Перекоп - Гончар Олесь
Там, де впав Старков, на завіянім попелом дядьковім картоплищі, тільки кров утанула в землю та похмуро чорнів на видноті цілого степу обгорілий, здиблений на погребищі броньовик.-
XIV
Бої в цьому районі тепер не припинялись: то ворог кидався штурмувати плацдарм, то, навпаки, оборонці плацдарму, вирвавшись на простір, відгонили противника далеко в степ, повертаючись потім знову під натиском його переважаючих сил в траншеї та окопи плацдарму, під захист укріплень, які тут весь час будувались і будувались.
Виникнення Каховського плацдарму, цієї постійної загрози Перекопові, змусило Врангеля припинити наступ на Донецький басейн і кращі свої сили кинути проти Каховки. Але хоча він і перекинув сюди, знявши з інших ділянок фронту, вслід за бронекіннотою Барбовича, знамениту свою корніловську дивізію та інші частини, проте ліквідувати каховський тет-де-пон так і не вдалося. Втрати були загрозливі. Зараз, як ніколи, відчув він потребу у великій, справді невичерпній армії. Але де ж вона?
Кубань не справдила його надій. Спочатку все ніби віщувало успіх десантові генерала Улагая. Висадившись під прикриттям корабельної артилерії у станиці Приморсько-Ахтарській, війська його десанту, розбившись на три колони, повели енергійний наступ в глибину Кубані. У перші ж дні були зайняті станиці Тимашевська, Брюховецька, відкривались можливості йти на Катеринодар, що був недостатньо прикритий червоними військами. Однак, здійснюючи тверду вказівку Врангеля, генерал Улагай змушений був тимчасово припинити наступ, щоб провести мобілізацію серед населення захоплених станиць. Але тут, як і в таврійських селах, кримських пришельців ждало гірке розчарування. Трудове козацтво не захотіло визнати Врангеля своїм вождем, не побажало йти поповнювати катастрофічно поріділі в боях білогвардійські частини.
Десант кінчився нічим, задум операції провалився, його, кримського стратега, по суті, перехитрили тамтешні комісари! Як це могло статися? Перед самою висадкою улагаєвського десанту по всій Кубані й Північному Кавказу була оголошена одноденна відкрита перереєстрація колишніх офіцерів білої армії. Нічого не підозрюючи, з'являлись вони на пункти, тут їм чемно веліли почекати, а увечері — ваші благородія, звольте строєм на вокзал, та в ешелони, та... в північному напрямі, в краї ломоносовські! За три дні з Північного Кавказу було таким чином вивезено близько 40 тисяч білих офіцерів та різних тих, на кого розраховували в Криму, споряджаючи десант.
Так і не розгорнулись роти в полки, а батальйони в дивізії. Під ударами червоних військ, які незабаром перейшли в наступ, десантники змушені були здавати станицю за станицею, щодень швидше відкочуючись до моря, до своїх кораблів. У кінці серпня останні кораблі Улагая, покинувши кубанські береги, вирушили знову на Крим. Кубань не прийняла їх, відвернулась від них. Весь білий Крим уже визнавав це, не хотів цього визнати тільки сам Врангель. У той час, як у Керчі з суден вивантажувались рештки його так безславно прибулого назад десанту, він у своїх інтерв'ю іноземним кореспондентам терпляче, з внутрішньою переконаністю пояснював, що десант його не розбито, а що він сам відкликав його з Кубані, бо цього, мовляв, вимагають інші, далекойдучі стратегічні задуми. Після невдачі на Кубані, після того, як на Дону така ж сама доля спіткала полковника Назарова, що був посланий туди з великим загоном, а повернувся в Крим лише з своїм ординарцем, проблема поповнення армії людьми постала перед Врангелем ще гостріше. Голодний погляд його в пошуках живої сили звернувся знову на північ І на Україну. З почину самого Врангеля в Криму в цей час дедалі ширше рекламувався його нібито вже встановлений дружній контакт з повстанською армією батька Махна. А втім, з усіх гінців, яких він одного за одним посилав у Гуляйполе, жоден ще не повернувся. З Парижа, з Лондона, з Вашингтона могли б повернутись, а звідти... В чім річ? Де вони там застряють? З Парижа швидше доходять вісті, ніж із Гуляйполя!
XV
Серед сліпучого степу раптом — садки у вишнях, наче кров'ю облиті.
Плесо води блищить у широкій балці. Соняшники вище стріх та черепиць... Це Гуляйполе.
У проходку ходять, як пави, по центральній вулиці містечка дівчата в рясних стрічках, лускають насіння та жартують з чубатими махновськими "синочками", що не скидають хромових своїх шкірянок навіть і в таку спеку. Зброя поблискує, всіма кольорами горять стрічки, широкі гармонії то тут, то там наярюють "Яблучко" — махновський гімн... Відколи стало Гуляй-поле махновською столицею, "степовим Махногра-дом", розучилось, відвикло працювати, на легкий хліб перейшло: немов контрабандистське кишло, живе тепер військовою здобиччю своїх "синочків", п'є, про-г гулює набарахолене добро та щотижня справляє гуль-би-весілля.
У кого ж це сьогодні весілля таке бучне? Бубни бубнять на все передмістя, співи розлягаються по садках — женить батько Махно одного з найближчих своїх охоронців, взводного з "вовчої сотні" Огея Шинкаренка.
