Червоний роман - Головко Андрій
Панський лан. Спека. (В жнива.)
Важко впряжені в коси цугом, повзли ми, батуючи золоті скиби чужого збіжжя. Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тужне зітхання з-під дрантя...
Падали колоски, важко гальмуючи коси. Рвалися м'язи під латками. А позаду по ниві — краплі нашого поту — сно-пи-снопи,..
Важко.
Ти зупинився. Помантачив косу й онімів — принишк.
— Чуєте?
— Що? Прислухались.
Здалеку посеред ланів хвилястих — економія. Вивернулася сита й пузата. Аж усі ґудзики порозстібала. Обіч — сіре і вбоге село. У вибалочку. І степ — степ аж за обрій. На ньому чутно — чи джмелі над колосками, чи коники між стеблин — залізно деренчало — бриніло щось.
— Жатки,— хтось сказав.
Ти, похмурий, злісно скривився.
— О, заклацали зубами! Лихо нам. І так ледве-ледве шматок хліба заробити де знайдеш, а тут — на тобі! Не потрібні ми станемо. Один із сотні хіба щасливий до машин попаде в погоничі. А інші — здихати!
Похмурі рушили. Дзвеніли коси знов. Шелестіли падаючи колоски, а в голові моїй, як колоски в покоси, клалися думи.
"...Здихати тоді нам! Ану ж? — Тисяча панських десятин. На жнива — двісті косарів, двісті в'язальниць — чотириста. А то — два десятки жаток-самов'язок, ну, хай до них півсотні людей. А решта? Здихати тоді. Або ж...
В осінню ніч спатиме, обжершися з тисячі десятин, економія. За парканом — пузаті комори. Ми, голодні.— Ей, ану ножика в пузо! Брязь! — замки. Замість тельбухів посиплеться зерно. На хури. Удосвіта запалають по хатах огні. А вранці тільки печеним хлібом запахне — по шляху заманячить сіра пляма. Ближче — росте. Карники..."
Шляхом, здіймаючи куряву, сунувся натовп людей. Чутно було: брязь... брязь...
Наблизились. Ми стали і впилися очима.
Спереду — кілька мужиків. Брудні й обірвані... Де в кого синяки. У натовпі жінка. З золотим волоссям і променистими очима. На всіх кайдани. Навколо — з голими шаблями сторожа. Підійшли — зупинилися.
— А неси, лишень, води! — гукнув один з кокардою. Ти взяв тикву з водою. Підбіг.
— Призволяйтеся, пане уряднику. Куди це ви голубчиків? Хе-хе! — І напружено розхмарював брови.
— В места не столь отдальонниє. Потому не нада нам таких: благоденствовать не дають. Революціонери. Ні царя, ні бога не признають. Брата на брата нацьковують...
Ти нахмуривсь.
— Іч, сволочі!
Хутко очима оббіг натовп, стрибаючи з обличчя на облич— , чя. На ній спинився, немов спіткнувсь. Мовчав. Я бачив, як очі твої налились раптом кров'ю і брови грізно ворухнулися.
— Крові тобі нашої? Шлюхи клапоть! Хтось із юрби заарештованих кинув:
— Сліпець ти. Хіба не бачиш ти крізь неї — вільних ланів, себе й інших радісних на своїй роботі. Веселих і щасливих дітей? Хіба не бачиш...
— Молча-ать!
І один з урядників підніс до його обличчя кулак.
— Я тебе...
Вона стояла зі скорботною усмішкою на вкритім пилом обличчі. Очі променисто дивилися на нас, і в них я вгледів знайому ще з рожевих снів казку.
А за нею — степ золотий, хвилястий. У сонячнім тремтінні1 далечінь всміхалася химерними палацами... садами в цвіту... Дзвеніла блакитнодзвонно...
— Сліпець ти,— сказав хтось із юрби,— тобі треба б навколішки кинутись. Зубами, аж іскри щоб сипались, гризти оці залізні пута!..
— Молча-ать!
Удар кулаком заюшив тому обличчя.
— Шагом марш!..
Юрба посунулася шляхом. Ще раз очі ясні бризнули на нас промінням. Чув, як серце раптом мов обірвалося. Далі — метнулося поривно, аж груди розривало.
