Втеча від себе - Самчук Улас
Іван знав також вартість такої трагічної легковажности, як заштрик морфини проти болю, але він був понятий фурією спротиву, проти якого не було іншого засобу лікування. Але тепер... З віддалі часу і простору... Але після досвіду... Віра, наприклад, писала Несторові: "Я хотіла б, щоб Ви з ним побачились... І його вислухали... Це завершило б конструкцію розуміння ферментаційних процесів на тлі "стрибкоподібних змін", які відбувалися в нашому просторі і про які Ви мені колись говорили".
Саме тому Нестор виїхав гуляти по квадратах мапи онтарійського фермерства північно-західнього напрямку, бічними, критими гравієм дорогами, раз у раз розпитуючись куди і де повернути, щоб добитися до цілі і по часі, опинитися перед одними закритими на колодку ворітьми, збоку яких, на стовпчику хизувалась поштова скринька з написом Сенишин, оповита глибокою безлюдністю й тишею, мов би вона сама одна на цілій плянеті.
Але це воно те і є. Сенишин. Розуміється. Символ часу. Зречення минулого. Нестор зупинив машину, відкрив віконце, дивиться, слухає... Алея розквітлого бозу заросла споришем і кульбабою, в’їзна дорога, свіжий слід авта, з-за кущів далі визирає другий поверх, облитого сонцем цегляного будинку, і це все свідчить, що там мусить бути життя.
Так. Там життя. І перш за все, з тієї масивної тиші, поміж хмарами бозу, вирвалось здоровенне, чорного кольору, собарно, яке наповнило тишу надривним, сердитим гавкотом. Нестор намагався, було, нав'язати з ним примирливу мову, але де там... У таких випадках компромісу не може бути. Чужинче! Хто б ти не був — рушай свої колеса і манджай далі. Тут ти виразно непроханий. І увійдеш ти сюди хіба через мій труп.
Це, розуміється, був Неґус — страж і товариш Івана, і поки між ним і Нестором відбувався цей діялог, у алеї, поміж бозом, показалась ще одна, виразно людська, постать, одягнена у незграбний, з великими кишенями, сірого кольору жакет. Не можна помилитися... Здалеку видно... Іван Мороз... З голови до ніг. Час лиш додав до кольору його волосся трохи сріблистки і дещо нагнув його стовбур. А поза тим та сама дебелість, тесана звичайною сокирою зі звичайного дуба.
Відбувається швидке пізнавання, несподіване здивування, як тільки Нестор назвав себе, він одразу побачив, що Іван тепер не той самий Іван, якого він знав в минулому. Назверх хіба той самий, але підзверх... Гай, гай...
— Нестор Павлович! — викрикнув він захоплено, так ніби він довго його чекав і нарешті дочекався. Заметушився, забігав, погнав ген Неґуса, що не хотів втихомиритись, спішно відмикав ворота, а коли Нестор зі своїм Шевролетом втиснувся до розбуялого квітінням алеї і зупинився просто на розкиданих млинцях, що їх ласкаво позалишали буйволи, то першим його привітанням було:
— Іване Григоровичу! У вас тут рай! — кинувся вітатися, мов би зустрів батька рідного.
— Як бачите! Як бачите! Дичина. Сам один. Радий вас бачити... Оце лиш повернувся з лікарні, — обнімаючи гостя, казав Іван.
— З лікарні? Щось поважного? — стривожився Нестор.
— Яке поважного... Змарнував тиждень времені. — Але ви... Обережно, — вказував він на буйволячі гостинці. — Буйволи. Коли нас з собакою не було вдома, приходять отакі гості, — говорив він вибачливо, йшли до зарослого рожами ґанку, до великої кухні, до великої, що справа, кімнати — висока стеля, високі троє вікон, високий камін, фотелі, канапа, під ногами килим... І багато, не звичного для Івана, патосу, коли то мова і рух збиваються у крутіж на подобу торнада.