Подвір'я двигтить від каблуків. Коло, де танцюють, весь час зливають водою, гаряча земля парує, але незабаром з-під каблуків уже знову б'є курява, хмарою окутуючи танцюристів. Обличчя розпарені, чуби мокрі, проте ніхто не здається: хто потрапив сюди — танцюй до впаду! Важко, як збруя на конях, дзвенить зброя на танцюристах, далеко квітують вишивками широкі, з тонкого полотна, рушники на боярах...
Таким рушником пов'язаний через плече і сам батько отаман. Проте він .не танцює, сидить у хаті, мовчки п'є. Світлиця — багата, колись би його, глинйщансько-го голодранця, сюди й на поріг не пустили, а зараз посадили на покуті, під весільним гільцем, і сам хазяїн у маніжці квітчастій метушиться перед ним запобігливо, з власних рук підносить закуски:
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Хазяїн із тих спритних гуляйпільських хурщиків, що розжилися до революції на торгівлі хлібом і які перед війною вже настільки вбилися в силу, що не дозволили навіть залізничну станцію будувати в самому Гуляйполі, відсунули її від містечка подалі в степ, щоб, як і раніше, заробляти на перевозках хліба.
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Чимось він схожий, оцей жмикрут-хурщик, на іншого такого ж жмикрута, кугутяру — Кирика Васець-кого, що після 1905-го видав на розправу жандармам гуляйпільських юних анархістів...
Повернувшись з каторги в сімнадцятому, Махно насамперед пожалував у гості до того Кирика, вивів його на вулицю і тут же перед хатою й поклав назавжди носом у пилюку.
Сам він собі подобався таким: прийшов із каторги, розметав ворогів, упень повирубував кругом Гуляйпо-ля колоністів, у яких змалку попихачем був, телят та свиней їм, босий, до снігу пас. О, те жалив'яне сирітське дитинство — без болю отаман не може згадати його! Голова впала на руки, схиливсь над столом у глибокій задумі. Свинопас по колоніях... Ще й від землі тебе не видно, а вже ти свинопас, уже ти в неволі, уже ти в когось попихач! Усе літо б'єш ноги по чужих стернях, і, як ноги, що все літо кровоточать у виразках, так дитяча душа кровоточить від щоденних кривд та образ. Чи не вони, оті кривди дитячі, й скалічили тобі душу, чи не там ще збиралась гірка оця невситима помста, що й досі тобі всередині пече?
Юним терористом бачить себе на суді — підліток, засуджений до повішення. Сумніву не мав тоді, що повісить його цар, не простить йому відчайдушних, бездумно-сміливих його експропріацій... Виручила молодість: замінили довічною каторгою.
Кайданник. Вічна каторга, вічна неволя... Темінь і сморід в'язниці, де запахи духмяного степу та блиск гуляйпільського сонця йому тільки снились! Чи не там — за одинадцять літ — сміятися розучивсь, всі радощі людські розгубив, що й на оце махновське весілля не зосталось? Згадалось, як кайдани перегризти хотів в Акатуї. Мов зацьковане вперте звіря, забившись у куток, зубами залізо кайданів ночами гризе. Аж товаришів дивувала ця гуляйпільська пристрасть: цілісіньку ніч молоді зуби по залізу скрегочуть. Коли спроби втекти не вдалися — захирів, занепав духом, пропав би, якби не революція...
Сімнадцятий рік! З карцера просто в Гуляйполе!
Свобода — як степ!
Чи можна від неї, від вільної волі, коли-небудь відучити людину? Не за одинадцять — за сто одинадцять літ? Щоб зовсім забула про це, щоб перестала й прагнути до цього, до повної, як небо, свободи?
"Нема такої сили, щоб від цього відучити,— сказав йому одного разу в степу старий пастух.— Як орла не відучиш літати, так людину не відучиш прагнути цього..." Так, до неї, до свободи, завжди пориватиметься людська душа! За свободу, ні за що інше, він зі своїми "синочками" б'ється,— так принаймні вважає він. Але чому ж так тяжко стає іноді на душі? Чому й зараз починають раптом виникати перед його затуманеним зором то продзагонщики з перекошеними зненавидою до нього обличчями, то селяни-комбєдівці, порубані десь на сходці, то галещанські оті червоні медсестри, що й досі виразно чує їхні передсмертні крики: "Так оце така твоя свобода? Будь же ти проклят з нею, кат!"
Але геть, геть з-перед очей гнітючі, як маячіння, картини!
Ура, ура, ура! Ми підем на врага! ...За матінку Галину, За батька, за Махна!
Звик уже, що батьком звуть йога всюди. Пригадує, як уперше в Дібрівському лісі повстанці цим іменем його нарекли. Було це одразу після того, як він з першими своїми партизанами розгромив у колонії Блю-менталь гетьманську варту та батальйон кайзерівських військ. Із захоплених гетьманців не залишив живим жодного. З австрійськими ж солдатами, що здалися йому в полон, повівся інакше: напоївши п'яними, відправив усіх пішки на станцію з наказом, щоб негайно вимітались з України геть. На дорогу кожному з австрійців видав по п'ятдесят карбованців грішми та по пляшці горілки, щоб і там у себе, у Відні, згадували вони Гуляйполе.
То — він зараз почуває це — була найкраща пора в його житті. З кожним днем росло його військо, до визнаного всіма батька — якому ще й тридцяти нема — приєднуються загони Щуся, Білаша, Удовиченка... На підступах до Катеринослава його багатотисячна повстанська армія вступила в бій з петлюрівцями і разом з робітниками катеринославських заводів вибила "добродіїв" з міста.
Це принесло йому чи не найбільшу славу в народі.
