Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
Саме туди вони і летіли.
– Будь уважним і ти все зрозумієш, – стиха сказав Янненхтан, як вони опустились.
На вежі було багато хлопців і дівчат – усі вони з Людського світу і опинилися тут за велінням Наймогутнішого ангела – Яннірзорпа. Він значно старший від Яненнхтана. Світлий і дуже красивий.
І хлопці, і дівчата по черзі підходили до нього і він тримав у своїх могутніх руках їхні долоні. Даруючи у такий спосіб щось незвичайне.
Сашко дививсь і нічого не розумів… Поки не підійшов до ангела один хлопець. Яннірзорп вже хотів взяти його долоні, як той скрикнув:
– Ні! Не можу! – і відскочив.
– Невже ти не хочеш отримати мою силу? А разом з нею і істинну радість, що стане негаснучим вогником твого серця.
– Ні! Не хочу! – вигукнув хлопець, заверещав, вкрився довгою свинячою шерстю і перетворився на чорне порося, що підбігло до краю вежі і хоті-
ло стрибонути вниз… та ангел доторкнувся до нього кінчиком свого крила, і воно передумало стрибати. Побігло до сходів і збігло вниз.
Сашко аж завмер від побаченого. Він не міг зрозуміти, чому хлопець не захотів, щоб Яннірзорп взяв його за руки? Й перетворився на порося…
– Чому? – запитав він Яннілмуса і, коли той лиш зажурено подивився у відповідь, насмілився підійти до Наймогутнішого ангела і його запитати:
– Вибачте, будь ласка, за таку цікавість і скажіть, чому той хлопчина перетворився на порося?
Яннірзорп поглянув на Сашка і відчув: на вежу він потрапив не за його велінням…
– Як ти сюди потрапив?
– Мене привів ангел! – опустивши очі, стиха мовив Сашко.
– Звісно! – з легкою веселістю промовив найстарший з усіх ангелів, і продовжив: – Мене зовуть Яннірзорп. Сила, що ллється з моїх долонь, допомогла б тому хлопчику навчитися розрізняти добро і зло… Адже йому судилось пройти великий шлях.
– А ти хочеш пізнати істинну радість? – несподівано спитав Яннірзорп.
– Хочу… Але, здається, я її вже відчув, – дещо замріяно відповів Сашко і додав: – Коли опинився тут, у Світі Ангелів.
– Справді? – здивувався ангел, а потім сказав: – Це добре.
– Такої радості я не відчував ніколи, – продовжував хлопець. – Її не можна порівняти ні з гарним конструктором, ні з новим велосипедом, – пояснив він і простягнув ангелу свої долоні.
Наймогутніший з ангелів узяв Сашкові долоні. Він тримав їх у своїх великих теплих руках і відчував, як довірливо б'ється його щире дитяче серце. Незримим потоком через долоні у хлопчика вливалося щось дивовижне, таємниче і світле…
Та раптом він став розчинятися...
– Зберись! – вигукнув ангел.
Але хлопчик не розумів, про що каже ангел. Почуваючись легким, мов лісовий серпанок, він не помічав, як поступово стає прозорим.
– Зосередься! – наказував йому ангел. – Інакше ти розчинишся у повітрі… Ти зникнеш! Розумієш?
Почувши це, Сашко отямився... Відвів погляд від надзвичайно красивих і добрих очей Яннірзорпа… зосередився… і перестав зважати на всі свої приємні, неземні відчуття… І ангельська сила полилася в нього, ніби сонячна річка.
Істинна радість Наймогутнішого ангела… Її частинка віднині й назавжди з'явилася у Сашковому серці.
– Ось так! – схвально промовив ангел, відпускаючи його долоні.
Хлопець був вражений! Він здогадався, чому той вередливий хлопчина став поросям. Якась темна й лукава сила завадила йому отримати силу від ангела. Сашко зрозумів, чому в Світі Ангелів не ростуть отруйні гриби, а також не водяться хижі птахи та люті звірі... Тому, що істинна радість Світу Ангелів для них як вогонь.
