Перекоп - Гончар Олесь

Не раз і не два кидались офіцерські роти на щодень зростаючі укріплення ненависного тет-де-пону і, нічого не досягши, порвавши руки на колючих дротах, ні з чим відкочувались назад. Багатьох втратили назавжди; були випадки, що поранених не встигали підбирати і вони потім цілими верствами відповзали степом у напрямі на Перекоп. Нарешті ці безплідні вимотуючі атаки було припинено. В полку з цього приводу поговорювали, що Врангель вирішив нібито зачекати прибуття танків.

— Давно б пора,— сказав на це Васька Лобатий.— Бо щось надто дешевими стали під Каховкою ландскнехти її величності Антанти.

Він був у ці дні не в дусі, взивав себе і всіх батраками Антанти, і коли поріділий після боїв полк, зайнявши позиції в степу, став окопуватись. Васькд хоч і взяв лопату до рук, проте більше збивав нею головешки з доняшкиків і, слинячи навиминане насіння, похмуро потім знущався з тих, хто невміло й уперто вганяв офіцерськими руками заступ у затверділий протягом літа таврійський грунт.

— Рийтег рийте, ваші благородія,— глумливо кидав він Дьяконову та іншим.— Тільки чи довго тут будете володіти і княжити?

Дьяконов волів би краще не слухати похмурих його прорікань, бо, як не дивно, але Васька Лобатий, цей п'яниця, скандаліст і цинік, не раз уже виявлявся правим, так само як і тоді, коли, сидячи під арештом в но-воолексіївському пакгаузі, запевняв Дьяконова, що Врангель неминуче повипускає їх, бо без них йому ніяк не обійтись: "Ми ж коні для його колісниці!"

Справді, не минуло багато часу, як вони опинились обидва в піхоті, хай і без офіцерських чинів, хай і рядовими, але рядовими в якому — в "першому з перших", в овіяному славою білому корніловському полку!

Тепер ось їх мають вивести на парад. Щоправда, після безперервних боїв полк їхній за своїм зовнішнім виглядом менше всього підходив для того, щоб марширувати по плацу. Одначе, коли спеціально прибулі інтенданти спробували заради такої причини по можливості причепурити білих героїв, то Лобатий навідріз одмовився міняти бойове своє дрантя на щось інше.

— Хай бачить вождь, як общипали під Каховкою ратних його орлів!

І навіть звичайно стриманий Дьяконов приєднався до невдоволених:

— Без комедій! Вийдемо — які є.

— Тільки так, у чому є,— підтримали й командири.— Хай бачить її величність Антанта всі наші дірки та проріхи!

— Не нам червоніти за них!

І коли настав той день, корніловці, зняті просто з окопів, з'явились на чаплинському майдані такими ж, як були там, у боях: обірвані, брудні, позароста-лі, озлоблені на всіх і на все. Були не схожі на самих себе у своїх розшарпаних на каховських дротах мундирах, проте йшли чітким строєм, з високо піднятими головами, які вони з гідністю несли своєму вождеві та чужоземним місіям напоказ. На місце корніловці прибули в точно призначений час — на четверту годину дня,— проте тут їм довелося чекати: головнокомандувач з гостями ще був десь у дорозі. Попередили, однак, що він може бути з хвилини на хвилину, і вишикувані полки, не розходячись, стали ждати його приїзду на чаплинськім ярмарковій майдані.

— Чим не Марсове поле, га? — обертаючись до Дьяконова, скалить зуби Лобатий.— Колись тут ярмаркові прасоли баранів торгували, а зараз ми парад триматимем перед вельмишановними панами аташе... М-да.

Обвішаний зброєю, зачубатілий, він стоїть попереду Дьяконова, мов якийсь розбійник, у своєму строкатому вбранні: кашкет з переламаним козирком, на плечах картата ковбойка з чорними погонами кор-ніловця, на йогах —г— ні чобіт, ні краг, замість них — ніби навмисне — поверх холош галіфе натягнуто дранні англійські шкарпетки... Всю дорогу від окопів до Чаплйнки Дьяконову осточортіло мигкали перед очима в куряві ці сірі англійські шкарпетки, і він уже не міг на них дивитись без роздратування.

Ждати довелося довго. Коли йшли зі степу, ще їм яскраво світило сонце, а тут уже й тучами небо стало заволікати, і "вітер, знявшись, куряву над майданом погнав...

