Прощай, Америко! - Довженко Олександр

Якісь чарівні офіцери з багатьма орденами взяли її під руки. Один навіть поцілував її, —і вона його поцілувала. Він назвав своє прізвище — Волошин, Ярослав Волошин. Якась сім'я, запрошуючи в гості двох офіцерів, тут же запросила і її, і не просто прийти, а неодмінно. Коли? Сьогодні ввечері!

— Ось вам адреса. Обов'язково! — радів кремезний літній чоловік.— Ось американка, дивіться! І як добре розмовляє по-російському, га!.. Як вас звуть? Анна? Ну, от бачите! Аннушка. Ждемо вас, Аннушко, ждемо! Зразу ж як пройдете Сивців Вражек, другий ліворуч... До побачення! Гуд бай!..

— Чудова дівчина!

— Дуже мила!

Тріпочуть прапори усіх держав. Американський прапор! Перед. будинком американського посольства співають дівчата, акомпануючи на гітарах. Квіти, усмішки, співи.

Все раює! Яке напрочуд гарне місто Москва! Які святкові хмари на небі! Які храми, башти, обличчя людей!

На балконі співробітники посольства. Прапори, шум привітань, клацання фотоапаратів, усмішки.

Навіть посол Берріман, нащо вже невесела людина, а й він усміхається. Правда, від його усмішки до раювання радянського народу дистанція величезного розміру, але все ж таки й це сходить за усмішку: вискал зубів і відповідні складки на довгому сухорлявому обличчі, і "Вікторія" з двох розчепірених пальців, як у Черчілля. Але в темних посольських очах, під тінню навислих брів тліє понуре побоювання й страх, ніби він давно вже стереже якусь проклятущу таємницю або роковане віщування. Все вийшло не так, як гадалося, все!

Військовий аташе, і прес-аташе, і два генерали ходять по кабінету з кутка в куток.

Радник посольства Кеннон, що фактично тримає в руках усі пружини антирадянської дипломатії, дивиться в вікно з неприхованим почуттям ненависті.

Входить англійський посол Френк Робінсон, рухливий, скидається на птаха, чоловік, і ще кілька послів.

— Вельми великий день в історії людства! — каже Берріман, вітаючись з англійським послом. Під цими словами Робінсон виразно чує підтекст: "Дідько б вас ухопив". Відповідає стримано:

— Так. Сталася величезна помилка.

— Мир, і росіяни в Берліні! — Кеннон підходить до англійця.— Це жахливо. Все це ваш Черчілль, ви мені пробачте. Перехитрив Гітлера й самого себе.

— В якійсь мірі. Але погодьтеся, не сам же тільки Черчілль гадав, що комунізм, виживши себе, підірветься в війні.

— Я цього не думав,— бреше Кеннон.

— Можливо, містер Кеннон, ви, не думаючи, стверджували кілька років істину, що крах Радянської держави й комунізму неминучий,— стримано зауважив англійський посол.

— Що стверджували ви, згадувати не час,— відповідає Кеннон, хвилюючись.— Але все ж таки я скажу, що тепер уже не панові Черчіллю, напевно, і не вам рятувати Європу.

— Подивіться, де лінія Східного фронту,— підтримує радника Берріман.

— Пів-Європи — попрощайтесь! — Кеннон підходить до послів менших держав, сповнений обурення.

— Дідько б його вхопив, цього німецького унтера! Все провалив!—Хутко підходить до вікна.— Радіють, дивіться...

— Од Волги до Берліна,— посол тицяє пальцем у глобус, від чого глобус починає поволі обертатися.— Техніка, солдати, офіцери — все виросло, всі майстри війни!.. Герої, визволителі. Уявляю, що робиться в Європі.

— Так, сер, усе ускладнилося. Берріман подивився на годинник.

— Ну, що ж, ходімо вітати Сталіна. Уявляю, як він повинен "дякувати" вашому прем'єрові... і зневажати його. (До Кеннона). Щасливої дороги, Кеннон.

Англійський посол. Ви?.. Кеннон. Я вилітаю в Вашінгтон. Радником посольства призначено Марроу.

У посольстві.

