Прощай, Америко! - Довженко Олександр
Але хай він умре, не сходячи з трибуни, він врятує Америку. Він уже майже врятував Америку!
— ...Немає для неї міри!.. Гамір.
Знехтувати наші часи... Патетична пауза.
Наш американський спосіб життя!.. Посягти на священні принципи нашої демократії! Відмовитися від підданства Америки!
Гамір, свист.
Від священних могил батька й матері!!!
— Вона не знайшла могил батька й матері! — почувся голос із публіки.
— Стук.
— Замовчіть! Заберіть його геть!
— Роззброювати Америку презирством до атомної бомби, посланої нам самим провидінням! Одвертати свідомість народу од війни й заводити в безодню кризи й розору... Чоловіки й жінки! Рятуйте Америку! Рятуйте Америку! (Гамір. П'є воду. Знемога. Гамір).
— Підсудна, признайтесь перед усім освіченим людством: чи визнаєте ви, що ви вчинили?!
— Так!
— Чуєте? Вона сказала — так! Вона сказала — так!
Вона хоче прикинутися божевільною й уникнути статті закону!
— Вона хоче миру.
Аудиторія в страшенному збудженні:
— Вона вчинила так, усвідомивши свій обов'язок, в ім'я людства! Вона не хоче війни!
— Хто дав їй право не хотіти війни?! — гримить Томас.— Вона співробітниця посольства в СРСР! Як вона посміла не хотіти війни?!
— Та коли мільйони американців не хочуть...
— Хто вам сказав?! Служники, заберіть його! (Забирають).— Вона закликає мільйони юнаків і дівчат Америки до розвалу держави!
— До миру! — кричить Анна. — До миру й щастя всіх народів!
— Це не наш лексикон.— Стук молотка, стук молотка, стук молотка.— Це московський зворот мови! Чи визнає підсудна,, що це московський зворот мови?
— Так!
— Все!!!
Цілковита перемога Томаса. Торжество й знемога. Грім оплесків, свист. Надають слово її нещасним братам. Тоді підійшли до неї брати й сестри.
— Анно,— сказали вони в один голос.— Ти одірвалася од Америки й не знаєш життя. Ти впізнаєш нас?
— Так.
— Ти впізнаєш мене, Анно? Це я кажу, твій старший брат Том.
— Так, — журно усміхнулася Анна.
— А я Марк, Анно.
— Так, Марк.
— Анно,— сказав Том, ледве стримуючи сльози,— можливо, середній американець, чорти б його вхопили, повинен бажати війни? Можливо, треба якось осідлати це людство, бо інакше ми луснемо, як булька на воді? Ти даремно не слухаєш радіо. Там про це щоденно трублять перші люди Америки.
— Перші гангстери, Том,— сказала Анна.— То перші гангстери Америки.
— Ти так думаєш? (До обвинувача Томаса). Ей! Тут щось не зовсім гаразд, сер. (До Анни). Я з тобою не сперечатимуся, Анно. Ти завжди була розумніша за нас. (До судді). Я все сказав, сер.
— Скажи, що вона зрадниця!
— Но, но, сер! Що таке зрада, і хто кого зрадив, про це ми ще повинні подумати.
— Так! Я зрадниця! — сказала Анна Бедфорд, підводячись. Ось вона вийшла на трибуну суду. — Юнаки й дівчата світу!
Юнаки й дівчата двох світів постали перед її духовним зором. Одні усміхалися й кричали їй славу, інші слухали її з подивом, треті були мертві. Одні лежали на полях битв, як барельєфи епохи. Другі стояли в граніті й бронзі на майданах столиць, треті садовили зелену алею в комунізм. Вона побачила свій світ.
— Увага! Вона призналася!.. Мікрофони! Журналісти, фотографи, кінорепортери — всі раптом
кинулись до неї, щоб зафіксувати кожен поворот, кожен подих.
— Продовжуйте! Підсудна може говорити далі.
— Зраджую невігластво й брехню. Зраджую тупу національну пихатість! (Гамір). Зраджую шпигунів і гангстерів! (Гамір посилюється). Зраджую Америку потвор, паліїв війни! (Гамір, вигуки). Творців пустель! Наклепників землі! Батьківщини! Якщо несеш ти світові катастрофу, звільни мене! Якщо злочинці заносять твоїми руками дамоклів меч над людством і меч опускається все нижче й нижче, ладний знову залити кров'ю мільйони людей... я одкидаю тебе! Я стаю на боці миру біля самої лінії! З половиною людства, що готове прийняти твій страшний виклик. Хай розсудить нас всесвітній трибунал!
Телефонний дзвінок, що видався Анні незвично сильним, примусив її опам'ятатись. Вона здригнулась і навіть скрикнула злегенька.
— Хелло!.. До посла? Так пізно! Так. Скажіть, іду. Поклавши трубку, вона задумалася. Потім знову вийшла на середину кімнати й почала озиратися. Потім вона взяла із столу портрет матері. Це єдине, що вона взяла з собою. І, немов і далі стоячи на трибуні суду, з поглядом, спрямованим далеко вперед, не помічаючи, здавалося, ні стін, ні дверей, вона покинула приміщення посольства й вийшла на вулицю.