Починається, як велить закон, з гостини, появляється забута пляшка фінляндської горілки, що має вигляд шматка льодини, миса ковбасної краянки, наливаються і підносяться чарки ,,за зустріч", Іван виразно "в ударі", бо тут, диви, отаке... Хто б міг сказати. І думок у нього сила-силенна — визрілі й перевизрілі, що лиш торкнуть, то так і сиплються.
А коли дійшли до справжнього, що найбільш, до самої кости їх мучило, Іван звівсь дибом.
— Може ви, — казав він, — і розшукали мене, щоб побачити, як виглядає старий дурень, який дався ще раз посмакувати, що таке "родіна". Пам'ятаю, пам'ятаю... Ви ж мені казали ... Але знаєте, голубчику — я не каюсь, я далеко не каюсь, моїм гаслом було — не здавайсь поки дихаєш, а тут же Вавилонська вежа, двадцять п'ять років із себе рвуться, щоб створити соціялізм, а це ж, річ ясна, голод... Перманентний, хронічний, і мруть же масами і душаться, як голодні щури. І хотілося б щось помогти, але що тут скажете... Яка рада. Ну докажи такому лобуряці, що то серп і той молот, це не оздоба його будьоновки, а знаряддя твердої праці, і що жати хліб, чи дубасити молотом не те саме, що хліб їсти чи стріляти когось в потилицю... Цього ти їм не докажеш, на таку філософію його не візьмеш, він тобі — "матеріялізм", та "діялектика", та "ковзалість", а на полях бур'ян, а на вулицях черги — що там дають? Яке тобі собаче діло, що там дають? Стій і чекай, пролетарію всього світу! За це ти громив трони, проливав кров, виривав все, що сіяло хліб і, голубчику, чекай. І чекай! Твердо чекай! І кричи ура.
От що ще раз хотілось бачити, думалось, тут щось скаже війна, тож мільйонами йшли в полон... Протест, якого світ ще не бачив, ну, але що ж... Цього не бачив не тільки світ... Цього не бачив Гітлер в Берліні, цього не бачив Рузвельт у Вашінґтоні, і сталося так, що найбільше з цього "ура" дісталося Сталіну... А той чорт та причавив... Коли б ви їх тепер бачили... Триста мільйонів... Від Одри до Камчатки... Голод, голод і голод. Це, кажу вам, досягнення гідне подиву і та там мумія на Червоній площі Москви заслуговує ті черги цікавих цілого світу, що хочуть таке диво бачити.
Бачити, щоб якось повірити... Тож не може, здавалось, бути... Тож бійтеся Бога, за що, скажіть, вмиралося, але хто там думає за що... У давньому Єгипті був такий бик Апіс... Йому ставили храми і приносили жертви... І все тому, що вважали його богом... І спробуй там сказати, що це ніякий бог, а тільки бик, коли все кричало бог. Людині без байки ніяково на білому світі, у нас створено Апіса, що пролетар може сіяти хліб і навіть керувати державою і спробуй перечити. Сибір. Двадцять п'ять год. Ти, либонь, рухнув з глузду. До псіхушки з тобою. От чому воно й голод. От чому я туди перся. Щоб бачити. Щоб торкнутися ран. Щоб сказати нарешті: Так! — говорив Іван піднесено. І було видно, що ці питання заполонили ціле його єство, він розібрав їх по кісточці.
— А чи ви не бачили того там і раніш? — питав Нестор з виразом спокійного спостерігача.
— Бачив... І знав. — підняв ще вище голос Іван. — Але були ще "ставки"... Навіть "на німця". Становище в'язня, який думає, що за дверима чекає воля. Надіялось. Тепер все ясно: Пабєда! Коло замкнено.
— І нема виходу... — говорив Нестор.
