Перекоп - Гончар Олесь
Туди йшли, як на прогулянку, в англійських новісіньких френчах та французьких галіфе, а звідти брели пошарпані, пониклі, в пилюці, в крові... Добре, видно, їх там пом'яшкурило. На сибіряків усе звертали. Сила-силенна нібито прийшла їх на підкріплення плацдармові.
— Газів би ви на них із загряниці попросили,— радив білякам Гаркуша, якому чутки про безстрашних сибіряків тепер не давали спати.
Бої під Каховкою не припинялись. Мчала кіннота туди з жовтими стрічками навскіс на кубанках, знов ішли броньовики, тягли артилерію... Різні чутки доходили звідти: то червоні цих розженуть, розжахають по степу, то, навпаки, ці оточать червону піхоту десь на відкритому і шашками порубають, броньовиками подавлять.
Бувало, приводили на хутір захоплених червоних бійців, мордували їх тут, допитуючи, ножами — до кістки — вирізали їм зірки на лобах. Вночі відводили в степ (хазяїн просив, щоб у дворі не розстрілювали), і тоді долинали звідти далекі передсмертні вигуки розстрілюваних: "За нас відомстять! Хай живе комунізм!"
Якось по заході сонця привели на хутір кільканадцятеро їх, захоплених у бою, в запечених кров'ю ранах, і хоч вони вже ледь трималися на ногах, вишикували їх під вікнами штабу.
Конвоїри говорили перед тим, що є тут нібито між захопленими важливий комісар, тільки не знають — котрий.
Молодий однорукий генерал з осетинів вийшов до них, скомандував:
—Хто з вас комісар, три кроки вперед! . І після хвилинного роздуму раптом уся шеренга хитнулась і... твердо зробила три кроки вперед.
На ніч їх кинули в сарай, бо зараз офіцерам було не до них. У хаті цієї ночі йшло гульбище — офіцери обмивали чин, щойно одержаний одним із їхньої компанії. Вшанований чином герой (бронегерой — називали його товариші) сидів за столом на почесному, поруч з одноруким генералом, місці. Бронегерой був ще зовсім молодий, кучерявий, булькатий, і з обличчя йому весь час не сходила урочиста напруга, наче ось-ось він рявкне "ура" і просто з-за столу кинеться в атаку. Був тут серед офіцерів і полковий піп, червонощокий дядюга .в рясі, над яким офіцери весь час потішаються, хоча він приймає їхні кпини, не ображаючись, і перед боєм кожному з них дає цілувати руку. Зараз ця рука звично і вправно розливала по склянках ігристе кримське вино, що його спеціально для обмивання чину привіз щойно прибулий з Криму вояка, котрий, хоча в боях ще й не був, але поводився, як людину стріляна і впливова. Лисуватий, з неприємним, ніби в слідчого, прижмуром очей, він і за столом тільки те й робить, що на кожного тут накидається з незмінним своїм запитанням: "Як мужики? Головне — як мужики до нас ставляться?"
Подаючи на стіл, краєм вуха уважно прислухалась Наталка до їхніх розмов, хоча не все в них і розуміла. Батюшка, підпивши, говорив про якесь чудо, що нібито мусить статися з волі Всевишнього на поміч білому воїнству. Прибулий з Криму доскіпувач розповідав, що там, на жаль, неспокійно, робітники в Севастопольському порту висадили в повітря склади з американським спорядженням, а двом американцям просто серед білого дня на Графській пристані якісь матроси натовкли морди. Ставши потім перед військовим судом, вони виправдувались тим, що потовкли цих двох помилково, прийнявши нібито американців за англійців, одначе за свою помилку зовсім не шкодували.
Уже після того, як випито було чимало і осоловілий батюшка завів старовинних козацьких пісень, а бронегерой вступив з військовим прокурором у запальну суперечку про новий, щойно встановлений Врангелем орден Миколая-чудотворця, було запрошено до столу й Гаркушу. Запросив його лисуватий, щоб почути від старого, як він висловився, "мудрий голос самого населення". Найбільше цікавила кримчака справа з проведенням у цих місцях врангелівського земельного закону.
— Закон? Це ви так величаєте отой кніксен, що його зробив наш вождь у бік селян? — з посмішкою зауважив однорукий генерал.
Кримчак ждав відповіді від Гаркуші. Гаркуша ж, хоч добре знав, яким обуренням зустріла Чаплинка врангелівський замах на її земельні наділи, вирішив краще бути обачним.
— Про це ще нам рано говорити,— запихаючись власною індичиною, відповідав він кримчакові тими самими словами, якими відповідав йому штабний писар на запитання про Україну.— Ось ви краще скажіть мені, як людина бувала, чи можна такому простому хуторянину, як би й я, та в яке-небудь іноземне підданство пристати? Як ті оц колоністи: на нашій землі живуть, а закони над ними не наші...
— Куди загнув старий,— засміявся, наливаючи склянки, молоденький офіцер з вусиками в одну волосину.— А в яке б же ви підданство хотіли?
— Та нам хоч би яке-небудь,— хихикнув Гаркуша,— аби тільки не чаплинське та не каховське.
— Отець Пансофій! — раптом звернувся з кутка до полкового батїошки похмурий, геть зовсім сп'янілий офіцер.— Ви добре пам'ятаєте апокаліпсис?
— Пам'ятаю...
— Чи не правда, вельми точно там наша доля визначена? — Офіцер підвівся і глибоким нутряним голосом проказав: — Прийдуть з півночі стовпища варварів і заженуть нас на півострів, схожий на Сінайський, і то буде кінець усьому, кінець двохтисячному царству Христа...
— Такого нема в апокаліпсисі!