Наймогутніший з ангелів прощально поглянув на хлопчика…
– Ми ще зустрінемось…– сказав він і, бачачи, що Саші так не хочеться від нього відходити, вимовив: – Обіцяю!
І… до нього підступили інші дівчата, хлопці… Сашко якийсь час дивився на них, а потім відшукав поглядом Янненхтана, що позаду них сидів на мерлоні* та чекав на нього.
Янненхтан знав: усе, що довелося хлопцю побачити, вертатиметься спогадом усе його довге життя.
* Мерлон – зубець або простінок, що завершує верх кам'яної стіни башти.
– Хочеш, полетимо, до моря… подивимося на рибок? – запитав він Сашка і, ледь здійнявшись у повітря, кумедно затріпотів крилами. Бо хотів, щоб очі його земного друга стали знову замріяними, а голос – веселим.
Сашко засміявся, подав ангелу руку… І вони разом піднялися над вежею і полетіли до моря.
Там росли пальми. А берег… гладенький, піщаний, встелений округлими, плескатими камінцями. Вологий пісок блищав від лагідних хвиль… І вони йшли по ньому, лишали сліди – Сашко, а поруч з ним Ангел. Раптом викотилася з моря на берег велика красива мушля. І той, хто жив у цій білій, у чорненьких цяточках мушлі, і носив її на своїй спинці, виліз із неї і зник у морі… А мушля так і лишилась лежати на піску.
– Ти бачив? – спитав хлопчик ангела.
– Так… Цей молюск залишив нам свою мушлю як подарунок. Іноді молюски так роблять...
"А як же він житиме без своєї мушлі? Його ж з'їсть якась риба!" – хотів сказати Сашко, а тоді пригадав, що в цім світі ніхто нікого не їсть.
– Мій світ – це обитель життя! Тут все і всі живуть вічно, – сказав ангел, ніби почув його думку, підхопив мушлю і подав її хлопчику.
– Візьми! Молюск залишив її тобі…
– Дякую! Я ніколи не бачив такої красивої…
Хлопчик ішов поруч з ангелом, розглядав велику яскраву мушлю, задивлявсь на високі пальми, а потім помітив курінь.
– О… курінь! Цікаво, чий він?
– Мій! – сказав ангел, роздягся і пірнув у море. – Заходь! Вода тепла, – весело вигукнув він.
– А як же твої крила?! Вони ж намокнуть! – хвилювався Сашко.
– Не зважай! Крила висохнуть, – посміхнувся ангел. – Краще заходь у воду! – гукнув і раптово затих, придививсь до води… і… Оп! Спіймав рибку… – Дивись, яка… Переливається всіма кольорами веселки! – і, показавши, тут же її випустив.
Сашкові, теж захотілось так спробувати… Він роздягся й побіг у воду.
– Ого! Та їх тут ціла зграя! – дивувався він, помітивши довкола яскравих рибок. Аж раптом щось показалося вдалині. – Ой… Що воно таке? Чорніє поверх води…
– Ти що, дельфінів не розпізнав? – засміявся ангел. – А вони, здається, пливуть до нас…
– Точно! Дельфіни! – зрадів Сашко.
Двоє дельфінів підпливли до них і, вистрибуючи з води, стали щось розповідати на своїй писклявій дельфінячій мові.
– Що вони намагаються нам сказати? – не розумів хлопчик.
– Дельфіни хочуть нас покатати! Хапайся за плавник!
Щасливі дельфіни здіймали веселі хвилі. То пірнали, то радісно стрибали, то знову пливли і неслися все далі і далі.
Ангел і хлопчик міцно тримались за плавники і дзвінко сміялись… А коли вволю наплавалися – вийшли на берег.
Дельфіни зникли у морі, а вони тільки зараз побачили, що знаходяться в іншому кінці берега – далеко від куреня.
Теплий морський вітер розвівав волосся і зігрівав плечі. Вони сиділи на пропахлому сонцем і таємницями березі і дивились на стежку, що золотіла, простеляючись морем – до сонця...
