Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Тепер послухайте про мою дівчину, яку я сам собі знайшов. Насамперед мушу розповісти вам, за яких обставин я пізнав її. Уявіть собі, приїжджаю до чужого міста, де не маю знайомих, крім одного товариша по університету, з яким я ніколи не дружив. До цього ж признаюсь вам, що в житті я трохи безпорадний. Спочатку я примістився в шпиталі, але мені скоро дали відчути, що мусив би підшукати собі мешкання у місті. Згадавши студентські роки, я просто здригнувся від думки, що доведеться звертатися до посередників, оглядати чужі, часто огидні приміщення, боротися за теплу воду, за доступ до кухні та ванни, за суботні порядки тощо… але допоміг мені випадок. Товариш, про якого я згадував, рекомендував мені кімнату при одній родині, де недавно відійшов батько (назавжди буду вдячною докторові Мажаринові за те гарне, делікатне слово "відійшов", замість "помер"), і шістьом жінкам у тому домі без чоловіка було якось ніяково.
І знову починає розповідати про Нелю. Власне, трохи соромно за нього: невже він не помічає, що моя сестра навіть у той бік не дивиться, де він ходить?
Запитую сама себе: чи я могла б кохати когось так, без жодної надії на взаємність? Може, так, а може, ні.
— Про що ви задумались, Славо? Боюсь, що не дослухаєте уважно оповідання про мою дівчину.
Усміхаюсь чемно:
— Можливо, що воно буде для мене не нове…
— Все одно ви послухайте. Я не говоритиму про її зовнішність, бо, по-перше, мені здається, що ви її трохи знаєте, а по-друге, як закоханий, я повинен змалювати її в таких барвах, що викличу у вас сумнів, чи існують взагалі такі істоти. Слухайте уважно. Моя дівчина молода. Це слово не потребує пояснення, але вам я повинен пояснити. Її молодість виявляється в тому, як вона сміється, як рухає головою, плечима, як обминає людей серед натовпу, в лініях її шиї, в повороті голови, яким заперечує думки іншого.
Сердега трохи перебільшив, бо ці всі прикмети навряд чи можна було зосередити в моїй сестрі. Та, може, ми занадто близькі, і через те я, мабуть, добре її не бачу. Мені здається, що починаю підсвистувати.
Север виразно дивиться на мене. Так, по-дурному, стоїмо мовчки віч-на-віч. Нарешті він, повернувшись, пускається вперед, ніби втікаючи від мене. Я наздоганяю.
— Розповідайте далі, пане докторе…
— Для моєї дівчини майже нічого немає неможливого. Вона простує крізь життя з високо піднесеною головою. Вітер грає її волоссям. Я чую її спів.
Тут я не могла утриматись від сміху.
— Чого ви смієтесь?
— Бо… бо… особа, про яку ви розповідаєте, ніколи не співає, хоч має музичний слух.
— Так! — почав начеб гратися мною. — Чи справді? А часом ви не переплутали особи?
Я почервоніла. Мені стало дуже неприємно. Я сама помітила, що від якогось часу почало зникати його захоплення Нелею, і тому ця родова упевненість могла виглядати надто позбавленою смаку. Мені хотілося звести балачку на щось зовсім інше.
— Дивіться… дивіться… якими сувоями пливе мряка. Може, звідти взяла свій початок легенда про русалок?
Мажарин з чемності приглядається до мряки, а потім запитує:
— Вас, бачу, не цікавить розповідь про мою дівчину?
— Ні, я радо слухаю вас.
Глянув на мене спідлоба, мов не вірив моїм словам.
— Про неї можна багато розповідати… Коли я познайомився з нею, якось так склалось, що я почував себе дуже незатишно. Почував, ніби вузько стає навколо мене. Вам знайоме почуття, коли здається, що життєвий простір, навіть повітря, звужується?.. Звужується так, що виникає враження: ще трохи — і ви задушитесь. І коли я задихався у своїй келії… раптово ввійшла дівчина, широко розчинила вікна моєї в'язниці — і передо мною постав прекрасний, барвистий світ. Скажіть, чи можна не почувати глибокої, безмежної вдячності до такого створіння?
Мовчу. Це мусить бути особлива приємність, своєрідне задоволення — комусь приносити стільки радості. Маю вже вісімнадцять літ, але не пригадую, щоб я могла стати для когось джерелом такої радості.
— Чого ви знову задумались, Славо?
— Думаю над тим, чи ваша дівчина з наших сторін.
— Ви повинні її знати, Славо. Я так докладно описав вам прикмети, що зовсім неважко розгадати.
— А проте мені важко…
— Коли б не так темно, я показав би вам її фотографію.
Досі я сприймала його слова напівжартом. Була навіть така хвилина, коли мені здалося, що його слова в якійсь мірі мають відношення (боже, як це було зухвало!) до мене. Але тепер, коли він згадав про фотографію, серце в мене зовсім упало.
Ні мого, ні Нелиного фото в нього не могло бути. Мені стало так цікаво дізнатися, хто та вибрана, або хоч глянути на її фото, відразу ж запропонувала:
— Повертаймося. У світлі ліхтаря я зможу добре бачити.
Мажарин завагався:
— Ні. Я не хочу показувати вам своєї дівчини під ліхтарем. Ходімо далі! Бачите там світло? Під вікном чужої хати я її вам покажу…
— Так не хочу. Ви покажіть її мені зараз. Тут досить ясно, щоб побачити хоч контури обличчя.
— Вже? Таки тут?
— Вже тут! — повторила з упертістю, яка мені самій здавалась дикою.
— Добре. Тільки станьмо проти місяця…
Він посунув руки до кишені піджака, а серце моє зовсім ошаліло. Спочатку, з остраху, ніби зупинилося, потім закалаталось так, що я задихалась.
