Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Я думала, спопелію від сорому, коли мені сказали. Боже, якби татко щось подібне побачив! Така безсоромна… тільки ганьбить нашу родину… Хай мама скаже їй щось, бо, слово честі, піду колись за нею і вчиню скандал на березі…
Зоня виконує в нашому домі роль охоронця моральності. На її думку, завжди щось не так, як треба, завжди щось не личить. Вона воліла би зі всіх нас черниць поробити, чи що? Інша справа, що татко не дозволяв нам пляжувати разом з хлопцями.
Татко говорив:
— Це безсоромне лицемірство, яке не має нічого спільного з гарними ідеями спорту.
Та, на моє щастя, всі знають, що Зонька любить перебільшувати, а я ще така дитина…
— Іди… Іди… ти, підстрілена, — бурмоче їй Катерина, — ти завжди мусиш до когось чіплятись! — Потім до мене, вже іншим тоном: — Щоб надалі мені того не було, Славцю. Ти не думаєш над тим, що робиш, мов те ягня, ідеш за іншими, а потім ось що з того виходить…
— Катруся має рацію, — відзивається мама.
— Добре, мамцю, — відповідаю і думаю собі, що справді негарно обманювати маму. Але чи тільки я в тому винна? Хто дав їй право мене, вісімнадцятилітню, вважати за якусь дитину?
* * *
Приходить Оксана, моя шкільна товаришка і приятелька, кличе за місто, бо має багато про що говорити зі мною. Оксана любить елегантно одягатись і поїде по канікулах до Львова на студії, якщо, річ ясна, її приймуть до університету.
— А як не приймуть? Українців, ти знаєш, приймають тепер щораз менше…
Оксана запалюється, а потім каже з притиском:
— То хіба мушу заміж вийти, бо посади й так не дістану; а сидіти дома далі абсолютно не хочу. Вже мені носом вилазить ота вічна опіка моїх старих. У нас дома, кажу тобі, безнастанні сварки. Подуріли старі, чи що? То сукенка їм закоротка, то задовго Ромко сидить у гостях… то знову я нахабно відповіла пані Плешкановій… то не поцілувала деканову в руку… Дайте мені спокій! Тобі ще добре, Славо… — мабуть, хотіла сказати, що залишилась одна мама чи щось подібне, але вчасно стрималась і докінчила трохи інакше: — Добре, що твоя мама не дуже втручається у твоє життя.
— Мама ні, але Катерина…
— Е, що там сестра! Панна Катря і так скоро вийде заміж, і розстанетесь…
— Отож-бо, що не розстанемось. Маємо разом мешкати.
— І ти з ними, Славко? І ти?
Звичайно, мені приємно, що Оксана вважає мене за щось інше від моїх сестер. Я вдячна їй за таку високу думку про мене.
— А що я маю робити? — запитую, хоч у мене є вже свої плани.
— Ти? З своєю головою? Обов'язково повинна піти студіювати.
Не вільно признатися, що в мене немає засобів для цього. Хоч правда, коли мама продасть ті свої акції, то, може, ми й не будемо такі бідні. Але поки що родинний інтерес вимагає, щоб ми поводились так, ніби в нас гроші є. Запитую Оксану обережно:
— А твої старі скільки призначають тобі на утримання у Львові? Скільки місячно?
Оксана глянула на мене, немов на людину з високою температурою:
— Та звідки ж вони мають гроші на це? Ти хіба не знаєш, як у нас дома?
— Ти так усім говориш про свої студії, що я думала, можливо, хтось з дальших родичів допоможе тобі.
Оксана голосно регоче:
— Та звідки? Я не маю навіть на поїзд до Львова і нікуди не поїду, але це так… для фасону розпускаю чутки, буцім їду до Львова. Розумієш? Аби про мене були високої думки… Ні… в мене інший план, тільки не смійся. Я вирішила собі вийти заміж за того лікаря, що мешкає у вас…
Мабуть, маю дуже здивований вигляд, бо Оксана бере мене за обличчя й повертає до себе:
— Тобі чого так очі вилізли? Не журися, я знаю, що кажу! На нього готуються лови, але я всім утну штуку, вихоплю здобич з-під самого носа…
— Але чому… чому ти гадаєш, що це тобі вдасться?
Тремчу легенько, а може, це тільки вітер змінив свій напрям.
— Ах, — робить рух рукою Оксана, мало не зачепивши якогось панка, — кожного коня можна осідлати, тільки треба знати як…
Після цього Оксана платить мені за посередництво щодо Мажарина подвійною порцією морозива.
Сидимо на зеленій канапці поруч і радимось, як зловити у пастку Севера.
— Ти повинна мені допомогти, — каже Оксана, і я знову притакую їй.
— Ще поки познайомиш з ним, повинна представити мене, як цікаву дівчину. Розумієш? Переконати… Чоловіки в цьому дуже податливі! Переконати, що йому потрібна жінка саме з такими прикметами, як мої. Потім пристойно познайомиш нас, а далі залишиш удвох, про решту не журися! Моя вже в тім голова, — закінчує сміючись, а мені здається, що це білочка на дереві скаче.
Притакую. Вірю, що зроблю все, чого Оксана від мене вимагає. Розходимось. Оксана ще й ще раз повторює своє прохання. Киваю головою, а потім, як добре віддаляємось одна від одної, подаємо знаки рукою.
Север натрапляє під руку саме тоді, коли наші вже повернулися з кладовища і в кухні Мариня готовить смачну вечерю для мого майбутнього швагра. Дивуюсь Марині, що може викраювати кусник за кусником, декоративно укладати на тарілці і не скуштувати нічого з тих ласощів.
