Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Любить він і наших футболістів…

Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!

Складна гра — футбол. І не так технічно, як психологічно.

Грають одинадцять майстрів.

Їх судить один суддя!

А того одного суддю судять п'ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.

І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:

— Суддю на мило!

А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама. А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:

— З поооля! З погогоголя!

— Кого ви хочете "з поля"? — запитали якось ми одного дядю, що кричав "з поля!", заплющивши очі.

— А мені все дно! У мене голос хороший — прочищаю! Іноді різкий крик "з поооля!" набирає зовсім несподіваного значення.

Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:

— Юста з поля! Юста з поооля! Юста з поооля!

— Ви несправедливі, дівчатка, — Юст прекрасно грає!

— А ми його викликаємо з поля на пляж!

— Ааа!

А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники. Матч. Наші виграли.

— Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашкові А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!

Наші програли.

— Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макарові Щоб такого м'яча не взять!? А ще називаються група "А"! Та їх і в "Б" не пустять.

Виграли.

— Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!

І т. д. І т. ін.

Нічого не зробите: боліють!

…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!

— Удар! Іще удар!

Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!

НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт)

Іван Косило, бригадир рільничої бригади, та посварився з Іваном Моторенком, механізатором, бригадиром тракторної бригади.

А жили вони завжди між собою в згоді та в злагоді, працювали дружно, — і от нате вам: пробігла між ними чорна кішка!

Та яка! Не кішка, а просто тобі чорна пантера!

Як іде було бригадир Іван Косило повз трактора, так механізатор Іван Моторенко — за трактор, щоб бригадира Івана Косила не бачити, а як проходить було механізатор Іван Моторенко понад пшеницею, так бригадир Іван Косило — у пшеницю, щоб механізатора Івана Моторенка не бачити.

А пшениця така вродила, що й не нахиляючись заховатися можна: ускочив у пшеницю — і нема людини, хоч він навіть і бригадир.

А що сталося?

Подейкують, ніби бригадир Іван Косило хотів покепкувати з механізатора Івана Моторенка:

— Ну, що б оце ти із своїм комбайном робив, якби я тобі отакої пшениці не викохав? Кажи, га?!

Та ще, кажуть, і зареготався. Та ще, кажуть, і прилюдно.

Механізатор був людина поважна, трудно його було розсердити, а вже як розгнівається, тоді держись. Спочатку зблідне, потім почервоніє і як заговорить, аж заїкається…

— Ти це всерйоз? — запитав механізатор у рільника. А той своєї, кепкує:

— Всерйоз! А що я з тобою, в триньки гратимусь?!

— Ну? — насторожився механізатор.

— Живете нашими знаннями, нашою агротехнікою! Нашою… нашою… — не знайшов Косило слова.

— Що "нашою, нашою, нашою"?! — перекривив механізатор. І вже зблід.

— Розумом нашим! А потім: ми механізатори!

— Рррозумом? Вввашим розумом?! Мми вввашим розумом живемо? — аж застогнав механізатор, і вже почервонів, і вже почав заїкатись. — Та плавали б ви своїм голим розумом зверху по стерні, як і досі плавали, якби не ми, механізатори!

Бригадир підскочив:

— Ми?! Без вас?! Та що ви таке робите, скажіть, будь ласка? І без вас пшениця родила! Подумаєш?! Механізатор! Баранка!!!

Аж затупцював механізатор:

— Бааарранка? Що робимо? А глибока оранка, а культивація, а сівба, а комбайни! Та як?! Та в які строки?! Родило?! По скільки родило? По два ковші на десятину родило! А тепер по тридцять центнерів з га! Ціпидло ти таке!

— Хто ціпидло?! Я — ціпидло?! — аж закрутився бригадир.

Надійшов комбайнер.

Моторенко з комбайнером як узяли бригадира в стоси, так і слова йому не дадуть сказати. Він тільки:

— Агр… Мич… Знан…

І побіг. Біжить, біжить — озирнеться та кулаком: я тобі, мовляв…

Механізатор махнув рукою… Заїло бригадира Івана Косила:

— Ціпидло?! Я тобі покажу ціпидло!

І почав рільничий бригадир думати, що б його таке механізаторові зробити, щоб йому було кисло.

Якби це було до механізації, він би знав, що зробити: він би йому або одну війїну від війя одчахнув, або занози від ярма у пшеницю позакидав (хай би попошукав ті занози у такій пшениці!), або кілочки з осей повисмикував, щоб йому всі чотири колеса в гарбі поспадали!

А в тракторі війя нема, та й ярма в тракторі не дуже знайдеш, колеса хоч і є, так осі без кілочків…

От морока!

Довго думав рільничий бригадир і таки надумав.

— Я тобі покажу! І тобі, й твоєму комбайнерові!

Як почалися жнива, як почали гуляти комбайни по пшеничному морю, рільничий бригадир узяв та до безтарок таких коней дав, що ледве ногами совають.

Повезуть безтарки від комбайна зерно до зерносховища та й їздять години двітри.

А комбайн стоїть, бо бункер повний! І трактор стоїть.

А рільничий бригадир стоїть на могилі та посміхається:

— Стоїш?! Механізація називається! Стояїзація, а не механізація! Я тобі покажу "ціпидло"!

