Червоний роман - Головко Андрій
Тополі за хатою, вишневий садок. На калині біля ставу щебетав соловейко. Тиша. Лише біля рубленої комори бряжчав цепом Сірко та в загоні ремиґали воли.
В садку біліли дві постаті. Чутно тиху розмову закоханих.
— Любо моя? Та коли б ти знала, як я кохаю тебе. Працюю на полі — стомлений, спітнілий, у пилу, а згадаю тебе — забуду і біль у всьому тілі, не чую, що пересохло в горлі. Перерватись ладен, моя хороша! Ну, коли ж?!
(Ага! Я зупинивсь — прислухався. Чув голос твій. Так, то був ти).
— Батько не віддасть. Чутно — зітхнув ти.
— Бідний я, немає за що зачепитися... Ось піду на заробітки... Очі з лоба вилазитимуть — робитиму... А тоді поберемося^
Пригорнув дівчину. Мрійно:
— Хороше буде. Хутірець у нас, десятинок з десять землі. Працюємо. Сами собі. Хороше ж?
— Тоді видко буде. А тепер я піду,— промовила й під-' велася.
— Та посидь-бо ще хоч хвилиночку!
— Ні, тоді хай!
Я вийшов із-за кущів і засміявся тобі просто в лице:
— Тоді, як зігне тебе в три погибелі, як труситимуться твої руки, вона прийде до тебе, щоб кинути реготом тобі в обличчя. Ходімо звідціля, і стежка хай заростає за ними; Нам іти великим шляхом, не повз цей хутір.
Ти не слухав, не чув мене: Тихо слідкував ти за нею аж до хати.-Рипнули двері. Не стало її, а ти все стояв, прихилившись до одвірка. Обличчя-твоє заклякло в скорботі.
* * *
Минали дні, пітні й одноманітні...
Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн та сталевих смичків. Хіба де по шляху, важко повзучи з снопами, рипів віз. Де-не-де чорніє мереження ріль. Виприсне вигук: "Гей, сірі!"
Та жадні простори зразу ж і ковтали його. І знову тихо стане. Тихо, жовто й сумно...
А за обрієм глухо клекотів чорний шум. Ближче-ближче. І раптом бурею пронісся над селами, над ланами...
"...Божієй милостію, ми, Ніколай II...8 в ружйо!.. Смерть пруссакам!.. Долой Германію!.."
Пам'ятаєш?
...На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна.
— А годі, стара, слізьми лихові не запобіжиш,— тішив батько, а в самого червоні повіки, і з очей сльози котилися по зораному зморшками обличчю.
На селі — зойки, тужіння... По дорозі, здіймаючи куряву, майнула підвода, друга (з мобілізованими).
— Сідай! — гукнув хтось.
Мати метнулася. Сиве волосся вибилося пасмами з-під хустки.
— Сину!
І в торохтінні коліс онімів її крик.
...Позаду село. Навкруги степ. Десь здалеку бовкнув дзвін, пронісся степом, і простори смоктали його, і він танув, танув у їхнім роті...
Тиша. Тільки колеса торохтіли під нами, з боків нас. Позаду на підводах співали пісні:
Поливайте ой та доріженьку, щоб не курилася! . Розважайте дівчиноньку, щоб не журилася!..9
І стогін рвався з молодих грудей із словами пісні. Пам'ятаєш далі?
...Натоптаний нами ешелон скажено нісся на захід. З боків — хати, луки, стерні... сива далечінь... у вагоні пілікала гармошка. Ти мовчазний сидів у кутку, з тугою дивився закляклим поглядом у далечінь. А я з болем дивився на тебе.
Вночі — освітлений вокзал. На пероні метушня, шум. Розкішно вбрані фігури... квіти, блискучі очі... Грав оркестр. У паузах чутно — рявкали автомобілі ген за вокзалом по шумних і освітлених вулицях, і десь лунко гасало: "Боже, царя храні!.."10
Твої очі, я бачив, заіскрились. Ти хапно затягався папі-росою, що тільки-но дала біла в золоті рука. А коли оркестр заграв "гімн", витягся, взяв "під козирьок" і з безліччю інших кричав: "Ура!"
