Перекоп - Гончар Олесь
Дивне складається становище: весь час він наступає, щоразу нібибто перемагає, і в той же час сили його відчутно тануть і чорні хмари згущаються над головою.
Досі йшов у житті упевнено, цілеспрямовано. Ще в молодості на великосвітських балах у Петербурзі він виділявся з-поміж ровесників не лише своїм ростом та бравістю, але й тим поривом до дій, величезним запасом енергії, що завжди носив у собі. Може, й справді то кипіло в ньому безмірне честолюбство, як говорили декотрі? Але хіба воно не допомагало йому рухатись уперто, щабель за щаблем угору, до мети? Молодецький естендартюнкер кінної гвардії... Потім, не вагаючись, їде робити кар'єру в Іркутськ. Там надів згодом чорну папаху забайкальського козака.
Але вершиною, його апофеозом став, звичайно, Крим. Після новоросійської катастрофи маси розгромлених денікінських військ з допомогою флоту союзників були переправлені в Крим, куди ще раніш через перешийки відступили рештки слащовського корпусу. З Кавказу в ті напружені дні було перевезено тисячі офіцерів, козаків, шкуровців... Усе вирішувалось в ті дні на морських шляхах: одні кораблі звозили у Крим живу силу, рятуючи її від остаточного розгрому, інші кораблі тим часом везли в Крим із-за кордону бойове спорядження. Але якщо Антанта могла врятувати своїм флотом армію від фізичного винищення, то врятувати її духовно, перетворити здеморалізований набрід у першокласну сучасну армію могла тільки людина з задатками полководця, вождя. Ось тоді ті можновладні, хто все вирішував, звернули свої погляди на нього: молодий, сповнений енергії генерал, що з своїми козаками не знав поразок, тільки він здатен у цей критичний час заступити старого і засмученого невдачами Денікіна. Щоправда, глави іноземних місій, від яких, зрештою, найбільше залежало його призначення, з самого початку вбачали в ньому не стільки цезаря, скільки відважного авантюриста. Та дарма! Бо хіба всі великі полководці не були якоюсь мірою авантюристами? СКІЛЬКИ віри мав він тоді у собі! Сам вірив і вдихнув цю віру в інших, яких готував у похід. Пригадує той білий екстаз, що охопив тоді війська. В церквах проголошується многоліття болярину Петру й армії. Огляди, молебні, трубний глас Веніаміна в севастопольському соборі: "Ти переможеш, бо ти — Петро!", "Прав нами, бо ти божою милостю нам даний в диктатори!" За короткий час перетворив Крим у баронський неприступний замок. "Я тут викую вам прообраз сильної оновленої Росії". Тридцять тисяч штиків! П'ятдесят тисяч шабель! Броньовики! Аероплани! Для першого удару це був такий кулак, перед яким не могла встояти ніяка сила. Досі бачить перед очима щити з величезними написами, на перекопських валах, коли оглядав війська перед наступом: "Перекоп — ключ до Москви!"
І хоч не раз його владолюбству дошкуляло те, що його регламентують, що його підганяють, що виступи його ставлять в пряму залежність від ходу справ на Західнім фронті, в Пілсудського, проте, вирвавшись з військами на простори Північної Таврії, упоєний радістю перших перемог, він уже був певен тоді, що сам є господарем становища, що сила його зростатиме в боях і влада ширитиметься без меж! Першим розчаруванням була відмова. таврійських селян поповнювати його війська. Другим розчаруванням була Кубань. За ним не пішли. Йому не відгукнулись. Але чому, чому? Це лишилось для нього загадкою.
За літо в боях корпуси його було знекровлено. Наступи його були сильні, але сильні, як судороги. І зараз оця задніпровська операція, що вона йому принесе? З останніх сил простягає руку на Захід, невідомо тільки, чи зустріне вона там дружній потиск, чи так і повисне в повітрі?
Зменшується, тане день відо дня кількість його військ, а тим... ч&сла їм нема, безконечним їхнім поповненням. Перша Кінна на нього йде. А що буде, коли прийде і двадцять тисяч шабель її замигтять в оцих Таврійських степах? Невже на зиму відтиснуть його знову за Перекоп? Ну то й що? Сидів же хан після розгрому Золотої Орди століття в Криму, живучи набігами. Чому ж нам ні?
Дивно, що досі їх не вдається зламати. Невже й справді більшовиків силою меча не зламати, як недавно висловився Ллойд-Джордж? Союзники останнім часом, особливо Америка, різко посилили Кримові допомогу. Найгірше було місяць тому, коли в Сполучених Штатах саме точилася передвиборна боротьбаг і шефи його під тиском робітничих мас змушені були тимчасово відмовитись поставляти зброю в Крим. Проте він і сам добре розумів, що від нього відхрещуються лише тимчасово для декоруму, запобігаючи ласки перед виборцями. Зараз справа налагодилась, ван-^ тажі йдуть повним ходом. На його боці наймогутніша техніка, блискучі стратегеми, його оточують першокласні фахівці військової справи, а в них? Вахмістри та вчорашні каторжники командують арміями! І все ж, як не б'ються офіцерські його полки, яку зброю не пускають у хід, досі нічого не можуть вдіяти з тією незрозумілою живучою масою сірих та босих армій.
