Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

– Щоб ще… А якщо романтичну вечерю?! – і після сказаного нею заклинання на столику з'явились свічки, кава, цукерки, фрукти… Напроти за столиком сидів молодий красень.

– Що ж… І це вийшло! – грайливо промовила стара, зовсім забувши про свій вік.

– Бабусю, ви так схожа на мою сусідку! – промовив красунчик, сьорбаючи каву.

– Оце й так… Оце наворожила! Він же мені в онуки годиться! – ніяковіла стара. – Зникни, юначе, туди, звідки з'явився, – сказала, і молодик розтав у повітрі.

Миша все це бачила. Визирала з-за шафи, сміялась…

– Зараз ти в мене посмієшся… Ось візьму і оберну тебе на якусь гидоту! Ні-за-що, ні-ко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли! – вигукнула...

Але на мишу це знов не подіяло. Чаклунка сердилася. Тупотіла ногами… Кричала… І, охрипши, заспокоїлась.

Миша продовжувала жити в будинку. Зазвичай вона тихо сиділа за шафою. І лиш тоді, як чаклунка засне, могла пробігтись кімнатами, щоб знайти щось поїсти.

Якось уночі вона почула, як стара розмовляє сама з собою, і вилізла із-за шафи.

– Як тяжко бути одній-однісінькій! Всі мене покинули… – повторювала бабця, а потім побачила мишу, що стала помітною на тлі місячного світла, що лилось у вікно.

– Ти?... Скільки разів я тебе проганяла і хотіла перетворити на щось гидке… А ти так і лишаєшся зі мною, – озвалася вона до миші, а потім важко сказала: – Вибач!

Чаклунка сказала це вперше у своєму житті. Їй було дуже прикро та самотньо.

– Та не журись! – сказала миша.

– Ха! Ха-ха… Здається, я потроху божеволію! – істерично зареготала стара.

– Та, ні… – промовила миша. – Людська мова мені відома давно. Я не завжди була такою, якою ти мене бачиш. Колись я була вродливою панною. І вміла так само, як і ти, чаклувати. О, скількох людей я обернула на мишей!

– Ха-ха-ха! – ще дужче сміялась чаклунка і, нахилившись до миші, сказала: – Коли ти така… То як же так сталося, що ти перетворилась на мишу?

– Я й сама довго не могла цього зрозуміти… – озвалася миша і повідала їй свою невеселу історію. – Від самого малечку мене ображали. І я… нікого не вибачала. Навіть тих, хто просив потім пробачення. Щоб як слід всім помститись, я стала чаклункою! Я те і знала, що перетворювала неприємних мені людей на всяку бридоту. Та одного разу коли хотіла обернути на мишу зухвалого листоношу, стала нею сама. Ось так! Більше ста років бігала я вулицями міста… І врешті вирішила навідатись до свого маєтку, де прожила все людське життя.

– Стривай-но… Стривай… – промовила чаклунка і, подивившись дивно на мишу, спитала: – Невже ти хочеш сказати, що являєшся моєю прабабцею?

– Саме так! Я твоя прабабуся! Та, що дивним чином зникла.

– Оце так пригода! Дивно. Досить дивно... – зауважила чаклунка. Тепер вона зрозуміла, чому на мишу не діяло заклинання. Адже вона її родичка. І до того ж – відьма! Принаймні, була нею, поки не перетворилась на мишу.

Від такої новини у чаклунки запаморочилася голова. Кілька днів вона не пила і не їла… І несподівано для себе збагнула, що сама винна в тому, що залишилася зовсім одна.

Не варто довкола бачити тільки погане! Життя – воно таке мінливе, невпинне, сповнене всіляких несподіванок і чудес!

Вже наступного тижня в оселі старої чаклунки з'явилися гості. Завітали родичі, знайомі, сусіди та друзі зі своїми онучатами.

Сміх і радість обігріли холодне чаклунчине серце… І вона зареклася більше не чаклувати.

Відтоді вона прожила у мирі і злагоді багато щасливих літ… І одного дня, коли її земне життя добігло кінця, опинилася на небесах.

…А миша живе і досі.

16.09.16 р.

Пізня квітка

На клумбі, серед парку, росте кущ троянд. Все літо він радував усіх духмяними білими квітами.

– Як добре бути квіткою! – розпускаючись, промовляли

троянди.

Одні – оцвіталися. Інші – розквітали… Навіть тоді, коли настала осінь – на кущеві було багато пишних бутонів.

– Ну от… І літа наче й не було! – казали троянди, бачачи, як жовтіють клени, і йдуть дощі.

– Ви тільки погляньте, яке зажурене небо! Йому все важче втриматися від сліз, – промовила найбільша квітка.

– Небо не хоче, щоб ми оцвіталися. Адже ми – останні… Відквітнемо – і настане зима, – озвалася інша.

– Не плач, дороге небо! Ми щасливі... Бо, як і ти, живемо не для себе, – мовили троянди і помітили поміж свого листя один нерозквітлий бутон.

– Це ж треба! А з нього, напевно, розпустилася б гарна квітка.

Несмілий трояндовий бутон чув ці слова і не знав, що й думати… Адже йому так хотілось розквітнути.

Минала осінь. Сонячних днів ставало все менше. Ночі робилися довшими та холоднішими... Минув тиждень… другий… І осінній вітер розвіяв пелюстки цих розкішних троянд.

– Прощавайте! – промовив до них нерозквітлий бутон.

І хоча він значно виріс, бо тягнувся до сонця, йому було сумно і страшно залишатись самому.

Настала ніч. В небі засяяли зорі… І бутон заплакав.

– Я так і не став квіткою, – розчаровано сказав він, вкриваючись краплинками сліз, що таємничо мерехтіли під сяйвом місяця і зірок.

– Ти розквітнеш! Чарівно розквітнеш… Повір! – тихо сказала земля. Але заплаканий бутон у це, не вірив. Він був такий зажурений… і не по-

мітив, як набубнявів, і став розпускатися.

Розпочавсь новий день. У небі зійшло сонце. Його промені заграли в краплинках роси, що виступили на атласних пелюстках прекрасної білої троянди, яка ще вчора була бутоном.

Кожен, хто приходив до парку, її помічав.

– Пізня квітка… Яка ж вона гарна! – милувалися нею… А вона, провівши сумну і безсонну ніч, міцно спала.

…А потім – прокинулась. І цвіла довго-довго...

04.11.17 р.