Прощай, Америко! - Довженко Олександр
Він сидів спиною до Анни, розкошланий, неохайний і щось робив, до чогось придивлявся. Лиснюче, нездорове й погано виголене обличчя його, коли він обертався, викликало в Анни почуття гидливості й жалю.
— Ось фото, чорт їх забери, однесіть їм, ф'ють! — з цими словами Уїнчелл раптом віддав Анні півдесятка ще мокрих фотографій, зроблених у Громова.
— Слухайте, док,— сказала Анна, зовсім спантеличена.— Ви знаєте російську мову?
— Но. По-моєму, вам теж краще б її не знати... тьху...
— Лікарю... скажіть мені, хто ви?
— Я? — Уїнчелл підвівся з стільця і підійшов до Анни.— Дайте слово, що нікому не скажете... (Телефонний дзвінок. Уїнчелл бере трубку). Хелло! Уїнчелл... Иес... Иес... сер. (До Анни). Я такий же покидьок, як і... Марроу. Тільки гірший. В нього є хоч кар'єризм. А що в нас, у маленьких людей... Ідіть звідси зараз же, я повинен залишитися сам, ф'ють, тьху...— лікар Уїнчелл поклав трубку й почав набирати номер.
Анна вийшла, але, не встигши зачинити двері, вона раптом почула позад себе жіночий голос:
— Хелло. Містер Дарлінгтон? Я дуже здивована... Це говорить ваша російська незнайомка.
Анна вжахнулася. Це говорив Уїнчелл.
Френсіс Дарлінгтон сидів за робочим столом, тримаючи телефонну трубку. Обличчя його почало поступово видовжуватися, в очах — страх. В нього починають тремтіти руки.
— ...Но, но. Я не можу. Я прошу вас подзвонити... Я зайнятий. Подзвоніть мені ввечері в номер. Но, но, бога ради, приходити не треба...— Френсіс кинув трубку.
Анна зустрічає Френсіса в коридорі.
— Анно...
— Що з вами, Френсіс?
— Я виїду до Америки. Я більше не можу.
— Постривайте.
— Вони розставили такі сіті... Я вже завербований. Я божеволію.
— Почекайте, куди ви?
— До лікаря. Нехай лікар Уїнчелл мене огляне і відрядить додому... Боже мій.
З'являється секретар радника.
— Міс Бедфорд! Анна!
— Так.
— До радника скоріше! Анна швидко йде до радника.
— Звіт?!
— Який?
— Про поїздку до Вірменії.
Гнівний голос Марроу з кабінету: "Де вона?!"
Анна входить в кабінет Марроу.
— Де звіт про Вірменію?
— Пробачте, сер, у Вірменії я була у відпустці.
— Що?! Ви напишете мені звіт за два дні або вилетите з посольства!
Марроу швидко просять до посла. Чимсь схвильований, він кидається з кабінету. Анна до секретаря Марроу:
— Що трапилось?
Секретар у розпачі махнув рукою.
З посольського кабінету вискакує, мов ошпарений, помічник військово-морського аташе Ріллард. В кабінеті крик. Показується Гревс:
— Заверніть Рілларда! Ріллард!!!
В приймальні лікаря Уїнчелла — Арманд Хауорд.
Уїнчелл. Новини одна за одною. Ріллард провалився в Одесі на якихось двох старичках.
Хауорд. Ріллард?.. Нічого дивного...
Уїнчелл. Звичайно, якщо посол відомий професіонал цього... ф'ють! Тьху! Працювати вже неможливо.
Хауорд. Чому?
Уїнчелл. Ну!.. Тепер тут у всіх органах чутливість підскочила з приїздом Скотта... Вже не треба догадуватися, з ким мають справу...
Входить Френсіс Дарлінгтон.
— Лікарю!
Уїнчелл. Е-е! Містер Дарлінгтон!
Посол був блідий. Ніхто в посольстві ще не бачив його таким. Він кричав. Перед ним стояли — Марроу, Гревс, військовий аташе Ріллард.
