Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

Спокійно, залишаючи безліч відтінків своєї щирої вдачі, на захід котилося сонце. Це було так красиво, що хлопець спинився. Перехожі проходили, а він все стояв на стежці і дивився на важке надвечірнє сонце.

– Юначе, Ви заблукали? – хтось спитав з перехожих.

– Та ні… Я просто дивлюся... – замріяно мовив Леле.

Певна річ, він не знав міста і йшов навмання, відчуваючи поклик свого крилатого серця… І був щасливий, що може перебувати серед усіх цих людей… Бачити їх, чути… пізнавати…

Попереду виднівся майданчик. Прикрашений яскравими кульками, стрічками, гаслами… Там були люди. Їх було багацько, і вони гомоніли про те, що скоро розпочнеться музичний концерт, кошти від якого підуть на утримання притулків для бездомних тварин.

"Напевно, це щось дуже цікаве", – подумав Леле. Дожидаючи, доки концерт розпочнеться, він спостерігав за оточуючими: хтось розмовляв, хтось замріяно дивився на сцену, хтось читав книжку, хтось переглядав щось у своєму смартфоні, а хтось, так само, як і він, усіх роздивлявся.

І от… концерт розпочався. Зазвучала приємна музика. Вона звеселяла, зачаровувала усіх… і летіла ген-ген за вітром над клумбами, алеями, поміж дерев, будинків… і губилася в настіж відчинених вікнах квартир.

Після концерту хлопець задоволений і натхненний почимчикував далі.

Довкола царював вечір. Сонце встигло сховатися. Воно ніби потонуло у морі широких вулиць і мовчазних будинків… Гомін міста поступово стих. Леле і незчувся, як промайнув день.

Він йшов і думав: як добре бути людиною. Аж раптом у глибині таємничих алей спалахнуло райдужне сяйво. Воно чарівно танцювало на тлі вечоріючого довкілля, пульсуючи веселими барвами. Від нього линули чарівна музика і плескіт води.

– Живий водограй! – вигукнув Леле, коли підійшов. Він був у захваті! Нестримна вода танцювала, ласкаво жебоніла, співала, переливаючись усіма кольорами веселки.

– Це співочий фонтан! – почулося поряд. І Леле обернувся. – Це лише фонтан! – запевняла його приємна жінка, яка стояла поруч і теж милувалася. А потім неквапно пішла.

Леле ж продовжував милуватися фонтаном... А тоді й сам пішов.

Він гуляв задумливими вулицями… Бачив, як таємничо вони поринають у духмяне чорничне марево, стаючи прохолодними і могутніми… Дерева накинули собі на плечі безмежжя густого, стемнілого неба і земних сподівань… У дворах, у вікнах будинків вмикається світло… Вдовж алей і шосе дружно спалахують ліхтарі, що вишикувалися і стоять, мов стрункі вартові.

– Ну от… Нарешті місто заспокоїлося і стало таким чарівним, – замріяно зітхнув Леле і відчув аромат цього незвичайного дня, що в цю мить прощається зі світом.

Звісно, будуть нові дні. Але цей… він розтане… загубиться серед яскравих зірок, залишивши на згадку лиш дотик відлуння.

Настала ніч. На місто опустилася темрява… Вгорі святково й неквапно засяяло зорями небо… Прекрасне і загадкове!

Непомітно текли години. Леле блукав освітленими вулицями… Відчував теплий подих землі, шляхів, алей… Слухав, як сонно, у сповненій ніжних пахощів ночі… серед трави… серед клумб озиваються щасливі цикади...

І ось… несподівано чарівну нічну тишу пронизав дівчачий вереск. Леле озирнувся... Якийсь парубок схопив дівчину і не хотів відпускати.

– Відпусти її! – вигукнув Леле і кинувся заступитись за дівчину.

– Що треба, малий? – озвався до нього той парубок.

– Відпусти, кажу! А то… – пригрозив Леле, наставивши кулаки.

