Плянета Ді-Пі - Самчук Улас

Саме тому і не розуміють його у просторах реалістичного. На заході Европи. Навіть один росіянин, і навіть поет, Валерій Брюсов, викрикує: "Какой же ето Днєпр. Ето фантастіческая рєка фантастіческой зємлі". Мова про відомий опис Дніпра у Гоголя.

Не лишень ріка, пане Брюсов. І люди… І їх штани, і круторогі воли. І їх філософія. Це пісня. Такі ми є.

Через якусь помилку, хай буде раси, як сказано, моє відчуття явищ розминається з відчуттям моїх соплеменників в літературі. Шерех і це врахував. Говорячи, у своєму докладі, про мене, він вникливо зазначає: "Маштабність і глибинність охоплення дійсности виводить ці твори поза рамки літературного процесу сьогоднішнього дня"… І пояснює: "Так стояли поза літературним процесом 60-70 років минулого століття в російській літературі твори Лева Толстого"… Інакше кажучи, це не "фантастична ріка фантастичної землі". Це проза. То ж то "літературний процес сьогоднішнього дня" – поезія. Може писана прозою. Український національний стиль. Ми в дисонансі. Не лишень з Шерехом, але з цілим МУР-ом. І якраз у стилях.

Але як пояснити ціле те настирливе моє головство? Це тактика… Вимога… Політика… Мої колеги не мають на увазі мене, як мене. Їх мета інша. Їх захоплення по іншій лінії. Пригадую, як Костецькій і Барка накинулись на книжечку Джойса, яку вони побачили у піврозбитій книгарні Ваймару. Джос, Тортон Валдер, Гемінґуей. Літературний процес сьогодні. І признаюсь: приємно таке бачити. Відмовитись від такого карнавалу поезії було б злочином, а звертати увагу на таке, хто з нас краще це розуміє, було б нижче гідности письменника. Хай живе МУР!

30 грудня. Непомітно, мигцем, ніби телеграфні стовпи, перед вікном потягу, минають дні і ось вже другий з них урочисто проводжу за машинкою і завзято вистукую "Ост"-а. Де взяти часу і настрою? Табір це залізнична зупинка, приїжджають, від’їжджають, міняються обличчя. І сперечаються за краще місце в почекальні, за право володарства, завідування справою консерв. Управа єпископа натрапляє на все більшу і більшу опозицію, назріває щось, як жовтнева революція.

До нас заходять і заходять… Знайомі і незнайомі. Для відпочинку бавлюся з маленьким Тодьом. Дуже миле дитя.

Січень

4 січня. Ось вже четвертий день нового, "мирного" року, а я все не знайду часу відмітити це у моєму нотатнику. Наш новий рік почався старими клопотами. Нас з Костюками виселено з нашого паршивого приміщення до ще паршивішого, наші кімнати забрано під канцелярію табору. Радуйся і веселися! Дерев’яний барачок, цалеві стінки, десять родин. Сидиш і чуєш весь барак.

З цього приводу, я виповів війну таборовому начальству, написав довгого і відповідно розпачливого листа до єпископа, але це, розуміється, горох об стіну, а мені залишається тільки відомий "жаль до нашого громадянства" і настирливе питання, який злобний дідько напутав мене влізти до цього "бізнесу" і наробити собі стільки халепи. А це значить – "ізиді вон і сотвори благо". Здається, воно так і станеться.

6 січня. Перед роком, з ночі шостого на сьоме цього місяця, ми з Танею виконали епічну подорож з Люндебургу біля Відня до Берліну, яку не легко забути. Берлін весь в руїнах, притрушений злегка порошею і моторошно безрадний. І потрапили ми одразу, спочатку на спільний Свят-Вечір, де було чимало наших видатних громадян, а опісля під зливу сирен, які загнали нас до бункеру, де ми дві години прислухалися до вибухів бомб англійських "шнельмоскіто". Такі то спогади.

Але все таки, це вже лиш спогади. Минули довгі роки довгої війни і минув той останній, аґоністичний, що звершив цю грізну дію. Історія народів і епох напевно занесе його до своїх аналів червоними літерами на видному місці, а тому й ми, що це пережили, позначені печаттю духа цього хворого времені і залишимось у списках свідків для нащадків, що прийдуть по нас. Тільки більшість з нас ніякі свідки, а лиш жертви, що потрапили до цього, як те листя осени, зірване вітрами і занесене, куди їм лиш заманулося.

Тож то ті, що це усвідомлюють, мають право на відзначення особливим орденом "За витривалість", а по смерті, бути вписаними до особливих грамоток у віках грядущих.

Повітря, яким ці люди дихали, було насичене озоном виняткової експльозії в космосі буття і можна сподіватися, що від цієї дати візьме початок нова епоха діяння фізики й духа всесвітніх засягів, людина змінилася не лишень психологічно, але й тілесно. Із земної, вона стала земно-повітряною із спрямованням до космічности.

Але тим часом, наші таборяни, збираються святкувати традиційну українську кутю і свято народження Того, що започаткував християнську еру. Хоча воно не легко уявити це свято – святом. Наприклад, ми з Танею, що живемо на смітнику, ніяк не можемо вдавати святкуючих, а тому ми самі зі собою, без куті й калачів, сидимо в кутику нашої постелі і переглядаємо фотографії нашого пережитого. І цього нам досить.

