Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

Над входом червоними, синіми, жовтими і фіолетовими вогнями світилася величезна вивіска. Скляні двері роз'їхалися врізнобіч. Він увійшов і побачив дві смуги сходів: ті, що праворуч, – рухались вгору, а ті, що зліва, – вниз.

– Ух! Їду! – вигукнув він, ставши на сходинку, і скоро потрапив на другий поверх. – Скільки речей! – у захваті повторював, роздивляючись килими, гардини, одяг, взуття, сумки, посуд, іграшки, всіляку побутову техніку, косметику, прикраси… і все таке інше. Він бачив різних людей: і старих, і не дуже, і таких юних, як він… Усі заклопотано щось вибирали, обдивлялися… приміряли…

Леле підіймавсь ескалатором з поверху на поверх… Ходив біля яскравих вітрин, з товарами… І не міг зрозуміти: навіщо людям так багато речей?

Зрештою від яскравого світла і розмаїття товарів у нього замигтіло в очах. І йому захотілося якнайшвидше покинути цю будівлю. Та він заблукав у лабіринті залів.

– Ой! Та що ж це таке! Допоможіть! – вигукнув Леле і у відчаї сів на підлогу.

– Що трапилося, хлопче? Вам зле? – питали ті, хто був поряд.

– Не те, щоб зовсім… Але мигтить у очах…

– Можливо, викликати швидку? – сказав хтось і спитав: – Ви... іти можете?

– Можу, – кивнув він у відповідь і слізно промовив: – Я хочу на вулицю!

Та не знаю, де вихід.

– Зрозуміло! – озвався один літній чоловік і додав: – Бачу, ви, хлопче, як і я, не надто любите крамниці. Ходімо зі мною… Я вже скупився і прямую до виходу.

– Ох… Як я Вам вдячний! – промовив Леле.

– Та що Ви! Я з радістю Вас проведу!

За якихось кілька хвилин Леле був вже на вулиці. Добрий чоловік пішов на зупинку… А він стояв і думав, куди ж йому направитися: вліво, чи вправо? А потім теж пішов на зупинку.

Там зупинився автобус. Двері відчинилися. Пасажири стали заходити, сідати… Леле теж зайшов. Біля вікна було вільне місце, і він сів.

– Е-е-е-х! Я знову їду! – у захваті вигукнув він, коли автобус рушив. І всі пасажири обернулися й дивно подивились. Леле засоромився. Надалі він сидів тихо… їхав… дививсь у вікно… А там… мелькають машини, дерева, будинки…

Час від часу автобус зупинявся. Одні пасажири виходили, інші – заходили… Леле не знав, як довго він роз'їжджав… та ось за вікном показався вже знайомий йому торговельний центр… і та ж сама зупинка.

– Кінцева зупинка, – промовив водій, і хлопець вийшов.

Він ішов вулицею, дивився на перехожих, на яскраві афіші… на квіти, що духмяніли на клумбах... І прийшов до продовольчого ринку.

– Солодкі сливи! Соковиті яблука! Купуйте, юначе!

– Свіжа домашня випічка! Духмяні гарячі булочки… пиріжки! – вигукували продавці.

Леле відчував, як смачно тут пахне, і йому захотілося скуштувати пиріжків. Він став у чергу… Але потім збагнув, що в нього немає грошей.

– Юначе, не затримуйте чергу! – лунало позаду.

І він відійшов від лотка з випічкою і попростував далі… Аж раптом почув, як хтось до нього озвався:

– Юначе! Юначе…

Леле обернувся. Позаду нього стояла бабуся з повним кошиком яблук.

– Прошу Вас, юний добродію… Допоможіть донести яблучка!

– Допоможу! – радо промовив Леле. Йому було так приємно, що попросили саме його. – Куди нести? – запитав.

– До вулиці Щасливої, будь-ласка…

Леле узяв кошик. Йому не важко було його нести, хоча й він ніколи цього не робив. Перейшовши на світлофорі шосе, вони з бабусею звернули в провулок… Минули квіткову лавку, перейшли через дорогу і направилися до вулиці Щасливої.

– Нам о-о-н… туди! – показала бабуся… і невдовзі вони прийшли до високого будинку. Зайшли у під'їзд, піднялися на п'ятий поверх…

– Ось і прийшли! – видихнула старенька, – Спасибі Вам, юначе, що не відмовили в помочі, – сказала вона й відчинила двері.

Леле заніс у квартиру кошик і вже зібрався іти, як бабуся його ласкаво спинила. – Візьміть! – промовила вона і подала йому кілька монет.

Леле їх не взяв. Адже він допоміг не з-за грошей, а так…

– Тоді проходьте! – сказала бабуся. – Пригощу Вас чаєм і пиріжками.

"Пиріжками… Я ж так хотів їх покуштувати!" – зрадів Леле і пройшов у вітальню. Бабуся запросила його до столу. А сама принесла таріль з пиріжками… заварила чай…

– Пригощайтесь! – радо промовляла вона.

– Дякую! Я зроду не їв таких пиріжків!

– Їжте на здоров'я! Та не соромтеся, беріть ще… І звіть мене бабуся Надя... – зауважила літня господиня і, ховаючи за посмішкою свою печаль, сказала. – Вже багато літ живу я одна. Чоловік – на небесах. Діти повиростали – пороз'їжджались по світу... Тож приходиться хазяйнувати самій. А як Вас зовуть, юначе?

– Леле.

– Леле? Дивне ім'я. Ніколи не чула такого. Мабуть, ваші батьки іноземці? Хлопцеві не хотілося щось про себе вигадувати… Але і правду він ска-

зати не міг.

– М-н-н так… – якось само злетіло з вуст. І йому стало соромно. Він доїв пиріжок, встав із-за столу...

– Дякую Вам, бабусю! Піду я… – промовив Леле, уникаючи розповіді про своє походження.

– Як прикро, що Ви поспішаєте! З Вами так приємно спілкуватися... Помітно, що Ви з якоїсь іншої і, певно, далекої країни приїхали до нашого міста.

Бабуся провела Леле до дверей.

– Удачі Вам, юний добродію! – сказала вона на прощання і поклала йому до кишені сім сріблястих монет. – Вони стануть Вам у нагоді!

Леле вийшов з квартири, спустився сходами, вийшов з під'їзду… Він ішов і зацікавлено оглядав будинки, машини, перехожих, що прямували йому на зустріч…

"Місто… Яке ж воно велике! І зовсім не схоже на моє узлісся", – роздумував він.

У якийсь час Леле опинився на Тихому бульварі, що зачаївся в обіймах розлогих каштанів. Він помітив яскраву будівлю… Це був кінотеатр, у якому от-от має розпочатися фільм.

– Квиток коштує сім монет, – озвався до нього на вході касир.

"Здається, у мене є стільки…" – подумав Леле і дістав із кишені…

– Візьміть!

– Двадцять п'яте місце. Будь ласка, проходьте до зали, – промовив касир, видавши квиток, а також спеціальні окуляри для перегляду фільму.

Леле подякував і згадав добру бабусю, яка ніби знала, що він прийде сюди. У глядацькій залі він побачив великий екран, ряди крісел, на яких сиділи дітлахи та дорослі.

І ось світло згасло! Розпочався пригодницький фільм. Леле надів окуляри. Він бачив і навіть відчував, що їде позашляховиком по савані... Це було так несподівано. Та в якусь мить він зупинивсь. Вийшов з машини… І цим часом із гущавини вийшов величезний лев. Леле здавалось, що цей лев стоїть прямісінько перед ним. Охоплений страхом, Леле підхопився й помчав до виходу, скинувши на ходу окуляри.

– Цей хлопець злякався лева! – вигукнув хтось невеличкий із залу, і Леле зупинивсь. Озирнувся назад... Глядачі спокійно продовжували дивитися фільм.

"Та не такий він і страшний… цей лев! Це все окуляри!" – здогадався Леле і повернувся на своє місце.

Він дивився фільм. Відчував подив, тривогу й захоплення… І, коли фільм закінчився, вийшов разом з усіма. Задоволені глядачі йшли з кінотеатру… ділилися враженнями… Врешті порозходилися… і Леле залишився один серед вулиці.