– Боксер чи що? – здивовано кинув грубіян і додав: – Вона мені подобається… Хто ти такий, щоб вказувати?

– Це мій друг! – озвалася дівчина, випорснувши з настирних обіймів.

– Друг? А я його чомусь раніше не бачив поряд з тобою…

– То було раніше! – сказала вона. Потім посміхнулася, взяла Леле за руку, і вони пішли.

Леле почувався незвично і навіть дивно. Його переповнювала гордість, сміливість і якесь незрозуміле… приємне відчуття…

– Прошу вибачення, що так сказала… – промовила дівчина.

– Він зробив Вам боляче? – спитав Леле.

– Трохи! – кивнула дівчина і допитливо подивилася на свого рятівника, який був меншим за неї.

– Я чув, як Ви назвали мене своїм другом… – стиха зауважив він і несподівано, навіть для самого себе, спитав: – А чи погодитесь, якщо я Вас проведу додому?

– Так! – відповіла дівчина і сказала: – Мене зовуть Леся!

– А мене Леле. Радий нашому знайомству!

Вони йшли, розмовляли… Леле був радий, що Леся не питала, чому в нього таке незвичне ім'я, а розповідала про свою роботу в кафе, про те, що вона частенько повертається додому в такий пізній час… А ще – про те, що навчається в коледжі і любить фотографувати… Леся сказала, що давно мріє побачити світ з висоти пташиного польоту.

"Це ж треба! – здивувався Леле. – Її мрія вказує на те, що вона хоче стати птахом". Він помітив, що люди, коли мріють, дуже нагадують птахів... Такі ж щасливі… окрилені…

"А я вмію літати! Я – птах!" – так і хотів він сказали… Але втримався. Лише поглянув у виразні Лесині очі і мовив: – А знаєш… Твоя мрія може здійснитись!

– А ти цікавий! Хоча й зовсім юний, – зауважила вона, осяявши його свою щирою усмішкою.

Ось так, приємно спілкуючись ішли вони нічними алеями… І врешті опинились біля одного із будинків.

– Ось я і вдома! – промовила Леся, дістала із сумочки олівець, маленький аркушик і стала щось на ньому писати.

– Це номер мого телефону, – сказала вона. – Візьми… Я чекатиму твого дзвінка!

Хлопець узяв. Він знав, що таке телефон. І цілий день, походжаючи вулицями міста, навіть спробував зателефонувати з одного вуличного телефону…

– Спасибі тобі, Леле! – промовила Леся, легенько доторкнувшись його руки, і зайшла у під'їзд

Леле ж пішов далі. Безлюдні вулиці, алеї, шосе вільно розкинулись, казково зачаїлись у променях ліхтарів. Над містом нависла приємна тиша. І хоча Леле був дуже втомлений, він ішов… Дивився на зоряне небо, слухав, як час від часу щасливо зітхають будинки… А тоді… зупинився і задивився на стрункі, як свічі, тополі, що відчайдушно сягали ввись, і упізнав вулицю… клумбу… алею…

Попереду показався знайомий парк. Його ліхтарі яскраво виринали у хмарах духмяного листя…

Леле знову опинивсь серед парку. Блукаючи його алеями, повз квітів, освячених сльозами Землі… серед задумливих дерев… він чув, як вітер грається листям, як десь у цій незвіданій тиші озвалась сова, як поміж кленів пролетів кажан… А довкола – у росянистій траві, не зважаючи на шурхіт, що народився від його кроків, котяться хвилями серенади цикад.

За день хлопець так находився! Сівши на лавку, він і не зчувсь, як заснув.

На світанку його розбудив двірник.

– Це ж треба було так звечора погуляти, що заночувати просто неба – на лавці! – підсміювався він, підмітаючи.

Леле засоромився. Хотів усе пояснити двірнику… Та облишив, щоб не промовитись, що він – птах.

Двірник підмітав алеї, відходив все далі, а Леле сидів на лавці і дивився йому у слід.

