Червоний роман - Головко Андрій

Швидше роби своє, щоб не довелося підкидати його "совєтам", а самій у попихачки йти!..

Петленків голос глухо гудів:

— Ні-ні. Це ще нас прибавилося. Тепер швидко. А тільки й ти не забувай свого. Підморгуй йому, бреши... Як треба, хай і лапне який раз...

І довго ще чулося шарудіння й тихий гомін в сутінях у кутку.

Ф # #

На світанні з ватагою бандитів нісся шляхом в колишню економію, тепер радгосп. Глухо гупали сотні копит, збиваючи куряву, що жалібним серпанком стелилася над зеленим хлібом. З долини од річки, як гурт сірих волів, сунувся туман. Тихо.

В розчинені ворота в'їхали в знайомий двір. Руїни. Самотньо сірів у саду флігель. Посеред двору — купи дерева, свіжих дощок. Тута ж понівечений інвентар.

— Іч, рай на руїнах будують!— прошипів хтось і матюк-нувся.

— Зліза-ай!— стиха почулася команда.

Обхватили флігель. Брязнули шибки. Вибухнув постріл, ще... З кімнат почулися крики й біганина. А потім у темряві заблискали сухі вогники пострілів, і над головами засвистіли кулі... Вибили двері — прорвалися. В темряві кімнат заплутано пручнувся шум. І чулося в ньому — брязкіт заліза, глухе гупання тіл і хрипіння.

Ти вартував з причілку надворі. Пильно дивився навколо. А перед очима хтось сотнею пензлів малював картини.

Палав маєток. Товпа ревла в шумі і грі полум'я... Гнав панські гуси. З-за огорожі пухкий панич стояв отут, на оцім самім місці,— висолопив язика й дражнився...

Раптом щось біле гупнуло з вікна й поваляло твої полотна. За мить схопилося й кинулося геть. Ти наздогнав. На ходу в спину ударив — проштрикнув багнетом і, коли він упав, зціпивши зуби, ударив прикладом і розтрощив череп.

Жах кинув і придушив тебе. Зігнутий стояв, не міг очей одвести, не міг віями ворухнути. Здавалося тобі, що так і скам'янієш, жах притиснув іще дужче. А ти напружився й почав тремтіти. Раптом випручавсь, змахнув і почав несамовито гепати гвинтівкою, як дрюком, труп. Гупало, чавкало. А ти все бив.

* * *

Того ж дня в селі забігли в сільраду. Порубали охорону. Із-за столів повитягали членів ради й тут же на очах поставили під стінку і розстріляли. Дістали список членів комітету незаможних — гайнули по селу.

Пробігаючи вулицею, ти вгледів свою хату. У вікно крізь шибку визирнуло старе обличчя материне, і чомусь серце тобі немов хто стиснув. Пронісся, не забіг.

Коли ж у списку більшість прізвищ була закреслена то вдарами шабель, то шомполами — і зовсім кинули село. Шляхом поміж золотих під сонцем хлібів лиш закуріло. Як вихор пронісся.

Уночі в темряві лісній притаїлися між кущами. Обіч — на залізничному насипі вартував ти. Дивився на рейки розірвані. Думав: а скільки безневинних загине людей! Діти, матері. Нило в грудях. І все ж — ти стояв. Тупо дивився перед собою, де в темряві губилися лінії рейок, і раптом немов хто снігом сипонув тобі поза шкірою.

Принишк — прислухався. Так — спереду чувся далекий шум. Він ріс — наближався. Зиркнув червоними очима й гостро до болю встромився в тебе.

Від лісу почулася— команда:

— Готу-уйсь!

Близько вже. Ти розумів, що треба бігти геть, і не міг. Здавалося, небачений хтось гарячково кричав щось і, схопивши руками за голову, поволі прихилявся налитими кров'ю очима до твоїх. Раптом, немов віями, мигнув і гепнув під насип.

Згас ти, заллятий хвилями з брязкоту й хряску вагонів, з криків-стогнання. Згас — і темний та холодний без тями гасав з шаблею скривавленою, толочачи крики й плач...

* * *

А навколо пахло бруньками.

Степом, принишклим од радості, цокотіли маршрути з вугіллям з Донбасу. Загуркали-зашуміли заводи-фабрики. Пасма диму, як величезні руки, в степи простягали для привіту.

І жадно селяни, що сіяли по ріллях, вдихали пах їхній укупі з весняним повітрям:

— Оживаємо. Слава богу!

І повніші жмені набирали золотого зерна, а рука робила ширший розмах.

Озолотився степ. Бриніли коси від сонця до сонця. І згодом— здавалося, якась чарівна швачка змережила степ стайками кіп химерними узорами.

Потім шляхом зарипіли-вози, загуркотіли фургони з прод-податком на "зсиппункт" до станції...

"Батько" Петленко роздратовано скріб собі потилицю й зле матюкався:

— Іч, хліба пруть, гади!..

А з-за кордону все не чути було допомоги. Бувало, вливалася сотня-друга шабель — і тільки. Ночами іноді хтось приїздив до "батька". Щось довго пошепки гомоніли. А то й сам зникав кудись. А повертався схвильований і роблено веселий.