А курява по шляху знялась — загорнула в собі рожеві далі...
* * *
Увечері йшли ми додому повз економію. Спітнілі й зморені. З альтанки в саду бряжчав кришталь і срібло. Чувся гомін. Хтось реготавсь:
— Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви... го-го!..
Від ставу, що вправлений у рамці з кучерявих верб, розмальованого лататтям і лепехою,— хлюпання весел. По сонній воді — як самоцвіти хто сипле, і грають вони, всміхаються до місяця крізь густі віти. Білі, легкі, як тіні, постаті. Сміх бризковий. Хтось співав молодо й жагуче:
Задушу я, любя,
И с тобою умру!1
Десь на шляху рипів немазаний віз. Я підійшов до тебе.
— О, не життя, а рай! А чого ж ми з тобою, друже, в пеклі? І їх, і нас вилупили Адам та Єва2, і в них, і в нас тече по жилах червона кров.
— Так бог дав,— сказав ти. А в мозку, не збите з ніг цією думкою, стояло питання: чому?
Я казав:
— Ні, так бог не дав. Він ствбрив людей і сказав: живіть, плодіться і населюйте землю. (А сам заплющивсь і вуха клоччям позатикав.) 1 була спершу вільна земля і вільні люди... Проходили віки. Десь хтось пролив і покуштував крові. Сп'янила. І пішли літа, сотні-тисячі в чаду. Лилася кров... Судорожно пальці трусились, шукаючи горлянок, сплітаючи вірьовки із людських жил, щоб було чим гнуздати та впрягати поруч із шкапами подоланих у борні...
— І ми родилися вже в неволі? Зітхнув ти.
— Так, у неволі родилися ми. На самому дні пекла. Пам'ятаєш? Голодне й сумне обличчя материне? В кутку скорботні очі: "Пріідітє ко мне всі труждающієся і обремене-нії, і аз упокою ви..."3 Пахло ячником черствим, потом... Потім — у бур'янах з тобою, під тинами в дранті... За чужими вівцями... На роботі тяжкій, та й то як-як з голоду не здохнеш...
Зітхнув ти.
Ішли вже по вулиці сільській. З боків обшарпані хати з навислими на очі чубами стріх. В пилу вуличному дітвора.
— Гуси, додому!
— Чого?
— Вовк за горою!
Ні, дітки, не за горою. За греблею зараз, за зубастим парканом. І не гуску, а долю вашу й батьків ваших обскубує з реготом, аж пузо хилитається.
Так думав я, А ти?
Мовчазний ішов ти з похиленою головою. І здавалося мені... Що? Ні-ні. Глянув на твої ноги, на свої.— Ніт же. Але ж так виразно чулося: брязь-брязь!..
Ішли мовчазні.
Тихо на селі. Лише роззявлені гнилі роти злиднів один по одному стулялись, ковтаючи зморених людей. Рип... Рип...
* * *
Сон у хаті важко поваляв: батька — на полу, матір — біля припічка, посеред хати — дітей...
Не спалося мені. Може, тому, що за вікном таємниче про щось шепотіли осики (ах, підслухати б!). Може, тому, що десь тужив сумний наспів. Скаржно рвався до зір... і обривався, падав тихим зітханням...
— Ах, ноче зоряна! Нащо ти в сутіні ховаєш злидні?! Волошками й маками червоними долівку потрусила. Повні жмені сиплеш самоцвітів у помийницю, біля порога!.. Ноче зоряна, нащо?! Згасне зірниця — і згасне казка хвильова. А з кутків з огидним реготом повстануть тіні... Не треба ж! Коли немає казки назавжди, не треба й на мить!..
А з душі рвалося благання. До кого? А чи я знаю! І чого хотілося мені? — Чи знаю я!
...Надо мною схилилось обличчя. Золоті кучері торкнулися моїх вій, а променисті очі пробігли по мені, шукаючи моїх очей...
— Ти кликав мене — я прийшла. Але — тс! Палець поклала на вуста.
— Навшпиньки я прийшла до тебе. Ти кликав мене, хотів казки ясної? Я прийшла, дивись.