Розуміється, в таборі буде всеношна, урочисте, у блискучих ризах, богослуження, але сумніваюсь, чи всі будуть урочисто почуватися. І не думаю, що по християнськи. Саме тепер табір поділено глибокою межею ворожнечі за справи далеко не тотожні з ідеалами "люби ближнього", або "прости провини наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим". Забудьмо ближніх, забудьмо прощання. На складі он американські консерви й цигарки і істина в тому, хто має цим відати.

Розуміється, що людину сотворено "по образу і подобію Божому", дуже спокусливо вдатися у філософські міркування на цю тему, на тлі таких оголених настроїв часу, коли головним завданням людини є боротьба за її голе існування. І найкраще виходить з цього той, у кого "образ і подобіє Боже" гармонійно зливається з образом і подобієм кожної Божої тварі, що заселює землю. Ноmо homini lupus est. Не виключаючи з того й нашого табору.

11 січня. Дні біжать і біжать… І горе, що вони, особливо для мене, пустоцвіт. Перед тижнем у таборі відбулися демократичні вибори його представництва. До змагу стало дві партії – єпископа Мстислава і полковника Олександра Шандрушкевича. Єпископ переміг 95 до 85… Але за полковником була УНРРА і зроблено "компроміс". Єпископа, з його церквою, визнано за провід духовний, а полковника адміністраційний. Партія перших обурена, а це значить нові турніри. І не виглядає, щоб вони були дуже лицарські.

Ми з Танею великодушно виконуємо ролю глядачів… З дуже вигідної позиції. Нас з Костюками, вже втретє, переселено і все до гіршого приміщення. Кімнатка 3 на 5 метрів, ледве втиснули ліжко, столика і наші валізи, віконце з матового скла, коли падає дощ, то просто на мою "Орґу". Це зумовлює наше ставлення до виборів.

У Костюків, зараз за стіною, ще ефектніше. Той самий розмір, але ж у них ще й Тодьо. Його постільку ледве втиснуто, але його возика виставлено в коридор, як школяра, що в чомусь прошпетився. Пані-матка Рая, дуже зарадна і практична, ледве дає з цим раду і єдине її "щастя", що за нею роки "сталінської закалки", де питання "жил-площі" завжди було злобно акутним, а тому техніку її вивжитку доведено до віртуозності. Разом з вічно заклопотаним Грицем ("О, жах!"), вони доконують дива. Площа, підплоща, надплоща використовується до відмови і залишається ще пара кроків вільного, у якому, при певній звинності, можна навіть розминутися. І треба віддати справедливість Тодьові, його мораль заслуговує відзначення, його настрій завжди зразок оптимізму і лише зрідка ночами, він дозволяє собі подати про себе голос.

З приводу цього машканевого прецеденту, я зложив у Шандрушкевича, як нової влади, гострий протест, мене запевняють, що це лиш тимчасово, що знайдеться щось кращого, але, поляки кажуть – обєцанка цацанка, а ґлупєму радость. Цей табір побудовано за принципом родинности й корисности, – отці духовні, співаки церковні, малярі іконні, обслуга кухонна і для престижу – уряд республіки. Таких, що "пишуть твори", тут не потребується і потрапили вони сюди через недогляд. Все зайнято, комплект повний. Можна б зробити деякі переміщення, багато таких, що їх зайняттям є лиш "пулька" та тари-бари за чаркою віски, але за нашими, добрими демократичними засадами, це їх особисте право і іншим до того зась. На ніякі жертви вони не намірені. І з цим ми годимось. Єдине, що нам лишається – чекати нагоди, щоб цього побожного середовища по можливості скорше позбутися. Горі серця!

І не так воно вже зле, через стіни розмовляємо з сусідами, в коридорі променада таборян, Таня варить чай, я намагаюсь "створити настрій", приймаю візити.

Ось навідав нас Смаль-Стоцький, він все оптиміст, мешкання для нас знайдеться… Зайшов, ще з Берліна знайомий, бувший редактор газети "Український вісник", Володимир Маруняк, зайшла погуторити землячка часів Праги Галина Лащенко, а в перервах переписую на машинці поезії Багряного з наміром знайти настрій для "Ост"-а.

14 січня. Учора святковано Щедрий вечір, о десятій годині всеношна, о дванадцятій ночі молебень. Кожну відправу єпископ закінчує словами: "Недопусти, Господи, померти нам на чужині". Невідомо, яку реакцію викличе це у небесних інстанціях, але тут ці наші слова не завжди покриваються відповідними ділами, а тому, здається, що Той там:

Покинув нас на сміх людям,

в наругу сусідам…

. . . . . . . . . . . . . . . .

І всякий день перед нами –

Стид наш перед нами.

Зайшов Олег Лащенко, давній знайомий, трохи журналіст, діяч ОУН Мельника, або краще, один з празької групи Ольжича. Говорить уривними фразами, поводиться важно, дає зрозуміти, що він в організації персона ґрата, має до мене, і жаль, і претенсії, що я не вистачально ангажуюсь в їх справах, маючи на увазі їх герці між Бе і Me. Для пояснення цього я нагадав йому пригоду двох козлів, які зустрілися на вузькій кладці і не хотіли один одному вступитися. "Вдарились лобами, зчепились рогами і полетіли обидва у воду". – Ой, будемо бити, будемо бити, – погрозливо, з поважним виглядом, казав мій гість. – У нас казали – за одного битого дають двох небитих, та й то не беруть, – відповів на це я.

Він збирає матеріяли для статті про Олену Телігу й Ольжича до американської преси, я передав йому дещо – виписки, фотографії, не будучи переконаним, що вони щось з того зроблять, а як і зроблять, то це буде щось мініятюрне, не варте більшої уваги.