Червоний роман - Головко Андрій
Очі гнівно сипали іскри:
— Ми з голої земної кулі зробили Казку!— гримів грозовий голос.— Та не для себе. В гнилих підвалах родилися і вмирали ми. За хмарами диму не бачили сонця. З нас, як з каміння, мурували й потом нашим, як цементом, заливали фундамент для їхнього Раю тоді. Життя — нам! Ми не боїмося калюж крові, що проллється з нашого серця, пірамід трупів... Нам нічого втрачати, хіба що кайдани!
Голос блиснув і спалахнув, як гніт:
— До бою ж! Смерть абр перемога!
Вибух, аж у колесах завило, і прапори стріпнулися, як птиці огневі. Юрба в погрозі нащетинилася безліччю рук.
— Смерть або перемога!
Лавиною бурлила, лилася в сполохану ніч.
Тиснули тіла — спереду, ззаду, з боків. Дзвеніло у вухах. І в грудях глухо гуло.
Хтось міцно в темряві схопив мене руками за серце й очима впився в мої.
— От і прийшла я!
— Ти?
...На грузовику неслися збентеженим містом. У руках — гвинтівки. Тремтіли з боків будинки. Десь уже тріскотіли залпи й строчили кулемети.
Вона горнулася до мене. Очима заглядала у вічі мені. І мені забивало подих...
* * *
Над Зимовим палацом16 червоний прапор майорить, кличе: "Пролєтарії всех стран, соєдіняйтесь!" На площах, по вулицях — скривавлені трупи. Як маки червоні, що кидали під ноги їй.
А в далі туманній — шляхи. Навхрест.
На північ.
На південь.
На захід.
На схід.
Ідемо ми.— 3 дороги ж!
Перед нами снігом занесений степ, села, хутори... Ось і шлях знайомий, снігом заметений. Виє вітер в телеграфних дротах. Шпурляє, як скляним пилом, в обличчя.
Ідемо ми. Не шляхом, ні — тісно. Розлилися, як повідь, по всьому степу, аж за обрій, хвилями грізними переливалися через замети, по кучугурах. Усе вперед, уперед...
Десь спереду з байраку бабахкали гармати. З хутора, з-під ожередів соломи часто й зле гавкали кулемети, і розхлябані залпи шарпно рвалися з-за кучугур... Поруч мене впав хтось. Устами просто до землі. І вмить завмер у червонім поцілунку... Хтось стогнав крізь стиснуті зуби. Хтось проклинав. І зойки, прокльони кидали гарячим оловом...
А село тихе й смутне. Із-за кучугур лячно визирали хати більмуватими віконцями (я бачив червоні узори на їхніх шибках). І чомусь я згадав тебе. Згадав, як колись іще на півночі увечері прийшов у казарму, тебе не було..А біля нар на підлозі в "хахлацькому" кутку валялися клаптики з жовтої й голубої матерії. Було тоді мені тоскно й сумно. І зразу... Невже й він там? — Рука заклякла на затворі.
А по леваді за селом — розпатланий шум, перелякані крики й бліді постріли — сполохано — там-тут.
Клацнув затвор під моєю гарячою рукою. Вибухнув постріл, ще... І коли за кілька хвилин ми вимели село, на мені теліпався порожній патронташ.
Тихо на селі. Помалу, прищулено й озираючись, із хат повиповзали сірі фігури. З насупленими на очі шапками, з загорнутими хустками обличчями — самі очі. З-за тинів великими очима дивилися на нас. В юрбі їх я впізнав і тебе. Зрадів.
— Аж полегшало,— сказав,— тебе не було там?
— Ні.
І ти щільніше загорнувся в кожух.
— Хіба я без поняття, щоб, значиться, проти своїх. Хіба ми не розуміємо, що то за більшовики? "Земля — трудящим, заводи — робочим!" Це — гарно. Ми всім серцем...
Впустив очі під ноги, в сніг. Переступив з ноги на ногу...
— Конешно, що ото зморені ми дуже... Війна... дома — розвалено, і в грудях щось давить.
