Червоний роман - Головко Андрій

Курили, жадно затягуючись і зловісно поблискуючи вогниками цигарок. Говорили голосно всі одразу, роздратовані й грізні., Побачивши тебе, змовкли і хтось нетерпляче кинув:

— З села? Ну, що?

— Погано.

І почав оповідати, як били тебе. Як глухо стогнало село під шомполами. Про юрбу заарештованих і залп за конюшнями.

Колюча постать схопилася з юрби й на огневому .фоні грізно замахала руками.

— Отак нам, дурним, і треба!, Казано нам було: бери гвинтівку і марш свій степ обороняти. Не слухали? Хай! Це нас, дурних, і вчить. А тільки не розхлябуйтесь, хлопці! Перемога буде за нами. Пождіть. Хвилями покотиться знову з півночі Червона Армія. А тут ми скаламутимо тили білих. Пождіть! Всі байраки, яри закишать повстанцями20... Е, буде робота! Не розхлябуйтеся ж, хлопці!

Змовк. А натомість цілий хор грізних голосів сколихнув

ніч.

— Зразу ходімо!

— Чого ми сидимо? З наших батьків шкуру деруть! Товпа нащетинилась багнетами й грізно завила. Раптом

хтось холодно кинув:

— Та їх же сила яка, а нас!..

На зігнутих ногах млявий сумнів пробіг по юрбі. Кому кашкет на очі насупив, в кого вихватив і кинув гвинтівку додолу. Тиша. Тріскотіло гілля в огнищі. Схвильовані люди мовчки пихкали цигарками. А над головами чорні патлаті лапи намагалися змести, позривати зорі...

* * *

Минали дні.

Ліс мовчав. У гущавині, по ярах принишкли повстанці. Зневірені й смутні. (Ех, доки ж це буде? Прищулились по кущах, а там... Коли ж сміливі й непереможні кинемося на село... у степ?..)

Так поскучали за ним. Щоднини у вогких сутінях ліщини і ярів, коли важкі повіки, як завіси, падали, обірваним і стомленим людям снилося — степ... стайки кіп по ньому. Возять. Куди? Ув економію? (Гарячково кидались люди уві сні.) Ні, тобі прямо в рот. І регітно вітер кидав в обличчя вкупі з колосками сум неоглядного степу-стерні, розпач сірих сіл.

Надвечір прокидалися в'ялі й роздратовані. А коли падала кіч і все сліпила, тінями блукали по лісу, по березі річки, по вгородах, жадно шукаючи зустрічей... де — свист тихий, умовний, де — у віконце — тук! тук! — і крадуться, лячно озираючись, навшпиньки білі постаті. Зорі. Десь гавкають собаки.

Потім, бувало, ходили "на роботу". "Квиталися" з ким або ж за контрибуцію з селян, або ж за пошматовану спину чиюсь. А як починало світати, тікали знову в ліс.

...Як сіре листя восени, обривалися й падали дні. Пройшла осінь. Пожовкнув ліс, принишк — засумував, як сухотник. А під ногами — пляма крові з харкотиння. Потім у верховітті завив вітер, заплакало небо старечо, і падали його холодні, дрібні сльози на сірі плями промоклих до кісток людей, на живе дрюччя тифозних. Ніч — день.

А сірого ранку зо всіх боків несподівано обгорнули білі. І, здіймаючи жахливу тріскотняву чи гіллям, чи пострілами, зашморгували все тугіш, тугіш із себе петлю.

Бій. Прорвались. Гублячи забитих і поранених, кинулися з лісу. Грязькими шляхами гасали з села в друге^ намагаючись замести за собою сліди — марно: всюди трупи й хворих губили.

Тоді кинулися до фронту (прорватися й злитися з червоними) .

Брали місто. Червоні хвилі сунулися просто з загорнутої у мряку долини. А місто ревло гарматами, клацало кулеметами. А в тил з холодним тремтінням шпурляло евакоешелони.

Ти пам'ятаєш, як хряскіт рельси дряпнув тебе в грудях — і гаряча хвиля затопила тебе... Паровоз ріс. Раптом — трісь! Як зачарований, дивився вниз, де під насипом, немов з обірваної жили,— кров...

