Журавлиний крик - Іваничук Роман
А де ж саме твоя рідна країнонька?
— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.
— Та знаю.
— А Мжу знаєте?
— Теж знаю…
— А Василя на прозвисько Лопата чули?
— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.
— То це я його приймак.
Тепер розсміявся курінний.
— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.
Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.
— На вже, цмуляй. Заробив!
Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.
— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!
Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.
— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.
— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.
— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.
— Вибирай — не вибирай, — прогундосив той же голос зі сутінків, — а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.
— Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, — позіхнув Саранча. — Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.
— Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, — озвався Панас Тринитка. — Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш — буде на столі книш.
— Журавель у небі, а його скубуть, — повернувся від кабиці кашовар. — Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.
— Де гайдамаки, а де забродні — то ще треба вміти розпізнати, — втрутився Скирта. — А Калниш — дбалець. Його й вибиратимемо.
Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.
А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.
"Знають чи не знають? — водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. — А може, краще відкритися одразу — мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…"
Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в’юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий велерозумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом "моя хата скраю" сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса — видимо, злий.
Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, — пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап’яном і рибою для матінки Єлизавети — благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…
Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з’їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з–над Кардашинського лиману — зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.
— А де були вельможні полковники? — заярився раптом Лантух. — Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев–Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?
Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші — і він підведеться з–за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання — бути незмінним кошовим, а царська воля.
Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:
— Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов’яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі — я ж про це нагадував не раз, — щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує — казнащо…
Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:
— Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. — Він перевів погляд на Лантуха. — Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.
— У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! — вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.
— З волом козака не впряжеш, — прогудів спокійний, "хата скраю", полковник Коцара. — Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…
Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.
— Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!
Григорій Лантух враз зів’яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал–губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.
Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:
— А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьєв вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз — по–доброму, злагодою.
Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.
— Кому… передати? І як же воно — без ради?
Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.
— Калнишеві, — відповів. — А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.
Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.
Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.
…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів роз–почали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині — на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду — хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.
Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:
— Раду, раду скликай!
Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана — пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, — що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?
Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.
Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети.