Усе літо верховний працював з колосальним напруженням волі, заганяв себе і всіх, хто його оточував, і які ж плоди? Чи далеко пробивсь із своїми військами? Чи досяг тієї безмежної влади, якою так спрагло марив? Що далі, то все ясніше стає, що події розгортаються незалежно від його бажань і прагнень, що влада його як вождя, замість того, щоб ширитись, навпаки, звужується, все менше залишається людей в її орбіті. Ще навесні був певен, що він — серце й мозок незліченних людських мас, що він, і тільки він, управляє ними і що без нього вони ніщо. Одначе останнім часом іноді здається йому, що коли він ким і управляє, то це, скоріше, штабами, а не масами, чи, може, навіть і не штабами, а лише найбдижчим своїм оточенням — ад'ютантами та конвоєм. До чого ж так можна дійти? Ось зараз десь там б'ються його корпуси, історія робить своє, і він "божою милостю диктатор",— чим може він змінити хід подій? Чи не більше зараз там вирішує справу багнет рядового червоноармійця, аніж його цезарська воля?
На столі перед ним поблискує амулет, одержаний сьогодні при таких таємничих обставинах. Під час зупинки на одній із станцій увагу його привернув гомін на пероні. "Я той, кого ждав світ! Я — месія!" — чув вигуки якогось невідомого, що, стримуваний ад'ютантами, намагався прорватись до штабного вагона. Наказав з'ясувати, чого він хоче. Доповіли, що невідомий має для нього, главкома, якусь передачу. Досить загадковою виявилась вона. Невеликий замшевий кисетикг з якого добули оцю золоту, схожу на мініатюрний глобус, кульку з чотирилисником зверху. При натиску на її пелюстки вся кулька, мов помаранч, розкривається на декілька дольок, і на кожній із них ізсередини на тлі воронованої сталі видніється зображення якогось знака. Можливо, це був якийсь масонський амулет. Аж дивно, що верховний ніяк не може відірватись від загадкової цяцьки. Натискає пальцем на пелюстки і, коли кулька розкрилася, знов починає уважно розглядати оті таємничі знаки, яких удень так і не розгадав. Що вони мають значити? Єпископ Веніамін, що теж їде з ним у штабному поїзді, запевняє, що це наслання диявола і що це яблуко негайно треба викинути геть. Справді, хто він, отой невідомий? Психопат? Маньяк? Чи справді який-небудь провидець? "Я — месія... Я той, кого жде світ..."
Налягає важка дрімота, са№ собою склеплюються очі. Зовсім виразно чує крізь дрімоту, як хтось схиляється над ним, шепоче: "Думаєш, ти хазяїн? Ти не хазяїн, ти ландскнехт... ландскнехт, і тільки!" І в той же час чує, що поїзд іде, і вже на весь оцей поїзд, що рухається нічними полями невідомо куди, їх залишається тільки двоє: він та матрос. Де він зустрічав цього молодого матроса? Ага, це той самий, що він випадково бачив, як рубали його козаки під Мелітополем. З розрубаним плечем, заюшений кров'ю, гукав тоді козакам і йому, Врангелеві, до автомобіля: "Рубайте, так вашу перетак, все одно заженем вас у землю! Комунізму вам не стримати!"
Стріпнувся, намагаючись розігнати кошмар, але за мить той самий матрос знову був перед ним. Відчував уже, як сам його рубає. Тільки зарубати ніяк не може — шабля наскрізь проходить через тіло, мов крізь повітря, а матрос знову перед ним живий...
Удар буферів. Поїзд зупиняється. Де це вони? Якась глуха степова станція. Схопившись з місця і ще пригнічуваний кошмарами, главком поспішає в оперативний відділ. Тут чомусь збилися всі: генерали, радисти, навіть єпископ Веніамін, цей "розбійник у рясі", як його охрестив Денікін... При появі Врангеля всі раптом змовкають, мимоволі виструнчуються перед ним бліді.
— Що сталося?
— Ваше високопревосходительство... Щойно одержано трагічну звістку з-за Дніпра. В бою під Щолохо-во загинув генерал Бабієв...
Бабієв! Майнуло на мить смагляве обличчя цього безстрашного осетина, однорукого витязя, що зовсім недавно на іменинах верховного з таким вогнем танцював лезгинку. З його смертю, як передають звідти, "кіннота втратила серце..."
— Війська наші змушені залишити правий берег, зараз відходять назад...
"Відходять". Він добре уявляв собі, що значить відходити в такій ситуації: не відходять, а тікають, панічно біжать до переправ, кавалерія давить піхоту, кидають артилерію в плавнях...
— А під Каховкою? Танки як?
— Ваше високопревосходительство... їх у нас більше нема...
Танків нема... Кіннота втратила серце! Та хіба тільки кіннота втратила його?
Усі, хто стояв тут перед ним, бачили, як раптом поник головою їхній вождь, погорбився, постарів на очах...
XXVII
Немов по мосту в майбутнє, ідуть вони, спускаючись з бериславських висот, по понтонах через Дніпро на лівий каховський берег. Іде найкраща кіннота світу, якій після семисотверстного тяжкого переходу, після лісів та боліт Замостя, після мурів Дубно та пагорбів Новограда-Волинського нині стелиться попереду в осіннім світанні рівний, як море, Таврійський степ.
На каховському боці біля самого мосту, оточені командирами, стоять Ворошилов і Будьонний. Обидва в кожушках: холодно. Уважно стежать за безконечним рухом кінних полків, що течуть і течуть через Дніпро по вузенькій смужці понтонного мосту. Ось пройшла четверта дивізія Тимошенка. За нею до мосту наближається славна чотирнадцята на чолі з Пархо-менком. Попереду молодий начдив — у бекеші, з вусами запорожця, на тонконогому, схудлому за час переходу скакуні.