А в долині громові крики:

— А-а-а!..

Хтось кинув:

— На ура пішли! Братці, а ми ж?

— Біжімо!

— Ура-а!..

Біг і ти з гвинтівкою "на руку". Кричав нестямно з іншими "ура!". Ось наткнулися на танки, що, як черепахи, під насипом лежали вкупі з потрощеними вагонами (слов'янськими літерами стояло на одному: "Витязь")... на труп розчавлений, у погонах...

* * *

На розі вулиць, де бруківка залита кров'ю й заляпана мозком, ми стрілися. Схрестилися поглядами й мовчки стисли руки, скривавлені й тверді.

"От і я!" — сказав очима, що вмить такими гострими стали. А в куточках їх, у сутіиях повік я бачив, як тінями принишкли і тремтіли жах і розпач. І чомусь пригадалися мені села убогії. Ніч чорна... А навкруги в грозовім шумі — брязкіт заліза. Глухий гул. (Падали й розбивалися хмари...)

Радість, як вихор, налетіла й кинула нас уперед по бруку, де в хмарах диму серця кресали криваві іскри, щоб день сірий запалити в сонячну казку...

Ти пам'ятаєш — серця наші загострилися в багнети. Падали трупом під ноги нам. На шинелю мені, а тобі на сірячину бризнула кров і грала-мінилася червоними рубінами.

Пам'ятаєш?

Нас — мільйони. Масою грізною, як лавина огненна, лились-сунулись степами. У ногу — безліччю сердець. І здавалося, що то б'ється одно серце величне, і немає — тебе, мене, їх, а є лише один Чоловік (і в ньому я, ти, вони..."). Титан, головою над хмарами, що кроками-верствами йде по земній кулі з мітлою багнетів. Під ногами, як іграшки,— хати, хтось порозсипав тут-там то купами, то поодинці... Пошматовані, латка на латці, лани... Сірі, чорні... Мовчазні... Іде гігант-чоловік, а ззаду по слідах — кущами пишними квітнули маки червоні...

Перекоп вив день-ніч. А Гнилим морем — на конях... Прорвалися в тил. Обійшли. Збили... і вже до самого моря в шумі копит, брязкоті криці об маслаки тіл неслися. Де-не-де з повіток, з ожередів соломи стирчали голі помулені ноги. Юрбами обірвані до нас підіймали руки тремтячі й благали: не рубай! А на обрії в шпарочку між небом і землею морем пролізли, втекли пароходи білих. Не стало й диму, і зробилося тихо, синьо і так просторо...

Коли ти дивився на море, твої очі робилися такими ж синіми, і блискала радість, як у птиці в блакитних просторах, а потім темнішали. Ти хмурив брови й схилявся головою. Що думав ти тоді?

Пам'ятаю ранок — вартували. На кручі куняли гармати з позатиканими горлянками. Унизу плескалися об берег хвилі!.. Ти мрійно дивився в морську далечінь. Раптом нервово витяг кисета й скрутив цигарку. Затягся жадно й кинув, не дивлячися на мене:

— Шахтарі їдуть сьогодні. На шахти в Донбас...

— Це добре. Загупають знову під землею кайла, загуркотять вагонетки з вугіллям — поллються жилами до всіх органів хворого тіла. Задихають легені глибоко й легко, моторно забринить мозок, і під шум заводів, у таємній тиші росту збіжжя на ланах розквітне радісна й ясна усмішка в людини...

Глянув на тебе — похнюплений ти.

— Чому? — запитав.

— Так... згадався степ І шелестіння колосків на ньому. Очі кинув у море (непотрібні). Та й без них так виразно

бачив. Тихий степ... Хутірець у вишневім садку... і її — цілує шрам твій на обличчі, що ледве загоївсь, і вся лине до тебе:

— Твоя! Засилай старостів. —

Твої очі були сині, як море. І в них, як хвилі, хлюпалося щось...

