Журавлиний крик - Іваничук Роман
Бувши лише підпоручиком, я б зламала собі голову в гонитві за славою.
— Хвалити Бога, ви не з простолюддя і цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня — довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.
Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер–гофмейстера — вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.
— Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.
— Ваша величність зволили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, — швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.
— Ваша світлосте, — сказала підводячись, — ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.
Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:
— Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…
— Милий графе, голюбчику, — враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, — я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск’є, вихована на його "Дусі закону", про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.
— Благодійнице наша, — розвів руками Панін, — коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…
— А ми скромно, графе, — відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. — Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер–гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.
Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об’їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас
Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов’ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь–ледь торкається усмішка — вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.
Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані — та й усе. А от запам’ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.
— Сподобався ти мені, хлопче, — сказав кошовий до збентеженого Панаса. — Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?
— Батьку!.. — тільки й вимовив Панас.
Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, — перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?
— Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, — сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.
Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.
"Обкроїли, так уже обкроїли Україну, — думав кошовий, — а її усе ще багато. Ідеш, їдеш, не об’їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…"
Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.
"Дбайливий парубок, диви, як охломостався", — ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?
— Ну, що там? — спитав, коли джура осадив змиленого коня.
— Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!
— Що, що?
— Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.
Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.
"Що сталося з отаманом? — дивувався Панас. — Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця — ота Катерина?"
Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:
— По благості всемогутнього Бога…
Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
— Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.
— …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, — читав далі писар царський маніфест, — всемилостива імператриця Катерина II…
— Хто їх питав, дітей москвинських, — гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: "Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…" — Тьху, хай тобі грець…
Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: "Слава нашій владичиці!" Кілька голосів бовкнуло і собі "слава", а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже "слава"!
Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спи–ну отамана; кошовий наче похилився, згорбився — Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?
Підігнав коня і поїхав поруч.
— Батьку отамане, — врешті зважився заговорити, — вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?
— Мовчи, глуха, — менше гріха, — відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: — А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?
— Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки — це вже ви чули — он як гукнули!
— Не гни балабонів, Тринитко, — зм’як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: — Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до–о–вге!
— Та то так, — посміхнувся Тринитка. — Воно як у тій казці про кобилячу голову: "Заглянь–но мені у праве вухо". А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.
— Ех ви, босва немита, — зітхнув Калнишевський. — Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.
Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що — піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.
Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди — шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…
Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний — добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.
Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні — мо–ложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського — петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.
— На коронацію хочеш? — спитав гетьман. — Треба, конче треба… Її величність благоприхильна до Низового лицарства.
