Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.

Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…

А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам'яна чайна і хороший, теж кам'яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: "Чайная Полтавского райпотребсоюза". А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:

— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?

…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер'є, а за Полузер'єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.

…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…

"Ворскла — річка невеличка…"

…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…

За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!

Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.

Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам "жисті"… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.

…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, "кричали б женщины "ура" и в воздух чепчики бросали".

…Село Момотівка. Ставок. У ставку "змішались в купу коні, люди": купаються.

…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і "наш рідний Харків"…

5

"Наш рідний Харкове", привіті

Хороший він, Харків. І харків'яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.

Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.

Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків'янок!)…

Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові красиві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку проектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.

Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що харків'яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива… За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід…

Харків'яни — народ ввічливий, чемний, привітний.

— Напишіть, — просили вони нас, — що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.

Розповідала старенька вчителька:

— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подивляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті…

"Одна панчоха ж більша!" — протестуєте ви. "Так зате друга менша! От воно так на так і виходить". А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгоспниця.

— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.

— Ви такої не купитеї Це дорога хусткаї — продавець одказує.

— А чому ви гадаєте, що не куплю?

— Не купите!

Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику…

Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот грошей.

— А тепер, — каже, — ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?

Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.

Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до продавців:

— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми ось-ось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!

І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. …У вихідний день харків'яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.

Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легковими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м'яча грають.

Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:

Руса коса до пояса, В косі лента голуба…

Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація, — листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:

В косі лента голуба…

Спека… Душно… Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — рррря! — шубовсть у воду!

Харррашо!

В косі лента голуба.

…Симпатичний народ харків'яни. І в піджаках, і в платтях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків'ян нок!)

6

І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.

— Як із бензином?

— Заправимося по дорозі!

Хороша така перед Полтавою вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ

Під'їжджаємо.

— Можна заправитись?

— Ні, не можна! Нема в нас бензину!

— Чому нема?

— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.

— А де ж можна заправитись?

— У Лубнах!

Перед Лубнами хороша така вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ… і т. д.

У Лубнах:

— Можна заправитися?

— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправились?

— А щоб вас намочило! …Чудесна, проте, подорож.

…Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задрипані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.

Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних курниках портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.

…Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!

ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ

— Ну, як у вас з урожаєм? — запитали директора однієї МТС.

— О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що ажажаж! — одповів директор однієї МТС.

— А до жнив як готуєтесь? Як збиратимете такий рясний урожай!

— Аякже! Збиратимемо! Щоправда, ми ще постанови про заходи по підготовці не одержали, але з області переказувано, що таку постанову вже ухвалено! Як тільки одержимо, як візьмемося, так аж загуде!

— А хіба завчасно, до одержання постанови, не можна готуватися?

— А чого нам поспішати? Встигнемо!

— А волокуші для соломи у вас є?

— Волокуші, питаєте? — До секретарки — Ганно Павлівно! Волокуші для соломи у нас є?

Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке волокуші?

— Те, чим волочать!

— А що волочать?

— Солому!

— А куди волочать?

— У скирти!

— А навіщо її волочать?

— Щоб на полі не гнила! Щоб була в скиртах! Щоб було чим годувати навесні худобу! Щоб не ревла голодна худоба!

— Ага! Ну, так би й казали! А про які волокуші ви питаєте? Про кінні чи про тракторні?

— Про тракторні!

— Ага! Ну, так би й казали! Нема в нас ні кінних, ні тракторних волокуш!

Головний інженер до секретарки:

— Нема у нас волокуш! Секретарка до директора:

— Нема у нас волокуш! Директор МТС:

— Нема у нас волокуш!

— Як же ви солому скиртуватимете з-під комбайна?

— Сітками!

— А сітки у вас єсть? Директор до секретарки:

— Ганно Павлівно! Сітки для соломи у нас є? Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Сітки для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Сітки для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке сітки? І т. д. і т. ін. Директор МТС:

— Нема в нас сіток!

— А елеватори, скиртувати солому, є?

— Нема в нас елеваторів!

— А гарби для полови у вас є?

— Нема в нас гарб!

— А токи для механізованої очистки зерна у вас є?

— Для механізованої? Це значить, щоб не з підситка на вітру?

— Агаага! Не з підситка на вітру, а механізовані! Агрегати, щоб не з ручкамиручками кручукручу, покручую і щоб не сто колгоспниць на току собі віялками та трієрами мозолі на руках натирали, а зерно місяцями на току лежало, а щоб двигуном за день сотню тонн очищати! Є?

— Ма'ть, так, що нема!

— А як же ви впораєтесь з урожаєм?

— Встигнемо з козами на торг!

— Та ми не про кози, а про врожай!

— Та якосьто воно буде!

* * *

А восени:

— Ну, як було без волокуш?

— Та солома он на полі вся!

— Без волокуш?

— Та ні: директора в облвиконком "поволокли", а головного інженера у райвиконком!

— Ну й що?

— Краще було б з волокушами!

— Тожбото воно й є!

НА ВЕРБІ ГРУШІ

На нараді з промовою виступив один керівний товариш.

— Товариші,— почав він. — Правильно говорилося на вересневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають сільського господарства і не хочуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало користі.