На другий день тебе не стало. У піраміді покинута стояла гвинтівка. А куди подівся ти? І раптом виразно так я пригадав твої журні пісні учора на кручі і гру хвиль у твоїх синіх очах...

Чорна ніч низала перед тобою (сидів на буфері) разки з залізничних будок, освітлених станцій, телеграфних стовпів. Дихали в лице тобі степовим простором, молодою землею.

Удень блукав по путях — поміж вагонів, ховаючись од патрулів. Жадно прислухався до крику кожного паровоза і все питав у кого не попало:

— Це куди?

Вночі тільки виїхав. Притулився на криші між обірваних людей, між клунків і з завмерлим серцем летів у темряву. На станціях жадібно впивався в чорні слова на білій стіні й читав по літерах. А потім вираховував, скільки прольотів лишилося ще. Недалеко вже.

Уночі й приїхав. Біля семафора зліз, на землю сплигнув і через ріллю подався степом.

Хутір спав. Голий садок журно шумів. У загонів ремиґали воли. З темряви, в далечі десь на селі — чутно — перекликалися собаки й гасало шмаття пісень.

Постукав у вікно. Було тихо. Потім крізь шибку глянуло її обличчя й довго пляміло на склі.

— Та це ж я,— казав ти,— не впізнала? Одчинила дівчина вікно й хмурна виглянула.

— Бачу, що ти. Чого?

Схрестила на лутці руки й важко поклала на них розпатлану голову.

— Що скажеш?

Холодом обдало тебе. Дивився в її гострі очі і скривлені уста і скаржно казав:

— Он яка ти! Думав... Що думав!— Сама ти була думою моєю! На фронті під громи й крики смертні — я бачив тебе. В шумі моря, там, в Криму,— я чув дихання... Усюди, завжди — сама ти!

— Ото!— І всміхнулася криво.— Любиш так? Не минеться, мабуть, нам і подружитися? Буду за тобою патронташі носити, рани перев'язувати...— І засміялася.

— Ні, я кинув уже гвинтівку.

— Хіба вже кінець?— замислилася і раптом кинулась. Казала, як уві сні:— Тоді в радгосп у чорнороби підемо. Будемо гнути спину, а нас за це годуватимуть кукурудзою, а може, і нагаями. Чув же ти? Ув економії радгосп тепер? Добився — та не того, чого хотілося.

Змовкла. А ти кинувся.

— Як не того, чого хотілося?

— А так. Хіба хотів ти бути кріпаком? Хіба бився за те, щоб на жидів робити? Земля ж тепер не наша, то дурили! А тепер — у комунію запишись, роби, як воляка, то й живи. На ячниках та на сирівці. А хтось і маслечко, і яєчка споживати буде. Та тільки посміхуватиметься: "От дурні!"

Ти скрегнув зубами і стис кулака:

— А це що?

Вона мовчала, замислена. А потім тихо спитала:

— Так ти не за комунію?

— Ні.

— Любий мій!

Притягла руками до себе й гарячими губами впилася в твоє обличчя. Потім виплигнула у вікно і, взявши за руку, повела за собою до клуні.

Рипнули двері.

— Хто?

По кутках почулося шарудіння.

— Свої. Привела ось вам.

Руки не пускала. Стиснула дуже й прошепотіла:

— Як любиш мене, роби, як вони. Геть чужаків! Не хочу я бути попихачкою у жидів та кацапів!

З темряви виринуло кілька фігур з обрізами. Ось знайома (полегшало).

— Петленко?

Він відійшов і обличчям прихилився до твого.

— Так наш тепер?

Ти мовчки хитнув головою. І зразу, знесилений, одійшов у куток і впав на кучу соломи. Поруч тебе — сонні, гарячі тіла. Несло від них перегорілим самогоном. З темряви од дверей чулися соковиті поцілунки.

Хотів ти підвести голову й глянути, і не було сили ворухнутися. Така втома! Повіки важко аж хряпнули. І не стало нічого.

Не чув ти в кутку на соломі шарудіння двох тіл, важкого дихання їх, придушених скриків чи з болю, чи з радощів... А потім вона горнулася до нього й тихо казала:

— Це ж у нас буде дитина.