Може, і я спромоглася б на таке геройство, але бачити, як Безбородько нанизує виделкою шинку, як тримає ту навантажену виделку над тарілкою і зупиняє під час балачки на півдорозі до уст, — таке видовище понад мої сили. Видно, що цієї сили бракує і решті сестер, бо під час вечері Безбородька нікого з них в їдальні нема. Ні він, ні Катерина з цього приводу не ображаються. Зрозуміло, що Катерина для пристойності мусить дотримувати товариства нареченому. Поповнішала від того, і, треба признати, те їй личить.
— Чого ти така худа? — запитав мене якось Безбородько. — Закохана, чи що?
Червонію, і то добре, що можу ще в такий момент почервоніти.
* * *
Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, докторе.
— Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?
— Я дуже радо пройдуся, докторе… — в думці додаю "з вами".
Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства.
— Підемо на ту стежку за млином?
— Тепер? — дивуюся. — Тож уже досить пізно.
Ідемо мовчки. Мені здається, що почати розмову мусив би він. Пам'ятаю ще слабо, про що просила мене Оксана, але почати таку розмову не наважуюсь. Це по-перше. По-друге, я зовсім не зацікавлена в тому, щоб Оксану познайомити з ним. Не бачу місця для Оксани тепер, коли минаємо останні будиночки передмістя, наближаємось до обріїв срібних піль, а над нами і в нас стільки місячного сяйва.
Повертаю голову до Севера і бачу його трохи засмучене лице. Місяць світить так, що можна помітити темні, миготливі тіні на його обличчі. Може, і я мусила б мовчати, але натомість кажу:
— Ви в поганому настрої, докторе?
Про причину не насмілююсь питати. Сподіваюсь чомусь, що заперечить.
— Не так у поганому, як у важкому. Дістав сьогодні неприємного листа.
Не знаю, що на це сказати. Чомусь мені здається, що його похмура вдача ніби заздалегідь відгонить від нього будь-які глибші турботи.
Аж тепер по-справжньому усвідомлюю, що ми в дійсності чужі одне одному. Що я знаю про ясні і темні справи в його світі?
Хвилина, що допіру так збурила мою кров, плине далеко, далеко, разом з мрякою, що знімається понад лісом. Тепер можу говорити вже про Оксану. Чесно кажучи, не можу цього зробити, не відчуваючи уколу в саме серце, але, може, так і добре:
— Скажіть мені, докторе, які дівчата вам до вподоби?
Мажарин сміється беззвучно, а потім запитує зненацька:
— Скільки вам років, Славо?
Вдаю ображену:
— Ви вважаєте, що зі мною не слід серйозно розмовляти? У всякому разі, маю зрілість, виписану на папері.
— Правда, я якось забув про це, — відказує нещиро. — Але ж бо, Славо, мені стало сумно від вашого запитання. Дівчина, яка сама хоче подобатись, не випитує, а випробовує…
Звідкись виникає в мене сухий, глумливий сміх:
— А ви хіба припускаєте, що я могла захотіти вам подобатись? Так, докторе?
Мажарин бере мене за лікоть і безцеремонно притискає до себе. Деякий час не можемо потрапити в ногу, а потім маршируємо, як треба.
— Ні, я цього ніколи не припускав, бо тоді… ви мусили б в якійсь мірі подобатись і мені… А це майже неможливе.
— Чому? — виривається в мене дурне запитання.
— "Чому"? Може, тому, що я кохаю іншу…
— О, — вихоплюється необережно в мене. Тепер, щоб рятувати свою гідність, уже мушу заговорити про Оксану. — О, то зле, що ви зайняті. Я власне… як це вам сказати… я… мене… просив хтось… щоб я познайомила його з вами… Одна дівчина… І вона буде тепер розчарована. Виходить на моє…
Мажарин споважнів.
— Я вас не розумію, Славо…
— Бо я припускала, що ви вже маєте когось.
Цей вислів здається мені незвичайно грубим.
— Ви добре припускали, але все одно опишіть мені дівчину, яка зацікавилась мною.
— Ох, це так тяжко, пане докторе! Я краще вас познайомлю з нею!
Бере мене за руку і стримує, ніби я вже хочу виконати свою погрозу.
— Ні, дайте спокій, Славо, це зовсім недоцільно! Я вас прошу змалювати її мені. Хіба в школі не доводилось вам на основі якоїсь лектури розповідати про героя роману?
— Так, але то було на основі літератури.
— Ви ж сказали, що життя цікавіше від літератури.
Побита таким аргументом, малюю йому Оксану, як умію, і щойно тепер переконуюся, що в школі нас не навчили висловлювати свої думки, бо коли б мої слова записав стенограф, то своїм стилем вони нагадували б вправу дівчини з четвертого класу початкової школи.
— Моя приятелька має вісімнадцять років і є елегантна…
— Го-го-го… — сміється він. — Вісімнадцять років і елегантна? Дівчата, звичайно, у такому віці не багато звертають уваги на свою зовнішність. І слушно. Що ж далі?
— Середнього росту і майже струнка.
Скривився.
— Має чудове каштанове волосся…
— І не кажіть. Коли ми не можемо визначити — чорне волосся чи ясне, тоді вигадуємо для нього назву "каштанове". Та в дійсності каштанок між жінками небагато. Але я хотів би щось знати про її характер.
— Вона весела, не любить, щоб їй перечили. І любить, щоб про неї добре думали люди.
— І ще що?
— Вона має сині очі і…
Мажарин посміхається поблажливо:
— Досить, панно Славо. Вже бачу, що вона не може мені подобатись.