— Такти й валяєшся на печі! Ех, товаришу! Укупі з тобою ми падали й стогнали під важкою підошвою старого життя. Укупі розчавлені й безсилі (колись) проклинали його і в безсилій злості погрожували йому кулаками... А тепер, як зчепилися з ним руками до горлянок, ти — на піч. Нам ні від кого ждати рятунку.
.За селом — чутно сурмили.
— Ідемо далі,— сказав я.— А ти?
— Та воно, звісно, за нас хто? Самим треба за себе дбати. Та що ото ж розор отакий і в мене. Хоча б трошки на ноги зіп'ястися... Я прийду.
Очі твої, як підцюкнуті моїм гострим поглядом, упали в сніг.
Ми розійшлися.
В бурхливій юрбі йшов я, важко грузнучи в снігу по шляху. Грізна тиша. Аж ось — вибухнуло, затакало, і ліс, що спереду, зареготавсь, застогнав...
— В цеп!
Немов хто міцно згріб нас у жменю і шпурнув уперед, і розсипалися ми по степу, захекано бігли — сунулись, як величезні граблі, огрібаючи степ. Кожний зубок з гарячим серцем, з гнівом, закляклим у гострому багнеті. Коли ламався який, на тому місці в снігу займалась іскра. А потім несло чи снігом замітало. А ззаду з резерву вганяли новий — і йшли-ішли... Усе вперед, уперед...
Ти ж, у кожух загорнутий, з шапкою на самі очі, стояв на воротях і дивився на нас... Що ти ловив голодними очима й ховав на саме дно душі? Може, рев червоної хуртовини (ти — на печі!)... Може, тихий лоскіт синіх очей... Очей? Чи садка вишневого, твоїх житів... (А по степу — іскри-трупи займаються, гаснуть...)
Потім ти якось аж зігнувсь. Ще дужче насунув на очі шапку й тихо почвалав, понурий, до хати...
* * *
За північ. Не спало село. Червоними вогниками поблискували чорні силуети хат. У березі — чутно — гризлися собаки над неприбраними трупами... Здалеку, з-за лісу, немов хто у гарячці белькотів щось, від чого робилося і страшно, і тривожно.
У зборні в блідому сяйві каганця, в хмарах диму з цигарок — спітнілі й розпалені селяни. Усе більш обшарпані й похмурі. Галас важко тріпавсь у тісній хаті, тінями дряпавсь по стінах, по стелі. Іноді виривався з нього хрипкий крик і просто кидався до вікон, аж шибки бряжчали...
Душа твоя вже повна була вщерть одним словом: земля, "моя земля!", і будилися в тобі образи твоїх давніх мрій. Ланок. По ньому — "Гей, сірі!" Жита буйні, хвилясті... Ось із них визирнуло рожеве лице й сині очі... Ти аж всміхнувся. Хутірець у садку тихенько зашелестів, і раптом наче буря набігла... Оплески. Ще про щось кричали.
Ти знав про що.
— Гнобили нас Годі! Смерть буржуям! Уже під ногами повсталих пролетарів і нас, бідноти, повзають вони розчавлені. Смерть їм! На землі є місце лише нам. Земля — нам! Заводи — робітникові!..
— Земля — нам!
— Смерть!
— Виймайте ж із стріх гвинтівки, надівайте патронташі і — гайда! Чуєте?
У хаті на мент заніміло. Знадвору глухо ревла гарматами
ніч.
— Ми повинні бути там. Пам'ятайте: "Не ждіть рятунку ні від кого!"17
— Конешно, хто нас рятуватиме?! Але ж... ну що, як уб'є? От тобі і земля, і воля!
Якийсь крикун плигнув на ослона.
— Нє, товариші! Нікуди не гайда. Нада спервоначалу закріпить слободу, щоб вона, значиться, ні двиг! Ми, революціонери, ми, соціалісти, на весь світ крикнули: "Смерть буржуям! Усьо — наше, народне". Ну, тепер що нада дєлать? Тиша.
— Мовчите? Нада бить буржуїв! Нада одібрати наше, потом нашим нажите!.. Ув економію! Каменя на камені не оставимо. І на розвалинах старого мира будемо строїти новий!..
Крики:
— Каменя на камені не оставимо!
— Ми потом наживали!..
— Ув економію!..
Дух тобі забило. Очі налилися кров'ю. В юрбі кричав і ти, сам не чуючи свого крику. А потім ніч чорна й холодна ударила в лице тобі сніжно-гарячою долонею.
По вулиці — галас. Вили собаки. А вдалині рєвла-стогна-ла червона хуртовина.
Маєток спав. Німо. Покої, комори, сараї — змежили очі. Що снилося їм під виття вітру, голих дерев у саду, під грізний клекіт боротьби серед тривожної ночі?
З села — шум. Линув — котився, ріс. Напер на паркан, на ворота — трісь! — і влився юрбою крикливою в подвір'я.
Поночі. Чувся в темряві крізь галас і крики брязкіт ломів об залізо. Забряжчали побиті шибки.
— Огню! — кричав хтось.
За сараями спалахнув ожеред соломи. Червоні фігури метнулися, забігали, як тіні химерні, в тривожнім сяйві пожежі, в покої, до загонів, під вікна в сад... Чулося — грюкіт чимсь важким у, двері десь усередині, торгання, скрегіт меблі, бряжчання шибок і глухий гул...
— У... р... р...— і згодом у вікні блиснуло щось чорне й незграбне і важко похилилося вниз.
— Пускай!
Грюкнуло, аж завило, а потім все тихше-тихше... Вікна ригали поламаними кріслами, розпанаханими перинами, купами посуду... А по снігу попідвіконню повзали" фігури хапні й хрипло-шумливі.
Зайнялися сараї.
— Машини!.. Рятуйте!
В роззявлені двері блищали маховики, зуби й колеса жаток...
— Рятуйте! — гукав хтось.
Ти підійшов, заглянув до них (падала вже покрівля) і вищирився. А брови хмурні. Раптом схопив дрюка з лати й почав гепати по машинах, влучаючи, щоб якнайдошкульніше. Аж хрипів... Коли ж не міг уже підняти рук, кинув і, слоняючись, подався до загонів.
Маєток палав. У чорному небі кружляли червоні птахи. Дерева простягали в полум'я голе гілля, немов намагалися хоть що-небудь вихопити з огню. Марно, все пожер.
Стихло на пожарищі.
А по дорозі на село котився гул. Вітер сердито кидався, шматував його й клаптями шпурляв у темряву. Рев худоби, крики хриплі. Десь за селом вили собаки.
* * *
Минали дні.
Весніло. На чорних ріллях, як мурашки, повзали люди, греблися в землі, зморені, з слідами землі на руках, на обличчях. А очі ясніють, радісно гладять кожну латочку, кожну грудочку цілують!
На своїй роботі!
Хтось сіяв. Набирав золотого зерна повну жменю й кидав поперед себе в чорну пухку постіль. "Роди на здоров'я!" Різав мотузок в плече, і вся рука — мов вивихнута. Та дарма (собі ж сіє). Весело дивився на рожевий схід — сонце вставало, і згадалося чомусь — пожежа маєтку (десять сівалок згоріло тоді. А інших машин!).
Ти волами своїми, з економичеських загонів, чесав свою ріллю. Прикипів налигач до руки, плечем торкався до плеча волового.
— Гей, сірі!
Всміхався в простори й жадно хапав легенями весняне повітря, насичене пахом ріллі рожевих проростів... грою блакитних дзвіночків і криками радісними з-під хмар: "Кру... кру..."
А увечері пізно повертався додому зморений, але ясний. Лише в'їжджаючи у двір, хмурився на розвалену оселю й зітхав.
Все — те ж. І хата убога, напіврозвалена, і тіні в кутках... мати стара, нітрішки не помолодшала, ще, навпаки, не одну срібну нитку вплело в її волосся.
Подала вечерю, а сама й-за ложку не взялася. Зітхнула.
— Журно! — промовила.— Все думається,— а немов перевернеться, що буде!? Та ще й сон такий бачила сю ніч: наче в церкві ти з молодою своєю, і обоє — у вінцях. В осяйній церкві, заквітчаній зеленим віттям і степовими квітками, пахло степом і ладаном... Ти взяв її за руку й хотів поцілувати. В ту ж мить зблідла вона, похитнулась і впала на землю...