Крила ангела встигли вже висохти... Та Сашко цього не помітив – він дивився на сонце і линув у роздуми. З його думок не виходив той хлопець.
– Невже він… так і залишиться поросям на все життя?
– Ні! – запевняв його ангел. – Перш ніж вийти з верби, він знову став людиною.
– Цікаво, а чи він здогадався, чому з ним це сталось?
– Поки що ні, але він замислився... І, можливо, колись зрозуміє, – з надією мовив ангел, всміхнувся... – А ти, мій друже, постарайся поки що про нього не думати. Ти ж у Світі Ангелів! Поглянь, скільки навколо краси! І до того ж у кожного є вибір: помічати прекрасне чи бачити у всьому недоліки, думати про хороше чи про погане, творити добро чи зло... – сказав Янненхтан і додав: – Цінуй життя, хлопчику, роби добрі справи і дякуй за все!
– Кому дякувати?
– Кому завгодно, – всміхнувся ангел. – Життю… природі… ангелам… і тому, хто колись, дуже давно, створив небо, сонце і зорі… Створив птахів, звірів, дощ і метеликів… ангелів і людей… і нашу дивовижну планету, де є місце усім.
Янненхтан і Сашко йшли уздовж моря – по гладенькій доріжці, що утворилась від тихої хвилі. Вони вертали до куреня. Йшли… залишали сліди на мокрому піску… і бачили, як у розімлілій казково-синій далині небо розчиняється в морі… І лиш тонка лінія горизонту, що десь там… так далеко… пролягає між небом і морем, казала, що так не буває.
Нарешті вони прийшли. Побачили курінь і свій одяг, що лежав на піску.
– Я такий радий, що зустрів тебе і потрапив сюди! – промовив щасливий Сашко.
– Я знаю! – кивнув у відповідь ангел, а потім сказав: – Одягайся! Ми зараз полетимо з тобою у таке дивне місце, що ти і не уявляєш.
І вони полетіли над морем. Лазурові хвилі й розмарені морські береги лишились позаду. Попереду здійнявся Квітучий схил, сповнений пахощів, мелодійної тиші… Далі, за його квітучими плечима, солодким зелено-сонячним маревом розкинулися апельсинові сади. Потім – луки. На зеленому прузі вдалині височіють гори. Над їх прохолодними хребтами Янненхтан і Сашко линули до бурштинового замку. Він височів на найвищій гірській вершині. Маківки сягали в небо… А у віконцях і в кожному камені сміялося сонце.
Опустившись на ґанку, вони скоро потрапили до великої зали. Там їх зустріли ангели.
– Ангели… Їх так тут багато! – тільки й мовив Сашко. Кожен з ангелів підходив до нього і називав своє ім'я. І тут його осяйнуло... Це ж вони рятували його від химер, що снились йому після того, як він довгенько грав у комп'ютерні ігри, а потім дивився фільм про бридких монстрів.
Усі ці ангели – такі ж високі, як і Янненхтан… Могутні… крилаті… красиві… І сповнені дивного сяйва.
Поступово, один за одним, вони розлетілись, щоб допомогти людям, що живуть у різних куточках Землі.
– Нам теж час летіти! – сказав Янненхтан. – Тобі, друже, пора додому!
Олександру не хотілося покидати Світ Ангелів… Але так було треба. Він тихенько взяв ангела за руку, і вони покинули замок, і здійнялися у небо.
Вони летіли над вершинами гір, над луками, над щедрими садами, над духмяними квітами, що росли на високому схилі і пелюстками тягнулися вгору, бо хотіли відірватися від землі і доторкнутися ангела.
Далі розкинулось море. Воно шуміло… закохано розмовляло з вітром, що горнув його хвилі.
Хлопчик бачив, як море кивало йому на прощання хвилями… А дельфіни виринали, вистрибували високо із води і прощально пищали, аж доки вони не дісталися вежі.
На вежі нікого не було.
– Ну от… Зараз ти спустишся вниз по цих сходах і повернешся у Земний світ, – сказав Янненхтан і огорнув хлопчину своїм теплим крилом.
– Авжеж! – неохоче кивнув Сашко.