— Хіба їх безвихіддя... Тріюмфальні арки. Це, здається, Наполеон сказав, коли ти переступив поріг тріюмфальної арки, пам'ятай, що далі хіба Ельба, — говорив зневажливо Іван, так ніби ціла та "пабєда" звичайний нюх табаки.
Нестор здивований, він пригадує Івана часів Ваймару так, ніби його підмінено, і головне тут не те, що він каже, але як каже, затрачено подив, ніяких окликів. Незабуваємо, — пробував, було, казати Нестор, — що у їх порядку денному походи на Азію, на світ. Ось лиш підкормляться.
Іван лиш махнув на це зневажливо рукою... І сплюнув. — На Китай... На Індію... Туди нема чого їм нести. Ті мають свій голод. Голод на голод. Не піде. Паризький ситий буржуа піймається скорше з чистої примхи, але той звик до liberte, egalite, fraternite, а тут тобі Сталін та Берія, та всілякі закуски... Не піде... Не піде... От хіба ще там якась бананська нація, яка думає, що ленінський голод смачніший, ніж її власний, а поза тим... Ні, ні, ні! Найкращий доказ — "сателіти", кажіть там що хочете, а їх час проминув і не так у їх чінгіз-ханських стратегіях, як у самій людині, господин пролетар совєтського виробу, це вже, більш-менш інженер, директор хоча їх там від раннього-рання, начиняють половою політграмоти, але людина, яка має мозок, хай навіть заполов'яний, для пролетарських пригод ледве чи надається, а Европа, а світ це все самостійність, незалежність, геть з колоніями... Вилазять назверх такі миші, які сиділи під під мітлою століттями, а це для чарівного, братнього союзу ґаз-іпперіт. Протримайте француза без лібертенімця без вуршта, англійця без циліндра пару років, баль скінчено. Чуєте, як вони глушать "Голос Америки", а це ж з-за океану, друга півкуля, а що сталося б, коли б це гримнуло з вежі Ейфеля?
Вони там, бачите, зарвались зі свободою, а світ свобода... Таке тобі миршаве циганча і те — свобода, а що тоді англійський лейбор, для якого страйк все одно, що для Сталіна люлька, забери йому страйк і він задушиться з горя, а там же страйк забобон Уол Стріту і це значить Сибір.
У цьому якраз і гвіздь справи. Свобода. Там "нєльзя" зі свободою, тут "нєльзя" без свободи. От вам і весь отченаш. Їх людина в свободі, як ведмідь в порцеляні, це значить тренаж, кільце в носі, повід, бич — така вам комсамолія, "завжди готов", а ви бачили, що сталося, як по них вдарено? Мільйонами пішли в полон. Матроси тікають, балерини тікають, чекісти тікають — "завжди готов", а як же, а як же, а тому ми тут, це роскіш, невинність серця, два-три мільйончики таких собі вітрогонів в порівнянню до тієї масивної гущі "завжди готов" тікати, аби лиш трапилась діра...
— Але все таки воно держиться, — перебив цю риторику Івана Нестор.
— Держиться! — викрикнув Іван. — І ще як... То визволення... Тож пролетаріят... Тож трудящі... То лиш послухай: вніманіє, вніманіє! Ґаваріт Масква! А та такі на вербі груші, що сам чорт пустить слинку, у них ж і приказка — ґоль хітра на видумкі, а людина, особливо сердобольна, брехню любить і треба їм признати, у цьому мистецтві вони не перевершені... І взагалі політика ... От воно німець — і пиво, і Кляузевіц, а прийде до політики, або Версаль, або Гітлер... То ж то вони... Ті вам і з воші зроблять політику, пригадуєте, казав Ленін: ми чи воша? І вийшло ми. Мужика заїдала воша, але що воша в порівнянню, скажемо, до нагана і це вже політика. З мужика зроблено шовк, його далі гризе воша, але над ним наган і вибір тут ясний: набивай туфту, пий водку і горлань ура.