— Три провали за півроку! Що це за стиль?! Архангельськ, Владивосток, Одеса...— Скотт з лютістю кинув на стіл пачку шифровок. — Для цього нас послали сюди?!! Ганьба!!! Три провали!!!
Марроу зрозумів, що доля його повисла на волосинці. Весь вогонь посла був скерований на нього, оскільки від нього йшли фактично головні нитки шпигунства. Покликавши на допомогу все своє самовладання, він сказав дуже тихо:
— Чотири.— Німа пауза.— Містер Скотт. Те, що сьогодні Америці дано нового ляпаса, на жаль, факт... Та чи не здається вам, що з цього приводу нам би не кричати треба, а говорити пошепки, якщо взагалі промовчати не можна. Я не перечу проти ваших методів. Я вважаю їх навіть класичними. Але я беру на себе сміливість ще раз запевнити: те, що годиться для цілого світу, тут недійсне. Ось нота. Провалився Магідов... у Москві.
Марроу теж ніхто ще не бачив у посольстві таким. Скотт дивився на свого радника і вперше подумав, що його треба побоюватися.
— Посол захворів.— Марроу шанобливо зітхнув. Пауза. Перед Марроу сиділо десятка півтора співробітників посольства особливого призначення. — Говорю з його доручення. Інструкції, маршрути роздані. Завдання також. Маршрути величезні. Завдання також. Це історичний похід, ви собі запам'ятайте. Головне, кому належить це пам'ятати, — фізика. Це на сибірських ріках. Принцип: похід відкритий. З усмішкою, з привітом, з подарунком,— з крайньою цікавістю. Дружбою. Вони люблять дружбу. Поезію... І фантазуйте. Фантазуйте. Творіть! Містер Хауорд, пам'ятайте, на вас нація покладає сьогодні особливі завдання. Одухотворіть похід...
Коли б не знати цього гангстера й чути саме тільки його напучування, можна було б подумати, що тут не шпигунів виряджають у розвідку, а вісників миру й добра. Марроу творив брехню.
І ось перед очима невтомних американських шпигунів постав у всій своїй красі Великий Радянський Союз. Та забудемо про них на деякий час. Спочине'мо від задухи посольських стін і "таємниць". Величні простори Батьківщини пропливають перед нами на північ, на схід і на південь. Волга й Урал. Заводи-гіганти й гіганти гідростанції в дії і в будові. В могутньому післявоєнному рості. З показом уславлених людей — будівників комунізму, промислових виробництв, машин, що створюють машини і народжених машинами, і які цілком змінили обличчя наших полів і колгоспів, які створили вже новий пейзаж країни та новий її стиль.
Роз'їжджаються розвідники по СРСР. Ряд кадрів у міжнародних вагонах поїздів Москва — Владивосток, Москва—Баку, Москва—Ташкент, Караганда. Записують аеродроми по дорозі, елеватори, будівництва. Одні прикидаються, що не знають мови, інші, навпаки, дуже добре розмовляють по-російському. Клацають у купе на машинках. Фотографують. Роз'їжджають в автомобілях, літають на літаках, причому завдяки якійсь особливій неуважності чи поквапності скрізь залишають номери багатоілюстрованого журналу "Америка".
Одна група, під керівництвом начальника Бюро Інформації Хауорда, виїхала по маршруту лісозахисних зон од Волги до Дніпра. В її складі була й Анна Бедфорд. Об'їхавши Поволжя, Дон і Запоріжжя, група прибула в Київ, з Києва по шосе машинами — "вивчати" колгоспне життя.
Старі Петрівці, куди приїхали розвідники американського посольства та київські агенти ЮНРРА, розкинулись на горі і під горою в мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садів і городів. Од широкого шляху по селу розбігались мальовничі вулички й стежки до дворів і хат. А за рікою, скільки осягне людське око, простяглися стародавні чернігівські землі — луки, озера, села на горбах і дрімучі сизі бори. Уздовж зелених гір унизу виблискував Дніпро. Горами повз Вишгород тягся шлях на Київ.
На горі княгині Ольги цвіли вишні, і самотній пра-дуб, що одшумів багато віків, нахилився до Дніпра, вже майже без гілля.
Було щось епічне в старопетрівському полі. Була течія часу й величний спокій. Колись тут паслися коні Святослава. Сіроокий князь ночував на траві над Дніпром і, дивлячись на зорі, мріяв про Дунай. І так само пахло чебрецем і полином. На небі і в Дніпрі гриміли велетенські битви між весінніми хмарами, а над задніпровським низом одна найбагатша грозова хмара заполонила майже півсвіту і десь далеко за Остром зливалася на землю синіми потоками дощу.
Весна. Не впізнати простори полів. Нові сили вступають у будівництво мирного життя, нові ритми й музика. Увесь колгоспний люд розтягся уздовж Дніпра.
Нове людське суспільство вперше в історії приступило до створення нового клімату.
Привезли на машинах посадочний матеріал. Сотні дівчат, юнаків і підлітків обережно розносять його по дільницях. Все поле в рухові. Рухаються лісопосадкові машини, залишаючи після себе чудові ряди насаджень. Полощуть на вітрі, пересуваються червоні прапори. На всю довжину польового табору красується план лісопосадок. Під прапором коло машин кілька сот колгоспників і колгоспниць усіх видів праці. Серед них Герої й Героїні Соціалістичної Праці, колишні солдати й офіцери Вітчизняної війни. Багато піонерів, що прийшли з школи з учителями. Дівчата з лопатами. Дівчата-мото-циклістки. Звідкись долинає музика.
Проїжджають вантажні машини з посадочним матеріалом. Пропливають "челябінці" з широкими рядами причепів — лісопосадкові машини Чашкіна. Незвичайні машини, незвичайне поле. Воно ніби стало продовженням індустрії. Гігантський, сповнений краси, перевороті Від просторів, масштабів, машин, а найголовніше від людей віє новою незвичайною силою.
Коло однієї з посадочних баз, над розгорнутим планом дільниці — голова колгоспу Петро Гончар, два бригадири, група колгоспників і Сергій Васильович Громов, що приїхав з Москви для випробування в дії лісопоса-дочних машин. На потужному новому тракторі з семи-лемішним плугом, під'їжджає колишній танкіст Олександр Задорожний, веселий, моторний чоловік.
— Яке ж чудове поле, товаришу професор! — Задорожний усміхнувся й спинив машину.— Все в довжину! Тягне просто, як на Берлін, їй-богу, дайте мені трасу — до Чорного моря доведу!..
— Так. Сьогодні славетний день: вісімдесят тисяч колгоспів виходять у поле, — сказав Громов. — Ви уявляєте, що буде через п'ять років?! Тридцять мільярдів дереві
— Тридцять мільярдів?! — перепитав Гончар і подивився кругом.
— Тридцять! — сказав Громов і теж подивився на далекий обрій, немов бачить уже там перетворені простори.— Якщо висадити все це в одну стрічку завширшки тридцять метрів, зелена стрічка простягнеться від Землі до Місяця.
О. П. Довженко. Фото початку 50-х років.
— Та невже?! — здивувалася молода колгоспниця.
— Не подобається Місяць? Будь ласка. Рівнятимем по Землі. П'ятдесят один оберт навколо екватора.
— Стрічка?!
— Так!..
— Гей, що за гості, дивіться? — сказав Задорожний. На шосе спинилися дві машини. З машин виходять
знайомі нам персонажі.
— Що за публіка? З яких земель? — спитав бригадир.
— Американський знак! І машини американських марок! — відповів лісовод Горобець, колишній лейтенант танкових військ. Професор Громов одійшов, очевидьки не бажаючи зустрічатися з гостями.
— Хеллоу! — весело сказав Блейк, підходячи до колгоспників.
— Салют, камрадо! — усміхнувся Горобець.— Не довелося привітати на полі брані, привітаємось хоч на полі труда!
К е м б е л л.