Підвела до вікна.
— Глянь.
За селом туманом сповитий степ.
— Сіро. Я нічого не бачу! — зойкнув я. Вона взяла мене за руку.
— Дивись: море житів-пшениць. Піт. Обшарпані, зморені люди... Шлях у далечінь... Дивись — по ньому хвилями ллється натовп. Трупи під ногами. Ідуть, 3 боків по шибеницях в агонії тіла. Кров'ю і мозком заляпаний спориш. Ідуть... З раною в живіт багнетом набік шарпнулася, впала на землю... Пізнаєш?
— Мати?
— Тс! Чуєш — то дрвони в казці. Глянь, в промінні сонячнім блакитні простори. Сади в цвіту... Химерні палаци. Німо. Але ще один крок — прорветься бурун людей... с-міх радісний зіллється з сонячними дзвонами... Шум — ясно... Дивись, іще лише один крок, іще он через отой труп, що хрестом розпластався на шляху.
— Хто ж то?
— Може, ти.
Випустив руку її. Вникло все. І лише дзвони далекі й акордні десь у далечі, сповитій туманами...
Тяжко уві сні зітхала мати. Я підійшов і довго дивився в її старе, пошарпане недолею обличчя... Було жаль. Було боляче. А в грудях калатало серце.
— Спи, мамо! Хай тобі присниться рай. Засяє сонце. (В житті тобі не сяяло воно, лише пекло.) Хай уві сні уста твої всміхнуться — і розхмариться смуток. Спи, мамо!
Підійшов до дітей:
— І ви спіть. Хай присниться вам казка майбутня, і полюбіть її. А вдень дивіться на сонце, щоб серце в вас було таке ж ясне, як і воно, і такі Ж променисті очі... Такі ж променисті, як бачив я.
— Ах, немає їх! Де ти? Пішла...
...В темряві йшов ціляхом. З боків — копи-копи...
Тут вони йшли. Отут стояла вона й глянула на мене... Прихилився до шляху. Ось сліди її ніг... Ось... А далі? Поночі. А далі?
І повзав я в пилу, шукаючи слід її ніг. Мацав руками — не знаходив. Тоді очима кидався в імлисту далечінь і в розпачі гукав:
— Де ти? Де!.. Тиша.
* * *
Ішов стернями. Метками поміж хлібів.
В ніч місячну, як у мішурне убрання повія, нарядилася Земля. Серпанком з туканів обличчя негарне й підмальоване закрила. І роблено всміхалася, затаївши стогін у холодом сповитій душі... Пахло духами вабних далей і пахло ж брудними й пітними ногамц в драних панчішках...
Журба й смуток заклякли в твоїй, повіє Земле, робленій усмішці.
Тоскно мені.
Ішов межами поміж хлібів.
У вибалку — село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге й стомлене.
— Спи.
А вранці, коли прокинеться шлунок і боляче заскигле: їсти — розкриє його.
— Ану, вставай.
І підведуться люди, брудні й потомлені роботою. Заспано кинуть очима, поведуть носами в повітрі, нюхаючи, де воно хоч черствим ячником запахне...
Ой, тоскно мені!
...На обрії — могили. І лінія їх хвиляста, як на діаграмі "серцебиття" минулого. Перед очима ж — Рєпін4, Пимо-иенко5... розкидали свої полотна.
...Тирса шелестить... (про що?)
...Хати біленькі в садках. На воротях мати стара розкуйовджене сиве волосся рве... Очима — в куряву по дорозі... Пісня козацька. Далг-далі... Тихо. Спадає пил...
...Сурми — бій. Ой, не дві то хмари зійшлися... (Не одна мати затужить, не одна дівчина тополею стане!..6)
...Ревуть-стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі... Плачуть-тужать козаченьки В турецькій неволі...7
...Байраки-яри кишать голотою. Серед темної ночі палали заграви. У крові купалися ножі...
Ах, скільки крові-крові! І все ж — на обрії,— лише німі могили, а у вибалку в злиднях село...
Ой, як тоскно мені!..
Ішов похнюплений.
Обіч — хутірець.