Звідусіль доносився монотонний шум автівок. Леле неквапно йшов, слухаючи, як гомонить місто… Аж раптом побачив високу будівлю з колонами, а поруч – зупинку… Там сиділо мале заплакане кошеня.

– Привіт, я Леле! – озвавсь він до кошеняти і запитав: – Чому ти таке сумне?

– Моя хазяйка так поспішала, що й не помітила, як залишила мене тут... – промовило кошеня і, втерши лапкою сльози, продовжило: – Цілий день чекаю її, чекаю… А її не видно.

Леле взяв кошенятко на руки, погладив, притулив до грудей… Воно заспокоїлося, замурчало…

Найближчим часом на зупинку прийшла дівчина. Поглянула на Леле, потім на кошеня, що пригрілось у його руках…

– Гарнесеньке! – сказала вона і запитала: – Це ваше кошенятко?

– Ні, не моє. Його тут забули, і воно чекає свою хазяйку.

– А що… як я стану йому хазяйкою? Ви ж не проти?

– Та ні… Не проти.

– От і добре! Киць-киць-киць… Ходи до мене!

І кошеня, почувши її лагідний голос, не роздумуючи, пішло до дівчини на руки. Йому сподобалась нова хазяйка!

– Няу! Бувай, Леле… Тепер у мене – все добре! – задоволено мурчало воно, притулившись до дівчини, що обережно його тримала, заходячи в автобус.

– Щасти тобі, хвостатий друже!

Автобус рушив. Леле попростував далі. В якусь мить він звернув увагу на чоловіка та жінку... Як виявилося, вони йшли до храму.

Там, у храмі… крізь віконця з під куполу вливалися промені сонця… Зі стін ласкаво дивились Божі Ангели і Свята Богородиця з маленьким Ісусом на руках… Довкола сяяли вогники свічок, пахло ладаном… Люди тихенько стояли і всіма своїми думками линули кудись так високо… далеко… Леле не знав, куди саме… як і те, що ненавмисно відчув подих чиєїсь молитви… У храмі йому було затишно, так спокійно, що він закрив очі і відчув свої невидимі крила… відчув небо... Ні… Цього він не уявляв… А лише

прислухався до свого серця… і відчув себе вдома – у рідненькому гнізді, на узліссі…

"Як таке може бути? – себе подумки запитував він. – Адже тепер я не птах… не довгоногий лелека. ".

Та потім Леле збагнув, що чує не лише своє серце… А й серця тих, хто знаходиться поряд… Чує їхню радість і смуток. Когось підводить здоров'я...

Дехто потребує захисту й допомоги… А хтось – невимовно щасливий і вдячний за те, що у нього вже є.

"Як добре, що є таке місце! – подумав Леле. – Де можна ось так… доторкнутися такої тихої, світлої таємниці… І хоч на мить, будучи людиною, відірватися від землі… і відчути небо… відчути крила…".

Поступово в храмі запанувала непорушна тиша. Люди всі порозходилися. Леле теж вийшов із храму і рушив далі. Він ішов… Аж раптом почув сирену. По шосе мчала червона машина з написом "101".

– Десь щось зайнялося! – озивалися перехожі. – У таку спеку треба бути обачним з вогнем!

Провівши поглядом пожежну машину, хлопець поглянув на інший бік вулиці.

– Тепер, я знаю, як перейти дорогу! – зазначив він, побачивши на асфальті смугасту доріжку. Та на цій ділянці дороги була не тільки пішохідна зебра, а ще й світлофор.

"Яке цікаве створіння! І червоним сяє… І жовтим..." – міркував він, розглядаючи світлофор.

Коли на нім загорілось зелене світло – машини спинилися, і Леле перейшов на інший бік вулиці.

– Мені теж подобається зелений колір! – озвався він до машин і почимчикував тротуаром.

Місто задумливо слухало звуки машин, розмову людських кроків, дихання полохливого вітру в шепоті тополиного листя і поринало у надвечірнє золото дня.