Начальник відділу інформації Арманд Хауорд, рекламний красунь і веселун Блейк, шифрувальниця Сесі-лія Вонг, містер Ріллард, містер Кемпбелл, містер Дар-лінгтон, підпилий лікар Уїнчелл. Метушня, сміх, пожвавлення.

Арманд Хауорд до Анни Бедфорд:

— Хелло! Міс Бедфорд!

— 01 Містер Хауорд! Як поживаєте?

— Ну! Абсолютно добре. Як летіли?

— Чудово! Почула про мир за хмарами!

— О-о!

— Боже мій, я не бачила вас три роки. Нудьгували за Америкою?

— Ні. В цьому великому світі було не до нудьги.— Хауорд одводить Анну до столика.— Тут творилися гігантські справи.

— Як я заздрю!.. А ви такий же самий.

— Я дуже радий. Ви вже представлялися послові?

— Ні. Дві години тому прилетіли.

— A-al Та-ак! Хе-хе... А Марроу?

— Хто це?

— Радник.

— Ні.

— Будьте обережні з Марроу. Не розпитуйте мене тим часом ні про що, потім узнаєте все самі. З усіх людей, яких я будь-коли бачив, це найбільший...

— Що ви кажете?

— Так. До речі, якщо вам щось сподобалось у росіян, мовчіть. Перша заповідь: зневажайте. У всякому разі, ставтеся критично... Ось він іде, гадина. Пробачте, я мушу його зустріти.

— Хелло, Хауорд! — усміхається Марроу.

— Хелло, містер Марроу! — усміхається Хауорд.

— Який чудовий день!

— Прекрасний день. Читали промову президента?

— О, надзвичайний розум! Кажуть, його дочка співає!

— Геніально!

— Чи танцює, не пригадую?

— Можливо, те й друге. Божественний танець!

— Тільки преса щось не дуже...

— Та що ви кажете? От продажні душі!

— Журналісти?

— Еге ж.

— О, такі

Усмішки, вигуки, взаємне поплескування по плечі і стільки одвертої прихильності й доброзичливості. Напрочуд приємний і який же, хай йому дідько, славний хлопець, цей Марроу! А який приємний і чепурненький проділ посеред голови, і ріст хоч і маленький, зате яка приємна округлість у всьому. Ото тільки пальці куці, наче цурпалочки, і товсті... Огидні якісь пальці гангстера, тьху!

Через півгодини Анна Бедфорд була представлена Марроу в його кабінеті. Містер Хауорд пішов. Марроу зустрічає нову співробітницю, як добрий і турботливий начальник. Нехай вона відчує, що вона може трошки подобатись йому, щось у цьому роді.

— Міс Бедфорд! Як летіли? Чудово?! О, немає нічого в світі вищого за нашу авіацію! Наша авіація плюс наша розвідка — це... світ у кишені! Но?.. Це ваш старий знайомий?

— Так, сер. Трохи. Давно ще... Зараз я бачила його один тільки раз.

— Раджу вам бути дуже обережною з цим чоловіком.

А н н а. Справді? А він так мило про вас говорив.

М а р р о у. Це не має значення. А що він говорив?

А н н а. Він говорив, що ви людина виняткова.

М а р р о у. В якому розумінні?

А н н а. Що у вас... ну... дуже добре серце.

М а р р о у. Так. Маю цю ваду. Звичайно, він каже, що я найбільший...

А н н а. Що ви? Ні, ні, сер, він нічого більше не сказав.

Марроу. Так, можливо. Так от, міс Бедфорд, не вірте цьому чоловікові і на півцента.

А н н а. Дякую вам. Мені, між іншим, теж здалося...

Марроу. От бачите... Я не кажу, звичайно, що він негідник чи йолоп. Він маніяк, а маніяків треба взагалі остерігатися.

А н н а. Дякую вам, сер.

Марроу. Він, наприклад, ненавидить росіян. Чудовий народі Правда?

Анна не знала, що сказати. В його голосі вона відчувала неприховані відтінки провокації.

Марроу. Перший клас!.. Так він їх ненавидить всіх до одного. І всіх підозріває. Ось він зараз виклав мені докладно всю вашу поведінку в натовпі, аж до найменших дрібниць,— всі ваші запитання, вигуки.

Анна. Ах! Але ж він не був зі мною.

