Журавлиний крик - Іваничук Роман
— І вже півголосом: — Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…
— А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? — насторожено спитав Калнишевський.
— Матінка преблагосхильна… Але є приказка: "Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою". Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди — він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.
Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по–діловому, без недомовок і натяків:
— Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З’їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс–секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.
Одутле обличчя Розумовського почервоніло.
— Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія — назва, так би мовити, суто канцелярська. — Гетьман зневажливо глянув на Теплова. — Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все–таки я, а не статс–секретар, хоч він і…
— Кириле Григоровичу, — перебила цариця, — ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з’ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, — гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс–секретарю?
Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:
— Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі2. Що ж до народів…
— Браво, пане Теплов! — цариця плеснула долонею по спинці фотеля. — А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.
— Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси — споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів — простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, — це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…
— Досить, — спинила Катерина статс–секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. — Досить, — стукнула рубіном персня по столі. — Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.
— Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, — проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.
Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:
— Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.
…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.
— Отаке–то, Петре, — розвів руками Розумовський. — Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.
Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.
Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами — для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.
Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс–секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.
Поки лаштували для Беллони парадну вулицю від Петровського до Кремля — оббивали паркани ялиною, стіни будинків завішували килимами, мостили колодами дорогу, — цариця відпочивала і приймала делегації. Директор університетської друкарні поет Микола Херасков день і ніч готував маскарад–алегорію, що мала б відобразити, як на зміну невігластву, обману й шахрайству приходить золотий вік в образі богині мудрості Мінерви.
Беллона–Мінерва приймала привітання від підданих, що з’їжджалися з усіх кінців Московії, в присутності членів Сенату, вищого духовенства, придворних дам і кавалерів.
П’ятого дня гетьман Розумовський доповів цариці, що до її стіп проситься запорізька делегація з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолі.
— Прекрасно! — пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкі й одноманітні дифірамби дворян і купців, її стриманість змінилася зацікавленням, адже вона ще зроду не бачила козаків.
Дійсний камергер Григорій Орлов насупився.
— Сподіваюся, що ваша величність допустить їх до цілування рук аж після коронації. У Петровському чекає незліченна кількість представників шляхетних станів.
— А я, Григорію, — примружила блакитні очі Катерина, — накажу зрівняти козацьку старшину в правах з дворянством і прийму їх як рівних вашій світлості… Ну, не сердьтеся, любий. Після коронації я не встигну за балами й розвагами розгледіти цих оригіналів. А те, що вони прийшли, свідчить про їх вірнопідданські почуття.
Їх увійшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець і Антін Головатий — у синіх шароварах, у червоних кунтушах зі закидними рукавами. Вони разом скинули сіросмушеві шапки, схилили голови в земному поклоні. Перший розправив спину Калнишевський. Він дивився на царицю, що сиділа в оббитому оксамитом кріслі, одягнута в горностаєву мантію, обвішана коштовностями, і йому було чудно, що від цієї молодої жінки залежатиме доля мільйонів людей, десятків народів і його особиста доля теж.
Катерина з цікавістю приглядалася до козаків. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигідно виділялися на тлі прилизаних дворян у сурдутах, камізельках і перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дідугана, й ураз зір її прикипів до шаблі кошового з усипаним діамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського — тепер їй в око впали їхні шаблі. Все гармоніювало в одязі й фізичній красі цих людей, про яких їй розповідав колись учитель Симон Тодорський: і чуби, і вуса, і шовкові пояси з позолоченими китицями, і смушеві шапки з червоними довгими шликами. Та з–поміж усього вирізнялися шаблі, вони наче підкреслювали самобутність їх власників, відвагу й силу.
Катерина повернула голову до сенаторів, обвішаних медалями й орденами, перев’язаних навхрест малиновими й блакитними стрічками, і подумала, що ці дворянські прикраси зм’якшили б козацький вигляд, додали б їм шляхетності, степову поривність замінили б світською стриманістю, гордість — вдячністю, незалежність — запобігливістю. І серед цих оздоб не вирізнялися би так чітко їхні шаблі: вони, як і дворянські шпаги, свідчили б тоді тільки про належність до військового стану.
— Їх ніколи не нагороджують орденами? — спитала Катерина Розумовського по–французьки, але замість гетьмана, порушуючи придворний етикет, відповів Калнишевський, і зчудувалася імператриця: як, ці степові тубільці ушляхетнені науками? Це неймовірно…
— Найсвітліша господине, — промовив кошовий отаман, — для нас найбільша нагорода — перемога в битві і милість державця.
— Шарман… — проказала Катерина крізь зуби.
Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до
стіп цариці. Отаман ще нижче поклонився і стоячи проголосив:
— Благочестива імператрице всеросійська, милостива мамо вітчизни! Всемогутній Бог узаконив за річками південь,за магнітом — північ, за хмарами — захід, за сонцем — схід, людям же узаконив твою владу…
Але царицю не зворушував єлей, вона чекала, щоб лицарі стали на коліна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальців. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посміхнутися; кошовий закінчував виголошувати привітальну тираду, цариця хитнула головою.
— Я хотіла б на коронаційних святах бачити козацькі герці, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андріївській стрічці, якщо герці справлять належне враження.
Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсім подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:
— На коліна!
Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув — схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.
— Їх ламати треба, а не гнути! — прошипів Орлов услід козакам.
— Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, — зауважила Катерина Орлову.
Розділ третій
Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.
Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством.
