Антанти знов посилили йому в цей час підтримку поставками, новітньої бойової техніки, а також поповнивши свої корпуси переправленими з Франції військовополоненими, Врангель сподівався одним блискавичним ударом покінчити з червоними на Півдні, розгромити їх раніш, ніж тут з'являться передові ескадрони Будьонного та Ворошилова.

Оскільки неодноразові спроби взяти Каховку в лоб не увінчалися успіхом. Врангель вирішив знищити Каховський плацдарм іншим способом. Задум його полягав у тому, щоб повторити маневр червоних і створити в їхнім тилу по тбй бік Дніпра свій плацдарм. У гарячковій йапрузі розроблявся білою ставкою план задніпровської операції, що був визнаний справжнім стратегічним шедевром Врангеля. План удару, розроблений в усіх подробицях, не залишав місця для сумнівів в його успішному здійсненні: першим ударом відрізають Каховський плацдарм від його тилів, а потім подвійним натиском — з тилу і фронту — роблять з нього суцільне кладовище. Оточивши і знищивши червоних біля Дніпра, врангелівські корпуси з'єднуються в районі станції Апостолово і розвивають звідти удар на захід, в глибину Правобережної України, назустріч західним* союзникам — Пілсудському, Петлюрі чи кому б там не було.

Осінь тим часом брала своє. Зблякли степи. Пожовкли плавні Дніпровські. Дніпровські плавні — це цілий край з низовими лісами, з намулистими лугами, з тихими озерами, заводями та протоками, де ще запорожці тягали волоками рибу, і від самих назв яких — Скарбне, Підпільна, Базавлук — віє таємничістю давніх запорозьких легенд...

Широкий та чистий тут Дніпро, справді, як небо, розлите по землі. Море близько, і він тече повільно, величаво, розливаючись безліччю рукавів, застоюючись у лиманах, затоках, омиваючи плавні, піщані обмілини та в кучерявих столітніх вербах острови. Піски улітку тут такі білі, що колись і весь цей край мав назву Білобережжя. Повно тут риби, повно дикого птаства. До півліта стоїть у .плавнях дніпрова вода, а коли спаде, родючий плавневий мул селяни обробляють під городи, і ростуть тоді тут картоплі по відру під кущем, наливаються гарбузи, що людина не обійме. Осінь у плавнях тиха, спокійна. Прозорість повітря. Задума озер. З безмовною музикою облітає листя, лягаючи на чисті застиглі плеса води.