Ну, хлопці, недовго вже. Ось із Заходу напруть. І Польща, і Франція, і Румунія... Маж, комуністе, п'яти!

Весело сміявся він, та в сміху тому ти чув неспокій і сплигував очима з його обличчя на землю. Думав: "Бреше!" Далі нечув, що говорив той. Лише хмурився од болю, бо кожне слово його довбнею гупало тебе по тім'ї.

Чому сталося так!.. (Як довбнею по тім'ї.) Чому, коли погляди ваші схрещувались, неначе чулося: "Брязь!"— і потім падали і його, і твій, як вибиті з рук шаблі?..

Може, тому, що вже занадто часто він їздив уночі в хутір, обсаджений тополями й вишнями. А вранці повертався на похмілля з саквами біля сідла, повними книшів, сала, самогону... А в кишені хустка з незграбними літерами: "Кого люблю, тому дарю".

Може, що вночі і вдень тебе душили кошмари чорних днів-ночей: то з-під потрощених вагонів повзли розчавлені тіла, хваталися руками за тебе, то шелестіння колосків обгортало тебе й наче остюками боляче дряпало по серцю...

"Ех, живуть люди!— заздро думав ти тоді.— Зжав, одвезе продподаток — і житиме собі. А я? Хіба кинути? Амністія ж?" І в ту ж мить пригадував, як казав Петленко: "Десь сотня перейшла до комуністів, а їх усіх і розстріляно!.."

Почував себе таким стомленим. Так хотілося хати теплої, господарства, спокійного життя.

А в темряві голос Петленків хрипло гудів:

— Одрізати революцію од хліба — це наше завдання. А тут і з Заходу напруть. В три щоти виметемо Україну.

В ту ж ніч зробили наскок на "зсиппункт". Перебили сторожу, облили бензином пакгаузи й запалили. А коли полум'я плигнуло й поповзло по всіх будівлях, жадно червоними язиками лижучи її, вихором зникли в темряві.

їхали — Петленко спереду, ти з іншими за ним. Гостро очима впився в його потилицю і з болем солодким думав:

"От полоснути б шаблюкою! То-то — гори хліба на попіл звести!"

Пригадувалося — юрба голодних шляхом "на врожаї". Голодні й сині з холоду діти в халабудах, обшарпані жінки, чоловіки... і знову:

"От. полоснути б!"

Чорна постать "отаманова" пляміла спереду. А ти похмурий тюпачив за ним. І в серці закипала злість.

В хуторах ночували. Постріли на^ світанні сполохали всіх. Кинулися до коней — оточили зо всіх боків, не прорватися. Тоді забилися по хатах і в вікна почали одстрілю-ратись.

Ти бачив у вікно, як у сутінях насувалися червоні. Бачив червоні блиски їхніх пострілів. І, остовпілий, стояв з зарядженою гвинтівкою в руках.

"Уб'ють!— майнуло в голові.— І чорт його бери — хіба це життя?"

Тупо дивився на разки фігур знадвору. А бачив — степ, свій ланок закріпленої на дев'ять літ землі... хатину свою убогу... Шум колосків з пахом гарячої землі ударив тобі в груди, залив серце гарячою хвилею.

"І уб'ють!"

Ти стріпнувся. Очима важко кинув у бік, де біля другого вікна за кулеметом сидів "батько", і затоптався поглядом на його простоволосій голові.

"Ех, ударити б! Тільки луснуло б!"

Той заклав нову стрічку і знову застрочив. Але в цю ж мить ти незграбно підскочив до нього і з усієї сили вдарив прикладом по голові. Хряснув череп.

Знадвору: "Ура!.."

У хату заскочило кілька червоноармійців. Ти стояв біля вікна із схрещеними на грудях руками, під ногами валялася гвинтівка. Немов скам'янів. Навіть, коли один багнет уперся тобі в груди, ти не схопився, жахний, за нього обома руками, а лише зблід.

— Де отаман ваш?

Ти мовчки хитнув головою.

— Ф'ю-ф'ю,— свиснув один і нижче нахилився над проваленим черепом.

— Готов. Хто це?

— Я.

Очі суворі пильно глянули в твої. Сковзнули по всій фігурі аж до драних чобіт. А потім стрибнули й знов припали до очей твоїх. Багнет колихнувся і одхилився од грудей.

— Ти? Ну йди, там видко буде!

* * #

Ревтриб судив тебе й інших. Кого було присуджено до найвищої кари — розстрілу. Кого на п'ять-десять літ примусової праці. А тебе і ще кількох — за щире каяття, за подані відомості, що дали полегкість до ліквідації бандитизму (виявив склади зброї, сіть таємних організацій)—присуджено від сторожі звільнити.

Ти не вірив ушам своїм. І все ж схопився з ослона і, штовхаючись, протискався до виходу. На дверях — юрба. Якийсь гнилоротий дідок смоктав цигарку. Ти штовхнув його, далі — попрохав "бичка" й жадно затягнувся цигаркою...

Увечері підходив до села. Он і хату в сутінях видко — підсліпувато блимає. Навпростець через городи подався. І, лише входячи в двір, згадав про хутірець, про синьооку дівчину і хапно потер лоба, немов намагався й саму згадку про те роздушити...