Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Комуністи перші висунули лозунг колективної праці на ріллі й на фабриках. Найкращим доказом цього є сільськогосподарські артілі по селах Радянського Союзу. Але комуністи завжди були і будуть проти того, щоб трутні сиділи на спинах селян і робітників, ссали їхню кров та ще й поганяли ними.
— Як же ж чемно та гречно говорив тут отець Бобецький, що панове з староства приїхали до нас з добрими намірами, за які ми повинні їм ще й дякувати. За що дякувати? — запитує Бронко. — Парох Ставків говорив тут про дороги. Про наші дороги. Немає в нас спільних доріг з буржуями, однаково, з своїми чи чужими. Польський уряд насильно фашизує країну і живцем штовхає її до безодні. А українські посли з УНДО в цей відповідальний історичний час закликають до згоди з урядом, нацьковуючи українського селянина і робітника на польського брата.
Та страшенно помилявся б той, хто думав би, що буржуазія, передчуваючи свій кінець, піде на поступки. Навпаки, товариші, навпаки, коли буржуї чують, що їм горить земля під ногами, вони стають ще лютіші.
Та нехай нас тиснуть новими податками, хай ухвалюють ще жорстокіші закони-зашморги на шию селянина і робітника, хай арештовують так, щоб стіни тюрем тріщали від політичних в'язнів, хай будують нову Березу Картузьку, коли ця вже не вміщує людей, — ми однаково не поклонимося і не схилимося в покорі ні перед польською, ні перед нашою, українською, буржуазією, бо всі вони одним миром мазані. Ми станемо пліч-о-пліч з польським, єврейським, німецьким трударем і створимо такий міцний живий ланцюг єдиного демократичного народного фронту, якого жодна сила на землі не зможе розірвати.
Повірте у свою велику силу, люди! На масових зібраннях, вічах, мітингах заявляйте свою волю, гартуйте нових борців за єдиний народний фронт проти фашизму. Організуйте, де тільки трапиться хоч би мала нагода, походи, масові демонстрації, страйки по містах та селах. Домагайтесь землі без викупу, повалення теперішнього фашистського уряду в Польщі, звільнення політичних в'язнів з тюрем і концтаборів.
Поки що Бронко панував над кожним своїм словом.
Але великий натовп людей, що молитовно слухали його, напружена недобра тиша, відчуття незвичайності цих хвилин блискавкою перекинули Бронка на базарну площу в Нашому в той пам'ятний храмовий день… На мить не те що побачив, здавалося, почув голос товариша Вечора.
Сталося. Бронко незчувся, як понесла його гаряча кров і він втратив владу над словом.
Забувши про вказівки Каминецького не закликати до збройного повстання, Завадка дав нарешті волю своїм довго гамованим гарячим почуттям молодого революціонера: час розплати настав!
— Товариші! Браття! — волав він весь у полум'ї почуттів. — День у день злочинні кулі впиваються в тіла безборонних наших з вами замучених братів. День у день виростають свіжі могилки на наших землях. Згадайте криваві розправи на Львівщині, Познанщині, в Кракові, Торуні, Красноставі, де поліція відкрито стріляла в робітників і селян. Але, товариші, убивають і нишком, як мерзенні кати, вбивають щоденно, щогодинно — по селах, в застінках поліції, в тюрмах, в концтаборах. Доки будемо терпіти? Доки будемо проявляти християнську покору, підставляючи другу щоку, коли нас вдарили в одну? Урвалося людське терпіння! Перебралася мірка народного страждання! Краще смерть на полі бою, ніж у застінках поліції!
Вже через кілька хвилин Бронко не зміг би повторити своїх слів. Не уявляв навіть, скільки з сказаного належало йому, а скільки запозичив з відозви ЦК КПП, яку він сам недавно перекладав українською мовою. Взагалі запам'ятав Бронко чітко тільки те, що його перебили, просто засипали вигуками. З усіх боків почали кричати чоловічі, жіночі, ба, здавалося, й дитячі голоси. "Смерть шляхті! Ганьба окупантам! Геть фашизм! Слава Радянській Україні! Слава-а-а…" — відбивалося гомоном аж об стінку скелі.