Парк знову став чистим. Відрадно зітхнули вдячні дерева, заспівали пташки, і в росі забриніли перші промені сонця.

– Доброго ранку, місто! Доброго ранку! – радісно промовив Леле. Аж раптом почулося, як десь у глибині парку воркують голуби. Він підхопився і поспішив до голуб'ятні.

О цій порі голуби вже не спали. Побачивши знайомого підлітка, вони злетілись до нього.

– Доброго… Доброго ранку! – воркуючи, промовляли голуби.

– І вам доброго ранку! – привітався Леле і розповів їм про те, якими цікавими і такими різними насправді є люди.

Голуби слухали. Ні про що не питали (бо не хотіли, щоб він пішов геть). Лише зацікавлено воркували, топталися кругом нього, а потім щасливо затріпотіли крилами, злетівши в повітря… Красиво і так легко голуби злітали вище дерев… кружляли у небі і віталися з сонцем.

– Я теж так можу! – весело крикнув Леле і розбігся, розкинувши руки… Але в нього не вийшло. Він стояв, збентежено оглядав свої руки... дивився на голубів, що майстерно кружляли на тлі ранкового сонця… і йому так захотілося знову стати собою – стати птахом.

Досхочу покружлявши, голуби опустились до нього і запитали:

– А ти так не хочеш?

– Хочу! – зізнався Леле.

– Так лети! Лети в небо!

Голуби дружно воркували, ходили навкруг хлопця... А він все мовчав, дивився на сонце і з нетерпінням чекав Благозная.

Той, як завжди, до парку прийшов пообідні. Леле побачив його здаля… Підбіг... Благознай відразу впізнав у веселому худорлявому хлопцеві щось нестримне, лелече…

– Ну, як ти, мій допитливий друже? Чи пізнав людей зблизька? – запитав він.

– Так! Люди – вони незвичайні… – радо промовив Леле і продовжив: – Вони дуже схожі на птахів. Так само радіють, так само сумують, вірять, надіються… Мені до душі їх життя і це місто… Але я так хочу стати знову лелекою… і злетіти високо-високо в небо.

– Все вірно! Так і повинно бути! – сказав Благознай. – Треба завжди залишатись собою! – зазначив він і, нахилившись до хлопця, тихо продовжив: – Увечері, як стемніє, підійди до того ж крислатого клена і, роздумуючи про те, чого хочеш, дочекайся світанку. Коли ніч зотліє у світанковій заграві, ти знову станеш лелекою. На згадку про те, що ти був людиною, у тебе зостанеться вміння розуміти людей, – сказав Благознай, дістав з кишені печиво, і вони разом стали пригощати голубів. А потім цей добрий чоловік пішов.

Увечері, коли сонце сховалось і довкола почало смеркати, Леле підійшов до старого клена. Під його розлогим гіллям він цілу ніч роздумував про те, як знову стане лелекою. Леле здогадався, звідки у Благозная взялося вміння розуміти мову птахів.

Адже і він теж був колись таким юним і допитливим… Він так любив голубів, що одного разу захотів дізнатись, чим вони живуть? Де літають? Про що думають? Обернувшись на голуба, він злетів високо-високо в небо і побачив, що його рідне місто – не більше за світ.

Леле зрозумів, чому Благознай не такий, як усі.

Коли ніч стала сивою, і перші промені сонця заграли над містом, юний Леле перетворивсь на лелеку і полетів у небо.

Він кружляв… линув до сонця, що здіймалося все вище над світом… і так голосно курликав, що своєю лелечою радістю заполонив усе місто.

І його помітили люди. Ті, що уважно дивляться під ноги, кудись увесь час поспішають... Мріють і не здогадуються, як це просто – вміти літати.

29.06.15 р.

По той бік веселки

І хто ж не любить влітку гуляти після дощу? Міряти калюжі і струмки?

От і Софійка після теплої літньої зливи вийшла на вулицю.