XX

Приїзду головнокомандувача ждали в цей день і на Перекопі. Тут, на Турецькім валу, за вказівками й під наглядом французьких військових інженерів все літо провадились роботи по зміцненню фортифікаційних споруд. На Заході писали, що на Кримському перешийку, на цій ключовій позиції, може бути зведена фортеця, не менша за значенням, ніж Гібралтар чи Суец. Спішним порядком будувалася спеціальна залізнична вітка, щоб можна було доставляти по ній з глибини Криму будівельні матеріали, сталеві балки та кріпосну артилерію до самого Перекоп-ського валу. Будівництво залізниці тяглося вже багато тижнів, проте роботі не видно було кінця.

Серед маси людей, нагнаних сюди для робіт, був і Оленчук з підводою. Кілька разів пробував відпроситись додому — недалеко ж! — не пускають навіть і в неділю. Вже й коняка впала, а він тягне, вже й сорочка на ньому зітліла, а перемінити не пускають, хоч гинь.

Насипають насип для залізниці. За старшого над людьми тут ротмістр Гессен, крикун і грубіян з німецьких колоністів. Оленчукові він вночі привиджується з ошкіреними зубами. Здається, він всі слова людської мови забув, окрім лайки та окрику: "Пшов!"

Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався. Земля — як камінь. Для насипу вибирали грунт з боків лопатами, розорюючи його перед тим плантажними плугами. В плуги запрягали по дві, по три пари волів. Одного дня волів не стало — їх послали на станцію возити якісь термінові вантажі-— колючий дріт прибув, чи що. Роботи, проте, не припинились.

— Линви! — наказав Гессен. З'явилися линви.

— Хто вміє з вас плугом управляти?

Плугом управляли? Себто плужити? А хто з них, хліборобів, цього не вміє?

Наперед вийшов якийсь старовір агайманськцй з розкошланою бородою, упевнено став до чепіг, дарм^ що плуг новий, загрянишний, з тих, що землю під виноградники перевертати. Одначе кого ж запряжуть? Волів досі нема зі станції. А Гессен уже, тикаючи натаєм, відраховує, відділяє з гурту кільканадцятеро найкрутов'язіших, шикує в два ряди... Що він надумав?

Оленчук опинився попереду, за ним дядьки, далі татари з Армянського Базару, старообрядська молодь, що їм віра забороняє зброю в руки брати... Переминаються з ноги на ногу, нічого не розуміють. Вірніше — розуміють, але ще не вірять, навіть у думці не можуть допустити таке...

— Линви на плечі!

Як сновиди, як оті, що їх примушують самим собі рити ями перед розстрілом, нагнулися, беруть, на плечі міцний манільський канат.

— Пшов!

Врни ще стоять якусь мить незрушно, мовби не чують команди, мовби не в силі збагнути, що це стосується до них, що це їх, людей, впрягли в плуга і збираються ними орати!

— Синів червоним повіддавали? Щодня їх сюди ждете? — І виляск нагайки.— Пшов!!!

Мов бурлаки, понагинавшись, пішли. Лобами вперед, зуби зціпивши до потемніння в вічу. Наче й не важко було для плечей та для рук, але для серця... Клубок вогню перевертався в грудях Оленчукові, болем і жагучим соромом палив. Краще було б убило, десь отам в Карпатах, ніж до такого дожити.,Доживсьу що, як худобиною, орють тобою. Вити, звіром вити хотілось від болю, від кривди, від образи. Не зглянулись на літа його, не посоромились вірьовку одкинути на цю контужену, за батюшку царя скручену шию. Не боявся в житті найтяжчої роботи — гори труда витрудив, гори солі із Сиваша на собі виносив, а тепер ще ось так">. І не тяжкість оцієї єгипетської роботи гнітить його,, гнітить те, що за людину тебе не вважають, для них ти був і залишився бидлом. Декотрі з молодших пробували жартувати, але і в жартах чулася більше гіркота. Хтось лаявся понуро, хтось кляв Гес-сена, що вигадав на них таке" а Оленчук тільки: сопів, ступаючи крок за кроком попереду, і сльозу за сльозою ронив собі під ноги.

Під час перепочинку з обуренням стали говорити між собою, що Гессен не має права так з ними поводитись, що треба виділити депутацію й подати скаргу по начальству. Депутацію виділяти, одначе, не довелось: пройшла чутка, що сам Врангель незабаром має проїхати тут з іноземними гостями, отже, все побачить в натурі.

З того моменту, коли з боку Сімферополя з'явились

шляху автомобілі, ротмістр Гессен міг уже не під-

ганяти своїх орачів, мовби хто їх підмінив одразу: са-

мі тягли, аж жили в них тріскались, усю силу своєї

злості вкладали в цей напнутий манільський канат.

Хай бачить білий правитель, ким тут орють, кого тут,

замість худоби, запрягають у плуги.