"Акванавти" або "Золота жила" - Чабанівський Михайло
— А як, а як!..
В цей час до дворика під'їхав на старенькому велосипеді чорнобородий дідуган — сторож дач. Поставив машину в холодок і почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку під патрубок.
— І що це буде? Чи секрет?
— Батискаф! — пояснив Василько, оскільки старші мовчали, а дід чекав відповіді. — Під воду пірнати! Такий підводний човен! На дно опускається і там...
— Що?! — насторожився старий.
— Будемо раків ловити, — невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають під руку.
— І якого біса під водою робити? На суші мало місця? — бурчав старий. — Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?
— Як це порожню? — дивувався Василько. — Там буду я!
— Так, — мовила Іринка. — Це наш акванавт.
— Акванавт? — повторив незнайоме слово сторож і додав недбало: — Сопливий. Я скажу батькові, то він швидко наведе порядок. Під воду закортіло, ніби землі їм мало...
5. ЗАНУРЕННЯ
Наїждженим шляхом до озера мчав "Запорожець". Машина взяла трохи ліворуч, щоб не заважати транспортові, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привітався, скинувши догори руку, й почав знімати з багажника величезний і важкий бублик чорного шланга.
Першими дівчата помітили на передньому сидінні блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак і штовхнула ліктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Іринка й сама вже побачила.
— А що я казала! — хіхікнула Рая, закопилюючи губку.
— Нащо такий важкий? — питав Боцман, вкладаючи шланг біля дрючків. — У нас же є шланг.
— То не шланг, — відмахнувся Микита Єгорович. — То кишка! Він тонкостінний, його водою зліпить і хана! Дихати буде нічим. А це такий, що витримає навіть десятиметрову глибину! — Із багажника дістав кропив'яний мішок зі скарбами. — Приготуйте баранці, прогоніть по кілька разів у тисках, а я приїду, поприварюю і будемо пробувати на герметичність! Я недовго, ось Ляну Григорівну відвезу до табору й повернуся! — закінчив, пірнаючи в машину.
"Запорожець" заторохтів, заскреготів шестернями, затрясся, як у лихоманці, а тоді зірвався з місця й помчав так, ніби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед "акванавтів". Руки в боки, усмішечка і примружені очі. Хлопці й самі зрозуміли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її під'юджування, підколювання і взагалі на всі її теревені не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далі всіх, і життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?
Розтривожені "акванавти", чекаючи біди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А біда — штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.
Першим зустрівся з нею Василько, якому більше за всіх хотілося під воду, аби якось відзначитися, зробити щось дивне і прекрасне. У цій грандіозній затії, яку готували старші під керівництвом Микити Єгоровича, він має бути головним героєм. Хто полізе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прізвиськом Хімік? Ніхто там не вміститься. Виходить, що без Василька їм не обійтись. І вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету і супутник для Гагаріна? Ніхто, а він нічого не будував, сів собі, пролетів туди й назад і, будь здоров, Герой!
Тому-то Василько щодня першим прибігав до сторожевого хлівчика, спочатку приглядався до батискафа — бочки з віконцем, патрубками і кришкою на баранцях, потім обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.
Цього разу він прикотив сюди на братовому велосипеді ще раніше. Ледь не впав, побачивши розгардіяш у дворі. Кому ж вони стали на заваді? Тиски вирвано з землі, догори дном стирчить із води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, підбурюваний злістю. На кого і на що?
Приїхав на велосипеді темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, співчуваючи. Справа в тім, що він сторожує тільки взимку, а влітку покладає надії на те, що тут вдень і вночі люди. Коли зібралися всі, крім Микити Єгоровича, старий висловив припущення:
— Звісно хто, рибалки вночі. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки і шастають по городах. Гнати їх треба подалі звідси. А то вдень вони вивідають усе, а тоді вночі орудують. Такий паскудний люд пішов, он у сто тридцять третьому номері восени з корінням викопали виноград. Хіба ж ото варить кебета, кореня всього він все одно не відкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунті хирітиме три-чотири роки. Та за цей час із чубука кращий корінь виросте! Ото краще попросив би чубуків і не брав гріха на душу...
Нічого того не відаючи, Микита Єгорович гасав по місту на своєму горбоконику у пошуках лебідки. І здається, знайшов.
