Журавлиний крик - Іваничук Роман
Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потім дати їй щось — гріш, орден, чин, — за що вона буде по–рабськи вдячна.
Шарль мовив замислено:
— Хай те, що скажу, не здається вам блюзнірством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай він буде найжорстокіший, хай якнайшвидше оголюється від видимості правосуддя й законності. Щоб знецінювалися брехливі ідеї, щоб розвіювалася ілюзорна віра в доцільність тиранічного ладу, щоб до людей приходили обурення і рішучість. Тоді можлива революція в її свідомій і освіченій формі. Деспотичні держави тим скоріше гинуть, чим скоріше розвивається їхній порок — жорстокість. Мовлячи це, я думаю передовсім про Францію… Воістину мав рацію Монтеск’є, коли сказав: "Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони спилюють саме дерево". Це альфа й омега тиранічного ладу.
— …Який існує доти, доки розум не проникне в достатню кількість голів, — закінчив бакалавр філософії.
Рипнув стілець. Офіцер схопився з–за столу.
— Ви… ви… — тихо проказав, запинаючись, — ви розумієте, що говорите? Вам ешафот сниться, опам’ятайтеся!..
— О, то ви знайомі! — Шарль вклонився офіцерові й знову повернув голову до співрозмовника. — Дуже шкода, що пан офіцер не знає по–французьки. Цікаво, що сказав би він з приводу нашої дискусії? Мені ще не доводилося розмовляти з московськими військовими.
— Пан офіцер застеріг би вас перед шибеницею, мосьє! А не хотілося б вам порозмовляти зі самим кошовим отаманом козацького війська й запитати його особисто, чому він не підтримав Пугачова? Втім, ваш колега вже намагався говорити з ним.
Усі разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.
— Калнишевський… — прошепотів офіцер і почав викладати на стіл гроші за неторканий обід.
— Дякую, панове, — попрощався з французами бакалавр філософії й квапно перетяв залу.
Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тільки–но мимоволі вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького війська в авангарді корпусу князя Прозоровського. А він, прем’єр–майор Синельников — командир Донського карабінерного полку в цьому ж корпусі. Очаків, Кінбурн, Перекоп, Сілістрія… Битви, перемоги, слава… Тезоіменитство отамана на святих Петра і Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков — командир Другої армії в московсько–турецькій війні, князь Прозоровський, підполковник Кутузов, невідомий ще у високих колах генерал–поручик Потьомкін і щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вівати й тости. Підпилий Прозоровський обіймає Петра Калниша і просить зробити йому таку честь — вписати до запорізького війська. Просить і молодий Кутузов. Потьомкін присягається, що не знав би більшого щастя, як бути простим сіромахою–козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою іменитих осіб, він тут же, в наметі, велить наказному писареві виписати атестати: "За власним бажанням до Війська Запорізького Низового, до куреня Кущівського, у число тамішнього товариства прийняті і до військових реєстрів вписані Прозоровський, Кутузов, Потьомкін…" "А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? — запитує Потьомкін. — Батьку, прийми ще й цього лицаря!" Регіт, тости, п’ють… "Не хочу, другом зостануся". — "Хіба ж ми не друзі?" — "Ні, ви начальники, яким можна побавитися і в підлеглих. А я рівний з Петром Івановичем. Рівний може бути й побратимом, а вищий або нижчий — ні".
Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?
Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом — узяти живцем Пугачова. Ганявся, ловив — не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генера–лом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем’єр–майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…
Один лише раз не було страху — залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі — може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!
Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…
У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п’яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. "Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак — страта завтра". — "Яка страта?" — "Злодєя вішатимуть". — "Пугачова?" — "Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачова, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…"
Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, — до генерала представлять!
Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма — "яма". Біля дверей вартовий. "Я полковник Синельников…" — "Ізвінітє, майор". — "Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачова". — "Только на мінуту". — "Спасибі".
Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. "Де ж він?" — "Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби". — "Іди собі". — "Не положено".
Іван Максимович боязко підступає до клітки. Не видно нічого, тільки дві зірниці блищать у сутінку. Це очі. Що в них? Думка про завтрашній день чи про вчорашній?
Зір поволі звикає до темряви. У чорнобородої людини, що у клітці, зігнуті коліна, сперті об штаби: так легше стоя–ти. Тіло дрижить від холоду, а очі ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотіли.
— Пугачов… Ти щось сказати хочеш?
— Не положено розмовляти із лиходієм! — вартовий.
— Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?
— Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…
— Звідки можеш знати мене?! — скрикнув Синельников.
— Забули, ваше високоблагородіє. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам’ятаєте Перекоп? У сімдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потім на Дон відправили додому…
— Ти був там?.. А під… під Оренбургом не бачив мене?
— Ні, ваше високоблагородіє.
— Що тобі можу зробити зараз? Може, рідним що…
— Нема вже нікого, нічого й не треба… А от коли графа Петра Паніна зустрінете, то скажіть йому — це моя остання просьба, — скажіть йому, що в п’ятдесят сьомому на прусській війні під Єегерсдорфом — граф тоді в Апраксіна генерал–майором служив — Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А він мене, закутого, в лице бив і плював. Спасибі йому моє перекажіть…
— Прости мені, — ледь чутно прошепотів Синельников і вибіг з каземату.
Петрові Калнишевському стелився шлях із Петербурга додому. Він встиг скоріше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкіна побувати, дяку забрати щедру, а поцілувати ручку пресвітлої цариці так і не вдалося. Повертався кошовий отаман у рідні степи до хлопців — славних запоріжців.
А вже там журилися хлопці–запоріжці та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому цареві. А за тими поклонами вже шиї болять, бо кому в біса не кланялися, у запопадливості розбиваючи свої лоби, а за тими поклонами все руїни та дим. І турецькому чолом били, і польському, і шведському, і чортові лисому, а такої цариці ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а її словами Всевишньому молитися, а її усмішкою весь світ звеселити…
Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.
Самар–річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…
Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота — як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп’є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам’янці, проп’є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.
А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.
Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство — не пішли. Залізняк гінців присилав — одмовили. І десь же воював Пугачов…
А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл — орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп — шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу — медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса–Потьомкін — тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками — то вже дулю з маком.
А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров’ю заробили собі оту ласку.
Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.
По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.
"Ясновельможний пане кошовий, — писав полковник, — турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці — все віддано Нечосі.