Послові погано. Крім того; він ненавидить радника. Одягтися на костюмований вечір в трико боксера — яка мізерність! Потім, ця історія з Хауордом... Все. це він заварив, цей Марроу. Не радник — шулер якийсь... Тепер ця історія з книгою й телеграмою Кеннона!
— Слухайте, я ж вам доручив усю цю справуї — Скотт підійшов до Марроу і, не одриваючи від нього важкого ненависного погляду, кинув на стіл шифровку.
— Так, сер.
— Що — так? Книги ж немає?!
— Справа не тільки в книзі. Книга є.
— Як? Виходить, вона написала її?
— Написав Блейк. Я йому на всякий випадок замовив. Ось.— Марроу кладе на стіл рукопис.— Звичайно, у Блейка не вистачає поезії й лірики, але тепер уже не до цього. Ось нехай вона тут, у вашій присутності, її підпише, і...
— Марроу, це дуже... Я вдячний вам.— Скоттові трохи одлягло од серця.— Ви молодець. Я вам цього ніколи не забуду. (Бере рукопис). Могло бути дуже неприємно...
— Я це передбачив... Але!.. Не будемо згадувати. Між іншим, у неї сьогодні вихопилась одна фраза...
— Ну?
— Я, каже, змінила план. Я сама тепер книга...
— Справді? — Скотт подивився на Марроу. Знаючи радника, як брехуна без сорому й честі і сам бувши брехуном, він не повірив йому. Однак... а що, коли правда? Скотт відклав рукопис.— Що ви кажете?.. Уявіть собі... слухайте, а що, коли ця Бедфорд взагалі?.. Вона ж дочка фермера... Ну, гаразд... (У телефон). Просіть міс Бедфорд...
Входить секретар.
— Міс Бедфорд немає, сер.
— Як нема? А де вона?
— її немає в приміщенні посольства. Вона вийшла. Що творилося в посольстві до самого ранку, можна
собі уявити. Обшукали увесь будинок. Нишпорили по місту. Дзвонили в інші посольства. Подзвонили бразіль-ському раднику. Бразільський радник заснув з перепою. Прокинувшись, він, крім телефонного дзвінка, почув гул танків, що проходили на парад в напрямі Красної площі. Подумавши, що росіяни вже попереджують задум, про що говорили й чого побоювались на балу, він кинувся диктувати телеграму в Ріо-Жанейро про початок просування радянських механізованих сил на Захід.
Голландський секретар з тієї ж причини кинувся в ванну кімнату й, уявивши, що йому не минути лиха, заходився рубати водогінну трубу, в якій повинен ось-ось статися згубний вибух.
— Вона пішла писати свою книгу. Вона вам правду сказала... Як? Покажіть! Отут? Так? — Скотт в лютості кидався по кабінету.— Можете пакувати чемодани. Все! Нам тут більше немає чого робити!
Ні один дипломат з посольства Скотта не був присутній на параді. Всі писарі "правди про Росію", дезінформатори, все, що пило, базікало й смакувало майбутні вбивства всю ніч на балу в посольстві головного "боса",— все стояло, одягнуте у форму, коло трибун, усміхалося, хмурилося, задирало голови до неба, де, стрясаючи майдан гуркотом, пролітали нові радянські літаки.
Прекрасна Москва Першого травня!
Багато на світі є міст, багатих на пишні палаци, старовину, найміцніші сейфи, храми. Є неосяжні міста — столиці. Є міста, що вражають шаленою висотою будинків і людською метушнею. Є благородні міста — старики, є колишні владики, є гамірливі міста-вертопрахи, законодавці мод. Є заокеанські добрячі міста-злочинці. Десь на острові на старих морських шляхах є понурі міста-пірати й грабіжники, повні коштовностей. Є міста поетів і закоханих. Міста давно-давно вимерлих художників і великих зодчих, що викликають шанобливі захоплення туристів. Є гарні міста давно минулої слави.
Та немає на світі міста, кращого за Москву. Немає міста дорожчого і немає міста потрібнішого для людства. Це місто-надія. Не висотою хмарочосів і радіощогл підноситься воно над столицями старого світу. Воно само — висота. В ньому створені найвищі діла сучасності. В ньому сказані найдорожчі слова народам на тисячі років наперед. Воно все звернене в майбутнє.
На Красній площі гримить музика. Вже понад сто народів пройшло перед великим Мавзолеєм з квітами, дітьми й знаменами.
Проходять гості з країн нової демократії Заходу й Сходу із своїми прапорами. Яка розмаїтість облич і одягу і яка єдність почуттів! На прапорах: "Миру! Не просимо — вимагаємо!", "Геть паліїв війни!", "Очистимо землю од насильників!", "Хай живе дружба народів!" Хай живе Мир!
У величезному людському потокові, в сім'ї Громових, з Сергієм Васильовичем, Вірою, її чоловіком і Ярославом іде Анна, приголомшена й піднесена одночасно. Відчуття волі, життєствердження, приналежності до передового людства й надія — всі почуття, які ніколи вже ш зітруться з її пам'яті, все на її обличчі і в очах, звернених до трибуни Миру.
1949 р.
