Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Журавлиний крик - Іваничук Роман

Журавлиний крик - Іваничук Роман

Читаємо онлайн Журавлиний крик - Іваничук Роман
Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:

— Хвала тобі, заступнице наша!

І підхопила цей клич юрба…

Голова Пугачова закрутилася високо на колесі й зупинилася — очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.

Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній "гуманний спектакль". А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Не

вдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:

— Хвала тобі, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

Іван Максимович, здерев’янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам’яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: "Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали — й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли".

Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… "Так, так, — подумав, — забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по–рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…"

З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

— Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

— Петре Івановичу, — покликав тихо.

З–під навислих брів глянули темно–каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

— Майор Синельников? Якими це світами?

Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині — пізно…

— До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

— Дай вам Боже щастя…

— А ви?

— Я — від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по–різному ж вертатися. А ось цей, — Калнишевський показав на ешафота, — ішов, та не вернувся…

— Це страшно, коли все збагнути, — очі Синельникова гарячково світилися. — Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині — голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

— Іване Максимовичу, — перебив кошовий, — а хто з нас не кричав? І я — коли вступала вона на трон… — Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому — Синельникову чи Пугачову, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.

Розділ другий

І Катерині і Калнишу дістався трон — кожному свій — одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал — Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен — Софія Анґальт–Цербська, дочка прусського генерала Христіана Авґуста із Штетіна — на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів–Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери — таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів–Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по–божому, розмовляв по–людськи, пив по–козацьки, чоломкався по–братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.

Вичікували старшини, почала ремствувати сірома — коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.

Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці — знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев–Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал–губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках — запрошувати старшину на раду, з’їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан–баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.

На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.

— Знають чи не знають? — тривожно допитувався Лантух у писаря — єдиної людини, утаємниченої в його наміри.

— Бог відає. Мовчать, — відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.

— Хто скликав їх?

— Приїхали слідом за Калнишем.

— Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьєв послав би ланд–міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?

— По десятку козаків з кожним.

— Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.

Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан–баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди–годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.

У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар — варив для козаків рибну юшку, підліток–помічник мив у кориті дерев’яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп’яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки–но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.

Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.

— Загадай щось, Іване, — сказав Гаврило, — а як оцей Тринитка відгадає, то їй–богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину — такий же він догадливий, хай йому біс!

— Та хіба то довго? — смачно затягнувся хорунжий димом. — Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре — і кості його не погребоша?

— Ілля–пророк! — випалив молодик.

— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?

— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.

— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:

— Звідки ти такий приплентався?

— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…

— То ми вже чули.

Відгуки про книгу Журавлиний крик - Іваничук Роман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: