Прощай, Америко! - Довженко Олександр
Я просто щаслива.
— Ви щасливі, і я щасливий,— сказав Громов.— Тільки попереджаю вас, Аннушко, чоловік я політичний, член партії. З якого року?
— З двадцять сьомого.
— Хвалю. Тепер, отже, ми одне одного зрозуміли: все — політика... Ваше здоров'я. Цвітіть і будьте щасливі... Немає не політики!.. І те, що ми сидимо і їмо, і все, що робимо, й думаємо, й говоримо, і про що не хочемо думати й говорити,— все політика! Велика політика! А вже те, що я вам покажу сьогодні, навіть більше, ніж політика.
— Що ж це?
— Озброєння.
— Тату. Не лякай Анну.
— Я не лякаю. Я хвилюю. Бачиш, як у неї оченята загорілися.
— Тебе послухати, тату, — ти справді винаходиш бомбу.
— А що ти думаєш? (До Анни Бедфорд). Пам'ятаєте, Аннушко, як радянський представник говорив на конференції те-то і те-то і ще "дещо". Так от, одне з цих "дещо" ви зараз побачите.
— Що ви кажете! Сергію Васильовичу, я боюся, не показуйте.
— Не показувать? От інтриганка! Але подивитися ви хочете?
— Так. Але я жінка. І потім, можливо, я шпигунка серйозно й маю завдання.
— Завдання? Ах! А може, і я маю завдання від декого. Ага! Ні вже, будь ласка.— Професор Громов запросив Анну й Уїнчелла піти з ним у майстерню.
— А що, як я справді сфотографую?
— Апаратик з собою?! Пліз. А можливо, ця зйомочка теж входить у мої наукові, тобто політичні інтереси? — посміхнувся Сергій Васильович.— Адже у вас атомна бомба має величезний інтерес політичний?! А це її антипод. Ми ж антиподи, Аннушко. Щонайбільші антиподи, он воно що! Вже нічого немає малого ніде. Все збільшилось, всі антагонізми...
— Так?.. Можливо... Не певна...
— Даремно. Ви зверніть увагу на театри і кіно: вже не окремі люди й пристрасті — держави лізуть на сцену, суходоли, епохи!
— Так.
— Ви схвильовані, я бачу.
— Дуже.
— Я теж. Я щодня хвилююся, одчиняючи ці двері.
— Ви не жартуєте? Що тут?
— Щось, що має відношення до пустель, тільки із зворотного боку, не з західного,— з східного.
Якби, увійшовши в приміщення, Анна побачила моделі таємничих машин або модерних понадгармат винищування, вона б не остовпіла в такому подиві, який її охопив від несподіванки, як тільки вона переступила поріг майстерні. їй здалося нараз, що вона увійшла в інший світ, сповнений високого спокою й благородства. В чарівній простоті і яскравості виразу постали перед нею благородні зусилля мільйонів перетворювачів Землі, гігантський зліт комуністичної думки.
Два наукові співробітники й художник закінчували великі кольорові схеми — карти тисячокілометрових лісозахисних зон. Здавалося, зникли стіни майстерні, одкриваючи зорові новий світ. На столі, на фоні зелених смуг — чудово освітлений глобус. Ідея плану ніби випромінювалась із стіни й хвилювала, як хвилює ново-явлений твір великого художника чи геніальна епічна поема.
Так ось про що думали в цій країні під грім гармат, під шум і крик апологетів атомної американської бомби.
Настала довга пауза.
Перший порушив мовчанку Сергій Васильович.
— Ну, Аннушко, от ви й піймалися.
Анна поглянула на Сергія Васильовича: перед нею стояла зовсім інша людина. їй здалося, Сергій Васильович читав усі її думки й почуття.
— Так,— сказала вона, дивлячись йому в очі й ніби відповідаючи на найважливіше признання в житті.
— Якщо коли-небудь зневіритесь ви в атомній пітьмі, а в житті все буває,— тихо, з відтінком глибокої сердечності сказав Громов,— і вам стане трудно і, можливо, страшно жити, згадайте: тут завжди одкрито для людини.
— Дякую,— майже пошепки відповіла Анна.— А втім, ні-ні! Я не розумію, навіщо ви мені це говорите. Навіщо ви це сказали? — В очах Анни цілковите сум'яття почуттів і мовчазне благання пощади: хоч би при цьому, що поруч стоїть, Уїнчеллі, її пожаліли або повернули все на жарт, ну що-небудь...
— Не розумієте навіщо? — сказав Громов, не зрозумівши, як здалося Анні, її збентеження: — Ну, а раптом. Все буває в наші часи. Всі казки бліднуть перед нашою дійсністю.
— Ні-ні, чому. Я не думаю...
— От згадаєте. Так. Отже, умовились.— Громов окинув торжествуючим поглядом тисячокілометрові простори й раптом, ніби помітив на обрії небезпечного ворога, почав хмуритися.
— Уявили, як бачите, американські пройдисвіти,— сказав він своїм співробітникам, підвищуючи голос, і нараз почервонів рд гніву, що налетів на нього, як порив степового вітру: — Земля не може прогодувати більше як півтора мільярда людей! Виснажена! Бідніє! Пора самознищуватися! СРСР — набік! Народ, мов сарану, витруїти отрутою! Пишуть книги, видають, читають,— ну, що ви скажете про цих провінціалів! Гітлерівська підлість, уолл-стрітівський розмах!
— Тату, не треба хвилюватися,— сказала Віра.
— Хвилююся і закликаю світ хвилюватися! Люди миру хочуть! І нових подвигів, і нової слави не в безіменних могилах на полі битв! А ось де!.. Не навоювалися, мерзотники. Мало крові! Ще Бенілюкси захотіли крові! Турки! Іспанці! І недобиті німецькі фашисти з розбитими пиками. Чия це робота?!
— Тату, ніхто не заперечує, але це Анну пригнічує. Сергій Васильович нагнув голову й уважно поверх
окулярів подивився на дочку й Анну Бедфорд.
— Віро, Аннушка співробітниця посольства імперіалістичної держави, і на хвилину не треба забувати, що, хоче вона того чи не хоче, вона в нашому домі представляє імперіалізм. Я імперіалізм ненавиджу, бо нічого, крім ненависті й презирства, він не заслуговує, бо нічого, крім нещастя, людству не несе, і Аннушка, виходить, об'єктивно теж ворог людства. Будь ласка. Мусить вона про це знати, як ти гадаєш, чи ми будемо обманювати її, ховаючи від неї наші думки й почуття... Ан-нушко, уявіть, що вас немає, ви, так би мовити, пішли, і ми розбираємо вас по кісточках... Так, і почуття нашого народу...
— Тату, Анна теж дочка народу.
— Я не перевіряв її анкети і прошу її не захищати. Чому ми повинні перед нею лицемірити? Аннушка приходить до нас учитися чи розвідувати, ми її не питаємо: про це питати не можна, бо це запитання безглузде і тому, що ми її любимо, і тому, що в нас є чому повчитися. Якщо вона розвідниця, то теж у даному випадку дуже добре: наші інтереси збігаються. Нехай вона ще раз упевниться...
— Тату, ну, що ти кажеш? Аннушка...
— Будь ласка, фотографуйте,— звернувся він раптом до Анни.
— Ні, що ви! Ні, ні, дякую,— сказала Анна, хвилюючись.
— Незручно, тату.
— Чому? Навпаки. Використати в себе однаково не зможуть. І опорочити не можна. Хто може це опорочити?! Я цей план порозвішував би у фарбах на всіх перехрестях земної кулі. Нехай дивляться народи: є надія на землі!
— А скільки земля може...— спитала Анна після тривалої паузи й ледве впізнала свій голос, так вона раптом знесиліла,— ...прогодувати, на вашу думку?
— Коли?
— Ну, сьогодні, через сто років. Взагалі.
— Через сто, ручуся, прогодує всіх, тим більше через двісті. До речі, в старі часи людей було менше, а голоду більше.
— І земля, на вашу думку, не виснажиться, не збідніє?..