Марроу. Ну... А проте я не бачу в цьому нічого осудливого. Це мир, свято! Нарешті, існує такт! Але навіщо ж одразу брати під сумнів увесь ваш комплекс мислення, — не розумію.

Анна. Дякую вам. Звичайно: це винятковий день.

— О-о, ви попали просто з корабля на бал. Як вам сподобався російський натовп?

— Дуже! Коли вони помітили, що ми американці... прапорець на машині... вони кинулися нас обнімати.

— О-о!

— Пили там же на вулиці за Америку, за дружбу народів.

— За Сталіна?

— Такі За Сталіна, за Рузвельта. Я кажу: Рузвельт умер. "Ні, він для нас живий!" Але от за Трумена чомусь...

— Так, так. Прекрасні люди. Зовсім не те, що ви гадали, правда?

Входить дружина Марроу. Ще дві жінки. Знайомляться. Дружина Марроу старша за чоловіка. її спалює якийсь внутрішній вогонь, вона встигає злісно шепнути чоловікові щось на зразок "негідник", після чого Марроу непомітно виходить. Анну Бедфорд просять зайти в кабінет Джона Гревса, одного з найбільших "спеціалістів у радянсько-американських справах". Це тонкий провокатор, що виріс і виховався в Шанхаї, в колах американсько-китайського шпигунства, головний фабрикант "правди про Росію, зібраної кореспондентами на місці".

Три кореспонденти, три спеціалісти по опублікуванню чуток і вигадок, що розбещують читачів американських газет, розмовляли з Джоном Гревсом, гучно сміючись, коли Анна появилася в дверях кабінету. Приводом для сміху була статуетка Будди, куплена одним з кореспондентів в антикварному магазині.

— П'ятсот карбованців? За таку погань!? Де ти підчепив?

— В Столєшниковому провулку.

— Я б не дав за неї й десяти центів. Блейк, ти вайло!

— Почекайте. Це справжній китайський Будда, кажуть, 18-го століття!

— Дурниці. Цей Будда зроблений у Відні. (Сміх).

— Однеси зараз же назад, дурню. Або викинь негайно!

— Чому?

— Ти не знаєш? Будда приносить нещастя. Жодна розумна людина не купує Будди.

— Ей, дивіться! Цей Будда схожий на Чан Кай-ші. (Сміх).

— Ей, Сем, покажи годинника! Він ще купив годинника. Показуй!

— Який дурень купує в Росії годинники?

— Це старовинний. Епоха! Кажуть, це до біса рідкісний годинник.

— Зараз треба взагалі якнайбільше купувати й відправляти. Далі біс його знає, що буде з грішми й транспортом.

— Вам пощастило першого ж дня, міс Бедфорд,— сказав Гревс, рекомендуючи Анну кореспондентам.

— Так, я дуже щаслива. Я прилетіла в день всесвітньої радості.

— Н-ну, звичайно... І потім у цій урочистій обстановці ви познайомилися з однією дуже цікавою сім'єю.

— Так? Дуже з багатьма. Ви маєте на увазі?..

— Професора Громова. (Показує фото чоловіка, який називав її Аннушкою).

— Так, так!

— Він дуже милий!

— Дуже. Така широка вдача!

— Це ваша велика вдача, його величність випадок, міс Бедфорд!

?

— Ви маєте від нього запрошення?

— Так. Але вони просили сьогодні.

— І підіть обов'язково. Це дуже важливо. Ось вам адреса, номер телефону...

— Звідки ви довідались?

— Дорога моя. Ви в посольстві,— усміхнувся Гревс.— А посольство — це погана кухня, де у всякий час дня й ночі повинно бути все підсмажене. Я кухар. Зрозуміли?..

— І що я там мушу робити?

— Нічого не робити. Підтримувати культурні зв'язки. Тримати вуха й очі широко розкриті. Усміхатися. Усміхніться. Ну!.. Ви маєте прекрасний шанс висунутися зразу ж...

Кабінет Марроу.

Марроу підводить до вікна Френсіса Дарлінгтона, що прибув на роботу разом з Анною Бедфорд.

— Не вірте тут жодній людині, моя вам порада,— сказав Марроу, киваючи в бік Красної площі.— Це страшні люди...

— Сер...

— Викресліть цей день із життя.