Уночі од'їхали. Темрява. У вагонах сотні тіл попереплутувалися на підлозі. Голова до ніг, зад до обличчя, хропли. Дехто уві сні зітхав. Внизу клацали колеса. Мла. А в душі — немов хто перебузея.
Потім... Та ти знаєш. Все. 1914—1917. Перші постріли по синіх фігурах у касках. Перші плями крові на наших багнетах... В землі, як черва, принишкли, а злий хтось із реготом шматує, рве шалено землю, калічачи нас, перемелюючи на котлети... З жахом в очах — сотні верстов... хмари диму над палаючими селами. А під ногами по шосе — мішанина із возів, людей — біженців з дітьми, із збіжжям... Осінь у лісі. Іде дощ. Сиро в окопах. Уночі — тривожно.
Так було довго. Дуже довго. Вже, як уві сні, згубився один край, а другий без кінця тягнувся сірою смужкою в майбутнє. Вже посіріли наші обличчя, на нас сірі шинелі скривавлені й пошматовані, і в душі також сіро й пошматовано...
...Напровесні. Де-не-де проривалося снігове убрання, і нічим було латати його. Удень із-за хмар виглядало сонце, всміхалося. І усмішка його, як після сну, була ясна й ніжка. Пахло талою землею.
Цілими годинами темними ночами дивився ти в темряву землянки. Угледіти хотів, що робиться десь там... Марно. Тоді ти підповзав до мене й прихилявся обличчям.
— Не спиш?
— Ні.
Помовчав. А потім прихилився ще ближче й пошепки:
— Я збожеволію, як і надалі отак...
Не вірити тобі не можна було. Ти казав:
— Ой, як хочу туди! Сонце над золотим степом... У садку хутірець... Дівчина моя хороша... Удвох сиділи й марили... А може, то лише снилося?
Змовк. У твоїм мовчанні чув, як ворушивсь відчай. Потім ти одвернувся в куток. У повітрі, насиченім "махрою", брудними тілами, чулося придушене твоє зітхання. А потім тихий і журливий спів...
Я чув його, як уві сні, дивився розпанаханими очима в ніч і бачив, як у тумані — село убоге... смутні обличчя... казки зоряної ночі. Десь на леваді співали дівчата тихо й журно. (Втекти!) Туман заколихавсь—.зникло все, а натомість — ліс. Під сосною в шинелі хтось... Навколо сірі фігури... "За побєг!"— клац-клац затвори... Заплющив очі...
А там... в Петрограді, бунт голодних. На червоних,прапорах грізні крики: "Долой! Долой! Долой!"; "Царь отрьокся от престола"; "Временное правітельство"11... В блискучому автомобілі, оточеному сірими окопниками, хтось у френчі "з іголочки" пишався своїм баритоном:
— Граждане свободной Росії! Мощним взмахом ра-зорвани цепі векового рабства! Но чу—слишітє? (бабахкало по лінії), то куют новиє цепі врагі свободной Росії. Крепче ж вінтовкі в руках! Смерть Германії! Да здравствует пабєда!..
Бліде, неструнке "ура!". А з юрби хтось кинув:
— Довольно крові! Хотя оні і в касках, а разве у ніх не такіє же мозолістиє рукі?!
Лайкова рукавичка майнула в повітрі:
— Граждане! Нє слушайте ізмєнніков родіни! Впєрьод, к пабєдє!
Помчав автомобіль. Юрба клекотіла. Обличчя розчервонілися, і в очах заграли то грізні, то радісні вогники.
— Миру!
— Додому!
— Землі!
— Товариші, всю земну кулю ми заюшили братньою кров'ю. Годі!
Ти мовчки і якось хапаючись застромив гвинтівку багнетом у землю й почав скидати патронташ.
— Що ти робиш?— гукнув я.
— Вона огидна мені!
— Але ж вона потрібна ще буде нам. Потрібна буде "там"!
Ти тільки махнув рукою.
Юрба кипіла... А потім ходили в ворожі окопи в гості. Палили по нас із гармат "наші". А ми кидали туди залпами.
* * *
Місто на півночі. Жили десь на Сінній площі в червоних, наче обідраних казармах з побитими шибками. Цілими дням*и валялись "по нарах". Хто різався "в очко", хто латав білизну, хто мовчки дивився в стелю і смоктав цигарку. Деколи, вечорами найчастіше, співали стиха й журно.
Іноді до нас приходив земляк наш, прапорщик Петленко. В каскетці з жовто-блакитним околом. Сідав у наш "хахлаць-кий" куток і говорив цілими годинами.
— Сором нам. Сидимо на чужині в той час, як наша ненька Україна в муках родить нове, вільне життя. Більш за двісті літ неволі, годі з нас! Україна буде вільною і самостійною.
— А кірпіча нажглі для Кітайской стени13?— хтось засміявся з другого кутка.
Очі Петленка налилися кров'ю.
— А ви звикли гнітити нас! На, викуси тепер!.. Хай, хлопці, наша любов до неньки України буде тим мотузком...
— Что затянется на вашей шеє? Недаром же і фамілія твоя — Петля?
— Ні, хлопці,— тим мотузком, що зв'яже нас у величезний і грізний віник, яким виметемо все сміття з України. Кацапи — к чорту в Москву, жидів — у Палестину! Усіх к чорту! Україна — українцям... Ох хлопці! Хіба забули ви, чиї ми діти?
І оповідав він довго й нудно. Малював неоглядний степ, травою вкритий, що в ній ховався кінь з вершником... Козацькі походи... Дідів із сивими оселедцями в червоних жупанах на баских огирях... Села в долині. У садках хати, як малюнки. На полі за плугом селяни (хоча б і ми)— штани широкі, стрічки в комірі, круторогі воли... А увечері — місяченько білолиций, зорі... десь у садку щебече соловейко, і співають дівчата хороші в намисті і в картатих плахтах.
Я слухав, а очима дивився з четвертого поверху на місто шумне й блискуче. На німі й грізні в своєму мовчанні корпуси заводів. На їхні у погрозі піднесені над містом пальці — димарі. Боліла голова. Здавалося, взяли її в лещата й тиснули в одну скроню XVII сторіччя, а в другу — XX.
А з кутка вже молоді голоси рвалися поривно крізь побиті шибки в ніч: "Ревуть, стогнуть..."— і в сутінях здавалося, що то справжні невільники в турецькому казематі закуті в кайдани... Стогін, зойки, зітхання й тиша, тривожна й журна.
Де ж ви, хлопці-запорожці, Сини слави-волі.
Шарпнувся крик із наболілої невільницької душі:
Чом не йдете визволяти Нас з тяжкої неволі?14
І чулося в крику тому і розпач, і біль, і така нестримна жага вільних просторів... Чом не йдете?
"Прийдуть,— думалося мені,— прийдуть! Не в червоних жупанах і не в сап'янцях, не з шаблями, оздобленими самоцвітами, ні. А в драних сірих шинелях, забруднених сажею блузах, із гвинтівками багнетними в мозолястих руках. Прийдемо ми самі до себе й визволимо себе... Але... коли ж?"
А уві сні бачив я її. Близьку й сонячну ( в убранні з сонця). Радо заводи кричали їй "Осанна"15 і сиві м'які килими з диму стелили під ноги їй. Ясні очі безлічі жадно ловили її усмішки, і тіла в праці тремтіли м'язами. А в степу — шум колосків під косами й крики гудків "Осанна". І діти зі сміхом радісним кидали волошки й маки червоні під ноги їй.
Прокинувся перед світом. Поночі в казармі. На нарах хропуть тіла. За вікном тиша й смуток...
Немає її.
...Блукав вулицями лункими й сонними. Нишпорив очима жадно з замерзлим серцем...
Нема її! Бо, бач, сірі бурковки. Де ж плями червоні — криваві сліди її ніг? Не приходила ще.
* * *
Жовтень...
Мітинг на заводі. Люди, колеса машин, червоні полотна... Тисячі гарячих тіл злилися в одно величне й грізне тіло. З вулканом замість серця і з безліччю стиснутих до болю в пальцях рук...