— Нема? — здивувався офіцер.— А могло б бути! — І він якось важко зареготав.
Зайшла мова про червоних, що боронять плацдарм, про якийсь містичний екстаз, що нібито охопив їх, про поширену в червоних військах зовсім дивовижну пристрасть самопожертви в ім'я своєї комуністичної ідеї.
— Надвоє розрубаний лежить,— розповідав броне-герой,— ногою на груди йому стаєш, а він тобі: "За революцію вмираю! Рад умерти за неї..." Ви розумієте, раді
— Аз оцими, що в сараї,— вибравши момент, обережно нагадав Гаркуша,— ви їх у Крим відправите, чи як?
— Так у вас тут здобич є? — зірвався з місця лисуватий.
— Та ще й неабияка: комісари...
— Накажіть привести котрогось. На живого хочу зблизька подивитись!
З наказу генерала привели в хату одного з полонених. Високий, немолодий уже, сивина на скронях. Видно, робітник. Сутулячись, став біля печі. Наталка з сіней із жахом дивилась на його руки: нещадно скручені за спиною колючим дротом, аж чорні в запеченій крові...
Лисуватий вискочив наперед:
— Ти хто? Полонений мовчав.
— Хто серед вас комісар?
Обшерхлі, попечені смагою губи полоненого ворухнулись ледь помітним усміхом.
— Посміхаєшся? — істерично вигукнув лисуватий.— Але ти ще не знаєш, яку ми тобі ціну запропонуєм!
— Яку?
— Твоє власне життя! Хіба дешево, га?
— Життя комуніста не купується й не продається. Воно належить не йому.
— А кому? — батюшка зацікавлено наставив вухо. Полонений обвів поглядом присутніх.
— Тим усім, хто проти вас піднявся. Лисуватий вихопив револьвер, але генерал не допустив розправи.
— Виведіть! Ми ще з ним поговоримо. Ще він накреслить нам схему каховських укріплень. і
Одначе вранці їм поговорити так і не вдалось...
Офіцери спали цієї ночі, як убиті. Спали, де кого зморив сон: той на лаві, той схилившись на стіл, ті хропіли по кутках на збіжжі.
А з Гаркушиної комори зникло тим часом дещо із запасів: не дошукається вранці господар бутля самогону...
— Старші п'ють та гуляють, а ви ж чим гірші? — сказала Наталка, вгощаючи самогоном вартових біля сарая.
Вартові попались не з тих, що відмовляються від частування. І темрява ще стояла глибока, як вони, пообіймавши свої гвинтівки, вже п'яйо хропіли під зорями, а з тихо відхилених дверей сарая, обережно переступаючи через,поснулих стражів, виходили і нечутно зникали один за одним у степу ті, після кого край хутора на ранок знайде старий Гаркуша лише обривки колючого закривавленого дроту, що ним були поскручувані їм руки...
Цього ж дня степом на Чаплинку кінні конвоїри гнали взяту під арешт Гаркушину наймичку, на яку впала підозра, що це вона повипускала з сарая вночі бранців.
XIX
Як морські вали під час шторму розбиваються об скелю, так розбивались одна за одною білогвардійські атаки об непорушний Каховський плацдарм. На інших ділянках фронту від Донецького басейну і до Дніпра бої відбувались з перемінним успіхом, що можна було виставити перед союзниками за неабиякі перемоги: було взято Олександрівськ, йа кілька днів було захоплено Синельникове, передові врангелівські роз'їзди бачили з високих степових могил труби катеринославських заводів.
І тільки цей каховський тет-де-пон висів на Врангелеві, як прокляття. Невдачу атак на плацдарм Врангель боляче переживав. Він сам ревниво стежив за всім, що діялось тут. Не раз серед ночі вдирався до телеграфістів, приголомшуючи їх своїм роздратованим:
— Що в Каховці?
Після невдалих атак на плацдарм та тяжких втрат настрій у білих полках був гнітючий. Не одному з білих лицарів цей широкий степ український з прадавніми скіфськими могилами здавався в ці дні тим останнім полем бою, на якому поляже й він.
Щоб підтримати підупалий дух військ, Врангель ввів новий орден Миколая-чудотворця, чи не першими удостоївши цієї нагороди "ратних орлів своїх" корні-ловців. З цього приводу корніловським полкам вирішено було влаштувати парад, місцем для якого командування обрало велике прифронтове село Чап-линку.
Корніловці знали, що Врангель не байдужий до них, сам з гордістю носить звання почесного корнілов-ця, але нащо йому був цей парад — парад змучених, розшарпаних на каховських дротах героїв? Щоб підтримати настрій поріділих офіцерських рот? Чи є у вождя якісь інші, свої, потаємні, міркування й розрахунки? Судячи з усього, парад мав бути урочистий, помпезний. Ходили чутки, що з головнокомандувачем прибудуть у Чаплинку, крім вищих чинів ставки, також усі акредитовані в Криму іноземні військові аташе — представники місій Америки, Англії, Франції, Сербії, Японії, Польщі...
— Інспектувати їдуть? — озлоблено говорили в полках учасники каховських атак.— Що ж, підемо пропа-радуємо перед ними. Хай бачать, чого нам коштувала Каховка.
У полку, в якому після помилування служили розжалувані в рядові Дьяконов та Лобатий, звістку про парад було зустрінуто як насмішку.
— Підемо покажемось твоєму цезареві,— говорив Лобатий до Дьяконова, знаючи, як він, Дьяконов, після скасування йому Врангелем смертного вироку, став ще з більшою відданістю служити своєму кумирові й жив відтоді ніби дарованим від вождя життям.
Полк їхній в упертих неодноразових спробах заволодіти Каховським плацдармом порідів ледве чи не наполовину.