Двоє жестяників знімали біля триповерхового будинку старі, проіржавілі линви й чіпляли нові, свіжопофарбовані. Та не самі линви заволоділи увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидів на стільці, точніше — висів, бо від стільця линва тягнулася вгору на ролик під дахом, а звідти вниз до лебідки, прикріпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловік стояв на землі й клацав ручкою лебідки, ніби качав воду помпою. Працював без натуги, однією рукою, а другий, що завис на стільці біля стіни, піднімався вгору. Ось така лебідка й потрібна Микиті Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина і нічого більше, а там буде ще й металева споруда, але вода підтримає. У воді предмети втрачають частину своєї ваги...
Таку списану лебідку він добув у залізничному депо. Майже за спасибі, якщо не враховувати дружні взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасі, пригадуючи слова примітивного віршика, якого вчив колись у школі: "Все вдається, все біжить, тільки жити, тільки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.
...Линув час, закінчили майструвати пліт. Микита Єгорович перевірив кожну скобу, якими було скріплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щілинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привіз, позичивши списані у таборі. Батискаф і лебідка на своїх місцях. Можна було б обійтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надійніше.
Скільки радощів було, коли вся команда, відштовхнувшись від берега, опинилася на плоту, що непомітно й тихо рухався назустріч сріблястим хвилям.
— Всі на середину! — командував Микита Єгорович. — Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебідку! Володя, задраїти кришку батискафа!
— Як? — образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кілочку. — А я? — адже він цього моменту чекав давно, а тепер на нього ніякої уваги. Замість людини туди вкинули мішок з піском.
— Ти — людина! — зробив відкриття Микита Єгорович. — А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевірити герметичність!
Вода — річ підступна, вона знаходить всі невидимі щілини. Все, що на березі вважається надійним, під водою виявилося неякісним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли і побачили у віконце, що на дні бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено під воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовірна! Хоча це ж недалеко від берега. А нащо те "далеко"? Хіба вночі, поспішаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, відпливли трохи від берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж піднімати?..
Випробування й усунення недоліків закінчили, коли вже вечоріло. Тоді підпливли до берега, ланцюгом прив'язали пліт до плакучої верби, що росла корінням із води, забрали весла та інструменти й розійшлися, щоб завтра вранці розпочати випробування уже з людиною.
— Ти чого не спиш? — питала Василька мати, почувши, як він товчеться на старому дивані, який доживав свого віку на дачі. Пружини під ним грали і виспівували.
— Думаю! — мовив Василько по паузі.
— Мислитель! — відказала бабуся.
— І про що твої думки? — присіла до нього на ліжко мати.
— Про все, — відказав Василько, ухиляючись.
Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навіть не натякнув про це, бо дорослі не завжди розуміють дітей. Не дай бог довідаються, що Василькові завтра спускатись під воду, обов'язково внесуть у це діло свої корективи.
Останнім часом Василько дивує не лише бабусю, а й матір та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Діловий, заклопотаний, навіть снідати забуває.
Сьогоднішній ранок не був виключенням.
Василько й цього разу став свідком чергового розгрому. Комусь їхній задум не дає спокою. Плота нема під берегом. Його відв'язано й відіпхнуто майже на середину озера. Коли зійшлися старші, почали гадати, хто б міг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.
— А чого йому пливти на середину, — заперечив Боцман. — Гарно веслом відштовхни, він самотужки туди дійде.
Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на місце, не підозрюючи більше ніякої капості. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидіти так нудно, вирішили спробувати без нього.
Та й нащо чекати, коли вже все на мазі. Принесли весла, ящик з інструментом. Костя Хімік десь дістав рятівне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима від одного з акванавтів до другого, чекаючи команди.
— Ну? — Боцман чомусь глянув на Володю.
Василько все це зрозумів так, як і належало. Швиденько, по-мавп'ячому заліз на бочку й пірнув униз, як проробляв це на березі десяток разів.
— Задраїти кришку!
Бочку накрили відкинутою кришкою, в петлі просилили баранці й почали закручувати. Володя взяв кінець чорного шланга, по якому мусить поступати повітря в батискаф, і проказав у отвір:
— Васильку, як ти там? — притулив кінець шланга до вуха. Почувши відповідь, кивнув Боцманові і сказав: — Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо і назад!
— Віра! — подав команду Боцман, і Костя поклацав рукояткою лебідки.
Батискаф відірвався від дощок і завис у повітрі на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопців стали з обох боків батискафа й відвели від краю плота.
— Майна! — прозвучав голос Боцмана.
Затріщала відкинута собачка запобіжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися.