Підвозити воду до трактора рільничий бригадир призначив бабу Секлету ста одинадцяти років, а підвозити пальне — діда Ярусалима ста дванадцяти років.

Стоїть трактор, бо води нема, бо пального нема! І комбайн стоїть!

— Механізатори! — махає кулаком бригадир. — Простойзатори, а не механізатори! Я тобі покажу "ціпидло"!

Добре, що такого не було, а то пшениця осипалася б!

ЛОВІТЬ ПАЛАШУ!

Один папаша подивився на своїх двох діточок, посміхнувся ласкаво і сказав мамаші:

— Колиши їх, наших любих, наших славних! Колиши, голубко, колиши… Візьми отак за вервечки та й колискової заспівай:

Ой ну, люлі-люлечки, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Пішли до Кирильця…

Поколиши отак, вони, рідненькі наші, й задрімають. А я тим часом піду прогуляюсь. Щось мені трохи ніби млосно… Я тут недалечко буду, в садочку.

Мамаша собі діточок колише, а папаша — в садок, і до берега, до берега, та не стежкою, а навпростець, а потім підняв поли у пальтечку, озирнувся та як улупить!

А тут звідки не візьмися — кум.

— Куди це ви, Іване Карповичу?

— Естафету мчу! Під лозунгом: "Діти наші — квіти наші!"

— А як там хлоп'ята?

— Ростуть! "Ой ну, люлілюлечки!"

І — далі. Зупинився папаша недалечко від залізниці. Зупинився, сів на пеньку, витер піт.

— Ху! Не здихаюсь! Чого тільки заради тих дітей не зробиш…

До залізниці папаша вже не дуже біг. А в поїзді вже відсапнув зовсім.

* * *

А мамаша діточок колише, колискової пісні співає та… палату чекає.

А папаша у садочку вже десять років "прогулюється". Вже "наші любі діточки" попідростали й до школи ходять, хоч і нелегко їм, бо папаша зовсім забув про них.

Папаша весь час "на марші".

Нарешті нагарбала мамаша папашу.

Власне, не мамаша нагарбала, бо їй, мабуть, уже не дуже приємно такого папашу бачити, а нагирбав папашу судовий виконавчий лист.

Виявили папашу, де він приземлився.

Тихо-тихо сидить у куточку папаша і навіть "куку" діточкам не кукукне.

Спочатку районний прокурор одповів мамаші, що папаша справдітаки, мовляв, у нас прищулився, але ніде зараз не роблять… А як, мовляв, улаштуються на роботу, ми їм, душа з них…

Потім райпрокурор повідомляє мамаші, що папаша вже влаштувалися і платитимуть відповідну суму на утримання дітей.

"В додаток, — пише прокурор, — сповіщаю, що мною папаша був викликаний у райпрокуратуру і кріпко попереджений про відповідальність" і т. д. і т. ін. Мамаша, одержавши від прокурора "кріпке попередження" папаші, розіклала те "попередження" на столі та й замислилася: "А чи ж вийдуть із цього "кріпкого попередження" хоч одні штанчата на двох дітей?"

Міряла-міряла, тулила-тулила, не виходять штанчата, сама тільки прорішка виходить…

А папаша щось не дуже гроші надсилає.

* * *

Мабуть, важкувато деяким прокурорам "бігати" за отакими папашами. Добре було б, якби при таких прокурорах "состояла" група наших чудесних радянських спортсменів-бігунів, які, так би мовити, в порядку громадської роботи, допомагали б ловити забудькуватих папаш. Дідька лисого найпрудкіший папаша від них утече!

Але закон покладає ці обов'язки не на спортсменів, а саме на прокурорів. Отже, їм нема чого сподіватись на чиюсь допомогу. З такими типами, як наш папаша, можна розмовляти тільки мовою Карного кодексу.

МРІЙНИКИ

— Ну що, як? Їсть?

— Їсть!

— І здорово їсть?

— Здорово їсть! Просто жере, а не їсть!

— Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть!

— Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти!

Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у виконкомі одної районної Ради депутатів трудящих.

А довгоносик тим часом таки справді не їв, а жер молоді, зелені сходи цукрових буряків.

— Може б, той… Може б, кінні обприскувачі пустити? Літаки літаками, а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ не погана. Обприскувачів у нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за кінні обприскувачі візьмемося.

— Та що ти мелеш?! При такому розвиткові авіації, як у нас, ми будемо вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей випустити?

— А що ви гадаєте? Кури — вони довгоносика здорово нищать! Я пам'ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію курей, так вони як чесонули! Їй-право, з довгоносика тільки курява пішла!

— Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад до старої техніки! Не тягни мене до курей!

— Та, їй-богу, курей би оце…

— Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а літаки, потвоєму, хай яйця несуть?! Так?! Може, ще присовітуєш літака підсипати?.. Голова садова!

— Так їсть же ж! Посіви під загрозою!

— Їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусідньому районі хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого подібного! Ну, працює в них чотири літаки! А кінні обприскувачі стоять? Стоять! І ніякої паніки! Районне керівництво спокійно собі на це дивиться! І голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут: "Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!" Прошу без паніки!

Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося.