Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Іншими словами, хлопи повинні двічі на тиждень працювати задармо на ремонті доріг. Бронко хіба розуміє, що справа не в ремонті доріг? Наші галицькі дороги прославилися на весь світ, холера би їх взяла, і ремонту аж волають, але справа в тому, хлопче, що вони мають суто стратегічне значення. Зрозумів? Оцей ремонт доріг — це не що інше як один з елементів підготовки війни проти Радянського Союзу. А ми з тобою, Бронику, проти війни з Країною Рад, правда? І тому ми, комуністи, проти ремонту доріг з ініціативи пана старости. Та це ще не кінець. Ти слухай далі: зігнали людей з трьох сіл — з Ставків, Калиниці і Вишні. А тут серед народу пішла гуляти поголоска, що пани збирають заводити панщину і буцімто під панщизняним хрестом[127] закопані папери про скасування панщини. Якщо пани відкопають ті папери і заберуть їх у свої руки, панщина повернеться знову. Розумієш, Броник, не всі селяни вірять в цю небилицю, але навіть ті, хто не вірить, свідомо підтримують ворохобню. Чудесні, просто чудесні люди в нас, Бронику! Селяни озброїлися вилами, граблями, кіллям, люшнями і цілу ніч провартували біля панщизняного хреста. В село з цього приводу прибув невеличкий тимчасовий підрозділ поліцаїв.

Треба їм обом будь-що зладити на ранок листівки такого приблизно змісту: ми, мовляв, не проти ремонту доріг, а проти війни з Радянським Союзом, ну, ти ж знаєш, тобі не першинка. Завтра вранці листівки повинні вже бути в Ставках. Крім того, там, на місці, треба зорганізувати комітет з комуністів, сельробівців і бідняків. Одне слово, це стихійне заворушення має обернутись у політичну демонстрацію проти підготовки війни з Радянським Союзом, за возз'єднання Західної України з Радянською Україною, проти диктатури фашизму у Польщі і т. д.

Безсумнівно, шпики слідкуватимуть за кожною новою людиною, яка лише зійде з поїзда на станції Ставки. Вони ж не такі вже й дурні і розуміють, що комуністи не захочуть пропустити такої нагоди.

Доставку листівок і організацію комітету окружком доручив йому, Каминецькому. Очевидно, поїде він, переодягнений у селянську одежу. Бронкові доручення від окружкому поїхати у Ставки тим самим поїздом і прийняти на себе весь удар поліції…

— Що ти на це?

— Товаришу Каминецький! — Бронко схопився, кинувся з руками до Бориса, але опам'ятався в останню секунду, схопив каменюку і вдарив нею об кам'яну брилу, аж іскри пішли. Був схвильований, чорти б то побрали!

— Ти, ти… легше на поворотах! Це ще не все. Є думка товаришів, щоб ти виступив там із словом.

— Товаришу Каминецький…

— "Товаришу Каминецький, товаришу Каминецький!" Сиди спокійно і слухай!

— Слухаю, — Бронко затис кулаки, ніби це мало в якійсь мірі вгамувати його радість, що, здавалося, парою бухала з нього.

— Ще одно, хлопче. Для збройного повстання ще не час… Ти знаєш, що я хочу сказати?..

— Слухайте, не треба. Я знаю. Ви ще не можете мені забути тієї історії!

— А якраз я й не думав про те. Я хотів лише, про всяке, попередити тебе, що може бути пізно. В таких випадках хтозна-що може трапитися… Ти ж знаєш: можуть спіймати, а потім спровокувати спробу до втечі — і куля в спину забезпечена. Можуть на місці спацифікувати так, що рідна мама не впізнає… Я вважав своїм обов'язком…

— Не треба.

На мить, от ніби хто черкнув сірником, вирисувався перед Бронковими очима фрагмент з прийому його в комсомол:

"— І знаєш, що тебе може чекати тюрма, побої, катування, навіть смерть?

— Знаю.

— І ти готовий?

— Готовий!"

— Що це ви напучуєте мене, ніби новачка якого? За кого ви мене маєте?

— Маю тебе, щоб ти знав, за чесного, абсолютно відданого нашій справі комсомольця.

— Дякую, товаришу Каминецький, я постараюся, з усіх сил постараюся виправдати ваше довір'я.

— Ти йди підготуй там, а я пізніше надійду.

Бронко встав і пішов, жбурнувши для чогось камінець в ріку, хоч і пам'ятав, що Борис не любить, щоб йому полошили рибу.

Ішов і думав про матір. Заважало йому те, що не міг бути цілковитим і єдиним паном свого життя. "Готовий!" Та який же він до чорта готовий, коли його життя тільки наполовину належить йому? Мама не говорить про це, але він сам відчуває, що його смерть загнала б і її в могилу. Трагедія в тому, що та його добра, по-своєму розумна мама надто вже затуркана життям, надто вже обмежена в силу обставин у своєму світогляді, щоб зрозуміти пориви сина.

До того ж як-не-як їй живеться все ж таки краще, ніж багатьом біднякам з Черешневої вулиці, і тому їй тим більше незрозумілі прагнення зміни.

"А, — думає Бронко, — і чому вмерли його сестра і брат? Якби жили тамті двоє, на нього, Бронка, припадала б тільки одна третина маминого страху і турбот".

Коли Бронко вийшов на шлях, було вже зовсім темно. Освітлені вікна перших хаток нагадали Бронкові затишну кухню у Кукурбів.

Стаха.

Де той розумний, що відповів би йому на питання: кохання це в нього до дівчини чи тільки заправа до того справжнього, що прийде колись до іншої?

* * *

Бронко з'явився на вокзалі у Нашому до першого поїзда, що відходив у напрямі Ставків. Каминецький поїхав туди ще сночі.

Приплентався тут як тут і шпигун Бжезіцький. Він волів вдавати, що його не цікавить поїзд у напрямі Ставків, а все ж в останню хвилину вчепився за хвіст поїзда.

їзда до Ставків тривала близько години. У вагоні серед селян, що поверталися з вранішнього торгу в місті, тільки й розмови було про те, що пани збираються знову заводити панщину.

Бронко, прикидаючись сонним, з цікавістю прислухався до розмов своїх супутників. Кожний коментував цю новину по-своєму. Жінки вбачали в цьому здійснення пророцтва Міхельди, бо в писанні її сказано, що вчорашній день стане сьогоднішнім. Чоловіки різко поділились на два табори: одні не вірили в можливість повернення панщини, але припускали — о, це-то, напевно, так і є, — що народ просто-напросто взяв і збунтувався. А що бунтівників підтримують сельробівці і комуністи, то інша річ. І що за це буде тим, які бунтують проти влади, то вже зовсім окремий параграф. Інші ж припускали можливість, що посли з УНДО пошушукалися собі десь за пивом з панами у Варшаві і запродали їм українських селян.

Всі сходились на одному: яка біда не лягає на народ, то в першу чергу — на спину селянина.

На станції Ставки, крім Бронка і його "янгола-хранителя", зійшли з поїзда ще декілька, либонь-таки, місцевих селян.

На фоні незабудованого простору мізерна фігура Бжезіцького в порівнянні з кремезними постатями селян видалася ще більш миршавою. Здавався хлоп'ям. Лише передчасно постаріле, жовте обличчя з широким жаб'ячим ротом свідчило про його вік.

Бронко рушив за селянами, а за ним у приписовій віддалі — шпигун. У Ставках Бронко був уперше. Село це нічим особливим не відрізнялося від сусідніх, знайомих йому сіл.

Розмістилося воно, як більшість сіл на Покутті, обабіч головного шляху — гостинця.

Праворуч і ліворуч від гостинця відбігали вузькі, кривулясті, темні від тіні дерев, які мало що не спліталися своїм віттям над ними, вулички. Незважаючи на посушливе цьогорічне літо, де-не-де в таких вуличках чорніло вічне болото. Зелене терня звисало гірляндами з-за плотів, а в багатьох місцях і само служило живоплотом.

Село впоперек перетинали річечки з численними кладками, часто без поруччя, що вже само по собі свідчило про неабияку зграбність місцевих жителів.

Хоч була пора обіду (обідом в тих околицях називали сніданок, а обід носив цілком виправдану назву "полуденок"), курілося тільки з попівської резиденції.

Майже в усіх хатах, попри які проходив Бронко, позакривані вікна і двері. То тут, то там було чути мукання невигнаних на пашу корів.

Село справляло враження зачумленого.

Люди йшли тільки в один бік: за село, в бік панщизняного хреста. Бронко і собі пішов цим живим слідом.

На вигоні зарябіла маса народу. Бронко не міг би й навздогад назвати, скільки там зібралося людей, але перше враження було величне.

Здалеку здавалося: люди стоять непорушно, наче розмальована стіна. І гомону майже не чути.

Коли Бронко підійшов ближче, то побачив у натовпі і жінок, навіть з грудними немовлятами. Жінки здебільшого сиділи, обклавшись дітьми. Чоловіки були озброєні вилами, граблями, люшнями, кілками, видертими з плоту.

Несамовиту картину творили босі, переважно у латаних сорочках, зарослі, насуплені чоловіки з свіжозрубаними ломаками, подекуди ще навіть із зеленими гілками. На узліссі, по той бік шляху, у тіні двох розлогих близнюків-яворів, стояли поліцейські мотоцикли і пара прив'язаних осідланих коней.

Кільканадцять поліцаїв зі спущеними на підборіддя ременями від кашкетів — наочний знак, що вони при виконанні службових обов'язків, — стояли на пристойній відстані від групи панків, серед яких Бронко відразу пізнав нашівського старосту і, розуміється, ставчанського пароха, оскільки той був у рясі.

Заносилося на те, що між селянами і організаторами свєнта праци наступило тимчасове замирення. Бронко здогадався, що тут діє вже зорганізований Каминецьким комітет і він потрапив на переговори між сторонами.

Слово до народу держав якраз піп. Дуже чистенький, свіжоголений Бобецький стояв з капелюхом у руці обличчям до народу, але так, щоб своєю спиною не образити старосту і комісара.

— Двадцять років, мої дорогі парафіяни, живемо ми з вами у мирі і злагоді. Перед обличчям всевишнього, — він звів очі вгору, але тут же замружив їх від сліпучого проміння, — можу сказати, що за цих двадцять років… я… я… не скривив душею перед вами, мої дорогі парафіяни. Я виконував свої душпастирські обов'язки по змозі своїх сил і вміння, що мене наділив ними наш небесний отець. І сьогодні не буду лукавити перед богом і скажу правду. Пан староста і пан комісар, скажу відкрито, так рідко заглядають у наші села з доброю новинкою…

— То й добре! — вигукнув хтось з натовпу. У відповідь прокотився загальний, але стриманий сміх.

Кривоногий поліцай, який стояв на горбку, як на спостережному пункті, на той голос кинувся у натовп, але стіна не розступилася, і йому довелося повернутися на своє місце.

— Так рідко заглядають, — продовжував ксьондз, — що народ, перепрошую пана старосту і вас, пане комісаре, втратив віру в те, що панове можуть чогось доброго, тобто корисного для наших селян, бажати.

"Ох і єзуїт! — подумав Бронко майже з заздрістю.