За кожним вигуком здіймалося сотні палюг і кілків як грізна пересторога.
А потім грянуло: "Повстаньте, гнані і голодні!"
Тих, що вимовляли слова "Інтернаціонала", було вже не так і багато, але мелодія, видно, була знайома, бо пісню відразу ж підхопили всі.
І тут же під звуки "Інтернаціонала" хтось кинув: "До двору! До Загурського!"
Клич цей луною перекотився з кінця в кінець і повис суцільним гулом: "До двору! До двору!"
Народ заметушився. Чоловіки переклали свою "зброю" на плечі. Дехто ще й на долоні поплював при тому. Жінки, які, здавалося, вже зовсім охляли від спеки й спраги, посхоплювались на ноги, аби не залишитись позаду. Люди рушили з майдану на дорогу.
В ту мить Бронко неспроможний був роздумувати, чим все це може скінчитись. Істотним для нього було в ту хвилину тільки те, що він — часточка цієї роз'яреної, нещадної людської лавини.
Раптом гул притих. Люди метушливо почали показувати один одному в бік села. Бронко і собі глянув у тому напрямі: на високому, видному звідусіль горбі височіла ставчанська церква, а на її куполі майорів великий червоний прапор.
Народ охопила нова хвиля ентузіазму:
"Хай живе Радянська влада!", "Геть фашистський уряд!" "Смерть шляхті!", "До двору!", "До Загурського!"
Молода розрум'янена дівчина з росинками радості на віях дерла на шматки вовняну червону хустину і роздавала хлопцям, що чіпляли їх до кашкетів, а то й просто до сорочок.
Народ рушив далі.
На чоло походу, як і годилося, вибились молоді газди і парубки. Розхристані, з кашкетами на потилиці, закосичені червоними биндами, вони ішли вперед, не розбираючи дороги, не поступаючись ні перед купами каменю, ні перед ровами. Їх тепер право, їх тепер воля!
За ними валом валили старші віком чоловіки і жіноцтво. Жінки дріботіли босими ногами, раз по раз поправляючи то пояс, то хустину, але відставати не збирались.
Дівчата, простоволосі, перебігали наперед старших і на ходу включались у перші ряди. Пісня завмирала, потім знову виникала з ще більшою наснагою. То тут, то там, наче ракети, злітали заклики. Хто розумів їх зміст, а до кого долітали тільки поодинокі слова, але всі підхоплювали їх бодай гомоном. Зрештою, не у змісті слова була сила: важливе було те, що людина, як уміла, виливала те, чим палало її серце.
Ось народ допав до першої придорожньої криниці. Заскиглив журавель, відро пішло по руках, і за кілька хвилин у ньому не залишилося ні краплини. Той високий чоловік, що виступав як делегат з Мартинчуком, підійшов до Бронка: треба б вилучити з походу жінок з дітьми. Про всяк випадок, товаришу.
Зауваження було слушне. Бронко взяв на себе цей нелегкий обов'язок. Жінки з дітьми було збунтувались: що буде громаді, те й бабі. Чого їм відступати? Небезпечно? А як їм повбивають газдів, то навіщо їм вертатись тоді з дітьми додому?
Годі, годі! То колись жінок ніде не допускали, тепер вони стали розумніші. Що буде іншим, те і їм.
Деяких таки вдалося переконати, а інші, наче на злість тим, що їх не пускали, висунулись у перші лави.
Раптом Бронка пройняла страшна думка: а що, як у дворі засідка? Що, як провокатор вистрілить з натовпу і поліція відкриє вогонь по людях? Коліна зомліли під ним. Бронко зупинився, але в ту ж мить людська лавина понесла його за собою.
