Прощай, Америко! - Довженко Олександр
Це випадок, який не повинен повторитися.— І не впізнати добродушного американського товстунчйка з куцими пальцями й веселою усмішкою. З непримиренною ворожістю дивився Марроу на Красну площу з вікна посольства. Навіть шия почервоніла від ненависті. Він тренував новачка:— Вони раді! Так, звичайно, ура. Рятівники людства! Пів-Європи в червоних прапорах... Бійтеся росіян!.. Як вас звуть?
— Френсіс, сер.
— Бійтесь, Френсіс! Ви дуже довірливі, я бачу.
— Дякую вам, сер.
— Ви нікому не називали свого імені, місця народження?
— Ні, сер.
— Боже борони! Вони втягнуть у шпигунство вашого батька, мйтір... Ви прилетіли з Анною Бедфорд?
— Так, сер.
— Теж не довіряйте. Надто емоційна, вразлива, романтична.
— Так, сер. Але вона...
— Вона може тут підпасти під будь-які випадковості. Ви мене зрозуміли? Повторюю, немає в світі іншої такої країни, немає! Все перед нею блідне!.. Війна закінчилась, війна закінчилась!.. Закінчилась стрільба, а не війна!
Вечір. Радіє Москва.
Коли Анна Бедфорд прийшла до професора Громова, всі зраділи їй, як і в час першої зустрічі. Гостей було не дуже багато, але тому, що вулиці й майдани були, як і раніше, переповнені людьми, а повітря дзвеніло й співало, і музика линула назустріч музиці, Анні здалося, що вона потрапила в багатолюдне товариство. Були офіцери, були її ровесниці дівчата в військовій формі, діти й два генерали, старі друзі Громова.
— А ми за вас пили вже,— з привітною усмішкою зустрів Анну Громов.— Гадали, ну, не прийде! Та однаково випили. Так-так, люба Аннушко, добре випили за вас і за всю молодь Америки.
— Дякую. Дуже зворушена. Перед тим, як я вилетіла сюди, мені казала мама,— постарайся їх зрозуміти й полюбити, бо тільки хороші люди...
— Ну, от! От ми за вашу матінку й вип'ємо.
— За всіх матерів!
— Ні. За наших матерів. Велике слово! Мати. Мати Батьківщина, мати годувальниця, мати сира земля, правда-матінка. За матір усіх матерів — за дружбу народів, за могутню силу, яку вона дала своїм дітям. За червоний прапор дружби народів, піднятий над Кремлем. Дивіться, дорога! — професор вивів Анну на балкон. Перед ними, скільки око могло сягнути, блискотіли численні вогні Москви.— Онде, над Мавзолеєм Леніна, бачите! Горить наша зоря! І це зрозуміли вже народи, пройшовши велику дорогу боротьби. Москва, Москва! (Цей епізод буде розширено. Тут Анна зустрінеться з Ярославом. Промова про дружбу молоді СРСР і Америки і г. д.).
Френсіс Дарлінгтон дивиться в вікно своєї кімнати. Перед ним усе в огнях ілюмінації місто. Гуркочуть урочисто грізні залпи салюту. Френсіс у великій тривозі. Які страшні речі про росіян розповів йому цей славний хлопець Марроу! А тут ще гарматні залпи, яких він у житті так близько не чув. Дарлінгтон одійшов од вікна і, сівши коло столу, заходився викладати з чемодана на стіл привезені речі, що мали зовсім не дипломатичне призначення: десятків зо два годинників, сигарети, бритви та всякий дріб'язок. Раптом телефонний дзвінок... Хто може йому дзвонити?
— Алло! — боязко промовив Дарлінгтон, знявши трубку.
— Алло! — почувся жіночий голос.— Містер Дарлінгтон?
— Иес! — відповів здивований Дарлінгтон.
— З вами говорить одна незнайома росіянка... Ви, звичайно, мене не знаєте, але я... Що? Так, так. Коли побачила вас...
Дарлінгтон приголомшений. Ця незнайома жінка знає про нього геть усе, наче вона читала його анкету. Але найстрашніше те, що вона його вважає вже за "свого". Ні, ні!.. Так, так! Вона передає трубку якомусь чоловікові, котрий теж висловлює свою зловісну радість від того, що він прибув. Жах! Коли ж чоловік сказав: "Ви нам дуже багато допоможете в одній винятково важливій, хоч і небезпечній, секретній справі, про яку я розповім вам при зустрічі, коли й назву своє ім'я",— Дарлінгтон кинув трубку, йому схотілося втекти з своєї кімнати, але він не міг знайти дверей, і знову підходить до вікна, спотикаючись. Що робити? Може, у вікно теж небезпечно так часто дивитися? Знову дзвінок!.. Ой... Задкуючи уздовж стіни, щоб бути далі від телефону, бідолаха Дарлінгтон знаходить нарешті двері й вискакує з кімнати... Куди? До Анни. Підходить до дверей. А ось і Анна. Так? Чи це шифрувальниця Сесілія Вонг?
— Анна?!
— Анни немає. Що з вами? — Сесілія Вонг здригається від несподіванки.
— Га? Що? Ви що-небудь помічаєте?
— Так. У вас страшний вигляд.
— Що ж мені робити? Порадьте мені, бога ради...
— Не розумію...
— Підходжу до вікна. Дивлюся крадькома, обережно. Раптом дзвінок! (З'являється Анна). Анна!
— О, Сесілія! І Френсіс? Ви тут? Чому ви не на вулиці? Там три мільйони людей! Прошу.
Входять в кімнату Анни Бедфорд і Сесілії. Дарлінгтон од хвилювання не знаходить собі місця:
— Раптом дзвінок... Пліз... Хелло!.. Голос незнайомий. Спершу жіночий, потім чоловічий...
— Так?
— Хто це? — спитала Анна.
— Якісь люди, з якими ми зустрічалися сьогодні. Вони, як виявляється, вже чекали нашого приїзду! Отже, їхня шпигунська мережа...
— Дурниці, дурниці, дурниці,— засміялася Анна.
— Анно, не смійтеся. Ви дуже романтичні. Мені здається, ми вже майже завербовані,— сказав Дарлінгтон.— Ви смієтеся?
— Так, сміюся, ви говорите дурниці,— сказала Анна і підійшла до Сесілії.— Сесіліє, я була в справжньому комуністичному домі.
— Сама?!
— Так!
— Ти збожеволіла!
— Люба. Я вірю завжди першим враженням...—Анна підійшла до вікна й подивилася на вогні. Все, що пережила вона у Громових, знову повернулося до неї. їй було радісно.— Сесіліє! Мені здається, що багато чого, що нам говорили в Вашінгтоні на лекціях про росіян...
— Анно!..— Сесілія кидається до Анни й затуляє рукою їй рота.
— Анно!.. Френсіс, вийдіть...
— Але що я повинен робити? Як на вашу думку?
— Ідіть до радника. Він знає все. Ідіть, ідіть... Нуі Дарлінгтон виходить. Сесілія замикає двері і скоріше до Анни. Тихіше!
— Що нам говорили про росіян?.. Що дуже багато чого?..
— Сумнівно. В мене багато сумнівів.
— Чш-ш! Благаю тебе, говори пошепки.
— Чому?
— Тут скрізь мікрофони.— Сесілія озирається.— Ти нічого не розумієш. Мене теж переслідують по телефону росіяни, тому я нікуди не ходжу. Ти розумієш, як важливо їм залучити мене. Я шифрувальниця.
Кабінет радника. Дарлінгтон уже тут.
— Містер Марроу, ваша правда... Зі мною вже сталося нещастя.
— От бачите...
— Входжу в кімнату... Раптом!
Кімната Анни й Сесілії. Подруги розмовляють пошепки.
Кабінет радника. Марроу стурбований.
— Ніяких знайомств. Ніяких зустрічей. Все через мене. Інакше ви загинули, будемо одверті. Я дуже боюся за міс Бедфорд.
Кімната Анни й Сесілії.
Подруги сидять на дивані, притулившись одна до одної. Сесілія Вонг шепоче Анні на вухо:
— Вони нічого не бояться в світі. Це страшні наші вороги.
— Так, але звідки ти знаєш? Ти ж з ними не буваєш.
— Я бачу в вікно. І всі говорять. Вони жахливі. Вони їдять морозиво зимою на вулиці, зовсім не бояться смерті. І нічого на світі. Сьогодні я шифрувала для департаменту страшні речі. Вони можуть уже захопити всю Європу. Це їхня мрія. Тому все, що сталося з Гітлером, то жахлива помилка, яку треба тепер виправляти. Посол у розпачі. Він ненавидить росіян.
Анна слухає шепіт своєї убогої подруги, і складні неспокійні думки бентежать її юну душу.
Минув рік. Великі зміни в світі. Під ударами Радянської Армії падає імперіалістична Японія. Підіймаються знамена визвольної війни в Індонезії, В'єтнамі. Країни народної демократії Європи покликані до нового життя. Змінилося обличчя всієї Землі. Вже немає в світі куточка, де б не відчувався всесвітньо-історичний подвиг радянського народу, народу-визволителя. Величезні зміни зайшли і в самому радянському народі. Немов до краю усвідомивши свою роль в житті людства, спрямував він свої сили на нові подвиги в мирному труді. На очах здивованого світу почав мінятися вигляд радянської країни й столиці. Вся країна, куди не дивилася Анна Бедфорд,— в будівельних майданчиках і риштованнях. І радянські люди, де вона тільки не зустрічалась з ними — в школі, в театрі, на стадіоні, на виставках, лекціях,— радували її високими прагненнями. Настали нові часи і в американському посольстві. Ждуть перемін. І ось прибуває в Москву новий посол Уолтер Скотт, генерал розвідки.
— Попередник мій, Аверелл Берріман, очолював посольство в період війни. Зараз у Москву прибув я, щоб очолити вас відповідно вимогам миру і національної безпеки Америки. Що таке мир?
З цим запитанням Скотт починає обходити ряди співробітників, заглядаючи кожному в очі, як Черчілль перед почесним караулом. Співробітники посольства мовчать. Справді, що таке мир? Про це так багато писалося, говорилося по радіо. Цього всі так чекали. Це нарешті прийшло. Але чому це стало темою питання? І як відповісти послові на це дивне й, до того ж, непросте запитання. Всім стало навіть якось ніяково.
— Ну? — Скотт зупиняється коло Анни Бедфорд.
— Мир — це щастя народів, сер,—відповідає Анна.— Це відсутність крові, страждань і страху на землі.
— Це емоційне вуличне визначення.— Скотт говорить, майже не рорушачи губами. Слова в нього народжуються й зникають десь у горлі.— Німеччина, по-вашому, щаслива? Італія? Японія? Навіть Америка. Ви гадаєте, вона щаслива?
— Мир — це коли перестають убивати людей, сер. Коли всі люди можуть спокійно трудитися,— боязко зауважує Сесілія Вонг, пристосовуючи відповідь до можливостей названих країн. Скотт обертається до Сесілії, і їй одразу стає ніяково.
— У нас, в Америці, всі люди трудилися саме під час війни. А зараз уже не всі можуть працювати. Зараз багато хто зрозумів, що кризи, на жаль, приходять раніше, аніж їх сподіваються.
Скотт дивиться на співробітників важким пронизливим поглядом. Всі вже сковані, ніби він пороздягав їх. Виручити посольство намагається лікар Чарлз Уїнчелл, котрого за кілька років праці в посольстві ніхто не бачив тверезим.
— Мир — це коли немає артилерії й авіації, сер. Так, так, коли стріляють не армії, а тільки мисливці, бандити й полісмени. Це абсолютно точно, сер.
Всі полегшено посміхаються. А втім, і ця відповідь послові не подобається.
— Дитяча відповідь. Містер Марроу, чому ніхто в посольстві не знає, що таке мир?
— Е-е... його довго не було, сер.— Радник посольства Марроу ледве приховує хвилювання й страх. Він ще не зовсім збагнув, куди хилить цей пронозливий генерал-розвідник, і як його приїзд відіб'ється на його кар'єрі.— І це...