— Дивіться! — Він підсунув мені перед очі якийсь чорний предмет, надто малий для фото. Я тільки хотіла сказати, що нічого не бачу, як побачила… дзеркальце. Жарт, здавалось мені, вийшов досить примітивний.
— Не хочете, Славо, подивитись на мою дівчину? — запитав м'яко, і рука його оповила мої плечі. І за мить — не можу досі точно передати — я відчула, що це таки не жарт. Це не могло бути жартом, бо в його обіймах я вся тонула, падала в безвість стрімголов.
— Моя маленька… Моє золото…
І так знічев'я все, про що хвилину тому не сміла й подумати, раптом стало природним, чимось, що не могло не статись. Тепер мені здавалось, що наше кохання почалося ще з першої нашої зустрічі, хоч вона й не була надто милою.
Природним тепер в моїх очах було, що цей набагато старший за мене чоловік, хоч і називає мене маленькою, шукає захисту в моїх обіймах. Природним здавалося навіть те, що наше кохання виявилося вночі, на чистому полі. Север не спитав мене того вечора, чи я кохаю його, і я була невимовно йому вдячна за делікатність. Адже вся моя поведінка кричала про безумовне захоплення ним.
Не умовлялись ми також про те, щоб тримати нашу змову в таємниці, бо й це само собою розумілось.
Ми ще довго блукали полями, потім сиділи на його піджаку, розстеленому на траві, і, мені на сором, він перший нагадав, що треба повертатись додому:
— Пізня година… Що ти скажеш мамі?
— Скажу, що я була з вами…
— Не говори мені "ви".
Засоромлена, я сховала обличчя в зморшку його рукава.
— Для мене "ви" чи "ти" майже все одно… Але хай буде так, як ти хочеш… Хоч це байдуже… Правда?
Ми йшли, обійнявшись, ніби сновиди.
Дома ніхто мені не докоряв, що я задовго була на прогулянці. Тільки Неля подивилась на мене своїми прекрасними очима і спитала довірливо:
— Що сталось, ти якась така інша?..
Замість відповіді я кинулась їй на шию і почала палко, до нестями цілувати.
Чи цілувала я Нелю, мою сестру? Не знаю. Не знаю теж, як Неля зрозуміла мої поцілунки, але я була безмежно вдячна, що вже не потребую заздрити їй.
Вночі не могла заснути. Я ще й ще раз (але тепер куди сильніше) переживала кожне його слово, кожний дотик його руки, кожний подих його уст.
Нас розділяла тільки стіна. Мені здавалось, що за стіною він теж не спить. І коли я лежала отак у своєму ліжку, схвильована тільки-но пережитим, раптово спала мені шалена думка: вийти навшпиньках з кімнати, легенько застукати у двері й удвох чекати світанку.
І, можливо, зважилась би на цей крок, але мене вчасно стримала побічна думка. Я побоялась, що Север може зрозуміти мене не так, як треба. А бог мені свідком, що думки мої і бажання були чистими, як сльоза.
Мені хотілось тільки відчути близькість мого коханого.
Я не наважилася б навіть говорити. Дихала б тільки і тремтіла від щастя. Я скулилась у ліжку і молилась за нього й себе.
Вранці мусили мене розбудити, так міцно й щасливо я заснула.
— Що з тобою? Чи ти часом не хвора?
Катерина стояла наді мною і пильно придивлялась.
Замість відповіді, я зі сміхом закрила лице ковдрою, щоб не зрадити себе.
* * *
Вишнянське прало — більмом в оці жінкам усіх довколишніх сіл. Ще б і ні!
Вишнянські жінки мають не тільки цілу зиму теплу воду (у морози бухтить з прала, ніби дим!), але ще й таку м'яку, що дощівці далеко до неї.
Та не тільки з-за води заздрять сторонські жінки вишнянським газдиням. Прало — це таке містечко, де можна здибатись з жінками з усіх кутів та почути новини з цілого села.
Що тут говорити! На пралі жінкам більша вільність, ніж чоловікам у корчмі. Котра схоче згаяти час, то завжди має викрут, що мусила чекати на чергу, бо було завізно.
Направду, то додому квапляться хіба тільки ті жінки, що кинули малих дітей без опіки або залишили діжку з розчином біля печі.
А для багатьох жінок прало — це місце розваги і захисту. Втікають сюди невістки від сварливих свекрух. Затуркані свекрухи — від власних невісток. Дівчата-сироти від злющих мачух. Жінки — від напасливих чоловіків. Наймички — від капосних господинь.
І хоч камені та вода нічиї, чи то пак, спільні, проте й тут немає рівності поміж людьми.
На пралі не побачиш багачки ні з важкими веретами[115] ні з картанням[116], ні з чоловічими штанами. З цим вона пошле на прало свою наймичку. Сама ж винесе на прало вишивані скатерті, та рушники, та святкові сорочки (аби зривати жіночі очі узорами), та шалінові[117] хустки, такі делікатні, що їх навіть викручувати не можна, а лише стріпувати з них воду, гейби росу.
В багачки не стільки того прання, скільки хвальби.
Пустить одна за другою вишивані рукави по воді та лише збиває ними, щоб повітря набрали в себе, ніби міхи, аби краще узори вилискували.
А бідна коли пере, то старається, сирота, закрити собою латане шмаття, аби й видно не було, що там під праником в неї. Все жужмить та жужмить його та все обертає праником так штудерно, аби латки всі наспід приходилися. Ніби не полоще, а воду краде у бога.
Відколи поробилося те, не про нас кажучи, з Марічкою Мартинчуків, на пралі жінок — ніби під час водохрещів.