Селом ступала, збиваючи клуби пороху, розпалена, закосичена, до безумства смілива, на все готова народна помста.
З бічної вулички, з-під лісового присілка надійшли люди з хоругвами. Ішли Христом-богом на панів, що намірялися заводити панщину.
Люди поклали хоругви в рови (свячені хоругви в рови!!), а самі приєдналися до гурту. На Загурського!
Ого, хай хлоп помуштрує трохи пана! Люди, тож-то кумедія, яка грошей варта!
Гайда всі разом!
Гайда, браття!
Раптом зчинилося замішання. Бронко спочатку не знав, що сталося. Коли ж захиталися телефонні дроти, здогадався. Валять стовпи! Нова хвиля захоплення піднесла народ.
Коли повалився перший стовп, люди мало що не пішли в танець з радості. Нарешті якийсь посібник ворога попав їм в руки! Це так проявляла себе розкута енергія відплати. Всі тепер рвалися до дії, до роботи, як до шнурка повішеного. Стовпи так і лягли один за одним обабіч дороги.
Задні з-поміж натовпу, які не мали куди докласти своїх сил, заспокоювали жадобу дії бодай тим, що хто копнув, а хто плюнув на повалені стовпи, обмотані дротами, наче жилами.
Замаячила панська садиба. Довга вузька алея вела до неї. Весь народ не міг вміститись в ній. Задні прорвалися через огорожу і пішли городами. За ними пішов і Бронко, все шукаючи очима Каминецького. Думка, що тут, як у Зеленій, можуть провокаційно вистрілити з натовпу, знову почала його тривожити.
Передні досягли городу і бігли поміж рядками капусти.
Раптом Бронко спіткнувся. Здалося йому, що зачепився за качан капусти і від того упав.
Хтось почав старанно обтрушувати з його спини порох, притримуючи за лікоть. Бронко люто шарпнувся.
— Та що ви тут цяцькаєтесь зі мною! — роздратовано вигукнув, але, оглянувшись, побачив старого селянина у білому новому киптарі і вже м'якше закінчив: — Не треба, вуйку, не треба.
Проте старий вперто тримав Бронкову руку і з якоюсь шанобливою запопадливістю продовжував обтрушувати його спину. Бронко зауважив, що вони таки добре відстали від людей. У цей час з-за живоплоту надбіг захеканий молодий селянин:
— Товаришу Завадка, прошу два слова…
Бронко насторожено глянув на нього:
— Що сталося?
— Пане товаришу, Мартинчук з Вишні хоче вам щось сказати… треба…
— Де Мартинчук?
— Та тут, — чоловік вказував на скирту збіжжя, — там зібрались…
— А що сталося?
Селянин розпачливо махнув рукою:
— Військо, кажуть, у дворі, треба спам'ятати народ… Бо піде село з торбами… Мартинчук пішов шукати…
Пізніше вже Бронко кляв себе, як це не зауважив, що Мартинчук пішов когось шукати і водночас чекає на нього, але в цей момент йому було не до того.
Швидким кроком попрямував за пліт, але тільки-но завернув, як на нього накинулись два драби і, поки отямився, на його зап'ястях були наручники. В одному з драбів Бронко впізнав Бжезіцького.
Без піджака і кашкета, у білій сорочці з відкладеним коміром, без краватки, він легко змішався з натовпом селян. В руках Бжезіцького був револьвер. Бронко криво посміхнувся. Бжезіцький сховав зброю.
— Кричати, боронитись даремно, товаришу Завадка. Пішли!
Бронко міцно вперся ногами в землю.
Один з посіпак вдарив його рукояткою нагана між лопатками:
— Без церемоній! Що це за панєнський опір? Однаково на руках занесемо, як треба буде! Не оглядатись! Тепер вже запізно ручкою махати!
— Та дай йому ще зробити па-па товаришам, — засміявся драб, розтягуючи рота від вуха до вуха.