— Поки не збідніє людський розум,— ніколи! А людський розум, Аннушко, розкріпачений — це така безмежна сила. Загалом... Ярославе, як там в Уїтмена? — звернувся нараз Громов до одного з своїх помічників.
— Живі ми. Кипить в нас червоная кров Огнем непотрачених сил,—
процитував молодий учений.
— От. Познайомтеся, — усміхнувся до Анни Громов.— Герой боїв на Волзі і під Берліном.
— Волошин Ярослав,— тихо назвався молодий учений.
— Волошин? Це ви?
— Так. Упізнали? Разом співали.
— Ви тоді були в офіцерській формі. Як це... Солов'ї?
— "Со-ловьи-и-и... — тихо підхопив Ярослав Волошин, н£ одриваючи од Анни лагідного погляду,— не тревожьте солдат. Пусть солдаты немного поспят..."
Якось непомітно всі підпали під настрій пісні й проспівали її тихим хором. В цій обстановці справила вона на співаків напрочуд гарне враження. Був прекрасний професор Громов. Він любив пісні Великої Вітчизняної війни. Дивлячись на ідеальні пейзажі нового, що принесла в життя наша епоха, він залітав думкою в майбутні, можливо, бої, і сам у цей час здавався собі воїном. Тільки лікар Уїнчелл не співав. Але непомітно навіть, як йому здавалося, для самого себе він зробив півдесятка фото.
Наступного дня Анну покликали до Гревса. Головний "Фабрикант правди про Росію" зустрів Анну, як завжди, в прекрасному настрої.
— Сідайте, пліз. Можу вас поздоровити, міс Бедфорд.
_ ?
— Посол дуже задоволений. Уїнчелл тут показав нам в особах, як ви вчора розправилися з цим зарозумілим Громовим.
— Ну, ні, що ви...— не могла взяти в тямки Анна.
— Не будьте занадто скромною. Я думаю, він тепер більш шанобливий буде до американської демократії... Ну, а за фото не знаю як і дякувати. Ви принесли їх?
— Що?
— Фото тих насаджень. Вони готові?
— Ще ні,— сказала Анна, поблідши від страху, що охопив її раптом. Адже вона не зробила жодного фото. Що тут діється? Що говорив цей Уїнчелл? Виходить, він знає російську мову? І хто він, нарешті, цей лікар? Чи не спіймана вона? Вона ж була така одверта з Громовим. Який жах!
— Так. Отже, будь ласка, через годину,— сказав Гревс.— Фото вкупі із звітом. Гаразд?
Анна майже бігом подалася до Уївчелла. Яка страшна людина! Що ж це буде?
Входить у приймальню лікаря — нікого.
— Хелло!
— Хелло, Анно,— почувся голос Уїнчелл а з маленької, напівтемної комірчинки, що прилягала до приймальні.
— Док, що ви вчинили зі мною?! Як вам не соромно!
— Я сором утратив, коли ви вчилися вимовляти слово "мама".
— Що ви навигадували Гревсу й послові? Які фото? Я не робила.
— Даремно. Там, де можна фотографувати, завжди треба це робити.
— В мене зіпсувався апарат,— збрехала Анна.— Ви знову п'яні.
— Дуже можливо.
— Про які фото ви говорили послові?
— Почекайте з фото. Є речі набагато гірші.
— Що ви хочете сказати?
— Я взагалі не радив би вам ходити в цей російський дім. Я навіть сам жалкую, що пішов з вами.
— Чому? — спитала Анна, геть занепавши духом.
— Я деморалізований, — сказав Уїнчелл і плюнув. Він увесь час попльовував.— Цей проклятущий професор вижав з мене останню краплину ненависті до комунізму. Тепер я мушу мінімум три дні набиратися смердючого духу коло Марроу, щоб знову прийти в норму, ф'ють!.. тьху...
— Лікарю!
— Це дуже небезпечний дім, Анно. Чорт його знає, що він там вам говорив, та я зрозумів, що з цього дому можна взагалі не повернутися в цю крамничку Кенно-на—Марроу.
Лікар зробив ковток.
