"Акванавти" або "Золота жила" - Чабанівський Михайло

Ні, з транспортом у нас діло швах!

— Йди сюди ближче, Микитко! — а коли онук підійшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, ніби відпочивав від лежання в ліжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довірливо: — А якщо нам купити свій транспорт?

— За що? — вирвалося у Микити. — І де?

— Он хлопець, що хата в мене в городі, купив собі нового автомобіля, а старенького свого продає. І не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?

— А гроші?

— Нашкребемо. То й що?

— Уявляю собі той агрегат за тисячу! — усміхнувся Микита.

— Але ж їздить. Він на ньому, скільки я пам'ятаю, гасав як навіжений вдень і вночі. Може, візьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тоді можна буде приглядіти і щось краще?

"Запорожець", навіть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походження, а старий, та ще й застарілої марки, облуплений і з повітрязаборниками по боках — "вухастий", він нагадував віслюка, якому три чисниці до смерті. Одначе й відвернутися від нього нелегко, оскільки він мав і привабливий бік — ціну. Так, справді, це не "мерседес", не "форд" і не "тойота", навіть не його молодший брат ЗАЗ, але й ціна відповідна! Він у п'ятдесят разів дешевший від названих іноземних марок і в дванадцять разів дешевший за щасливого родича.

Ціна переважала всі "за" і "проти".

Микита Єгорович запізнився на зустріч зі своєю командою акванавтів, зате він приїхав увечері на своєму лімузині і урочисто вибачився, бо мав справді переконливу причину.

А наступного ранку він зупинив свого автомобіля біля міського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старі сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи місце під нові приміщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони від'їздили повні глини, каменю й різного сміття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, і в його голові народжувалися думки стратегічного плану.

Довжелезні дрючки-балки дещо підточені шашіллю, може, на будівництво дачі не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пірс нічого не дасть. В одному місці опустиш свій пристрій, обдивишся — пусто, а далі що? Пірс же не перенесеш. А пліт може обійти все озеро. Тільки пліт і ніяких вагань. Дід не підведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович підійшов до "шкоди" з довгим кузовом і повів комерційну розмову про те, що оті стовпи, які бульдозер закопує, слід відібрати й відвезти за місто. Водій погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нікому. Якщо це зробить хтось, він відвезе, хоча це й ризиковане, адже за місто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за місто, на дачі за озером, а через годину автомобіль летів назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед білої куряви. Тягли обсипані глиною дрючки на тротуар і складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти ні окриком, ні плакатом не треба.

На будівництві плота він був за прораба.

Яке добро — свій автомобіль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до міста, дістав на будівництві арматурних прутів, завіз у колгоспну кузню, "відстебнув", як він каже, червінця ковалеві і привіз сотню скіб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметів. Микита як подивився, що туди привозять з різних підприємств, то вхопився за голову. Під прес йде таке, що слугувало людям сто років! Там цілі мотки новісінького дроту, сотні кілограмів! Бідони, банки, браковані ванни, де лише десь цятка чорна чи тріснула емаль. Дозволили б забирати потрібне людям, а натомість приносити справді таку ж вагу металу, так ні. Що з воза впало, те пропало...

Та вже бог з ним, про те нехай думають господарі підприємств. У Микити свій клопіт. На манір Остапа Бендера він мусить розбагатіти своїм шляхом. У своєму короткому житті він вже перепробував чимало різних напрямів і все не те, все кінчалося тупиком.

Розводив нутрій, навіть одружився для того, щоб не на одні руки. Нічого не вийшло, нутрії, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбіглися, бо були голодні. Дружина не поділяла життєвих планів чоловіка. Мабуть, тому й сім'я ця розпалася. Тоді Микита звернув увагу, що на приймальному пункті порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освітою. Не минуло й року, як біля того пункту вже стояв автомобіль "Жигулі" шостого випуску. Микита всілякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусідньому районі. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.

Микита Єгорович передав по акту своє господарство більш спритному в цих справах молодикові, розписався за гроші, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.

Класики повчають, що життя — це боротьба. А за що люди у всі віки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводі у відділі технічного контролю. Сто сорок карбованців на місяць і сімдесят карбованців премії за квартал. Це не те що для життя, для існування на світі — мало. Як же боротися за покращання долі? З ким? Всі люди поставлені в такі умови, що боротися неможливо. Станеш випускати більше продукції, тобі зріжуть розцінки і зарплата залишиться на тому ж рівні.

Настали нові часи. Є можливість боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве більший шмат, а боротися в розумінні працювати, заробляти. Чим більше зробиш якісної продукції, тим більше матимеш зиску. І не на десять відсотків, як було колись, не на двадцять, а на сто, двісті, а то й тисячу! Чим більше зробиш, тим більше матимеш і ти, і держава, якій заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не проґавити б, бо хто його знає, що буде завтра.

Створюються кооперативи, люди самі собі начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капіталу? Он під горою працював кооператив по виробництву шлакоблоків — це ж будівельний матеріал, дефіцит, який люди, як-то кажуть, з руками відривають. Людям користь, і кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопці збирали гроші на автомобілі, а вклали їх у будівництво примітивного пристрою. Якщо ж поталанить Микиті Єгоровичу зі скарбами на дні, він має на меті купити машину, про яку він прочитав у журналі. Американці зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матеріалу, з піску, з каміння чи навіть з глини, а то й чорнозему. І не треба ні цементу, ні гравію чи жужелиці. Підігнав машину під кручу, увімкнув електричний двигун і все. Металеві лапи самі гребуть з кручі пісок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують і викидають готову продукцію.

І машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларів, це, як на комерційні ціни, біля двохсот сорока тисяч карбованців. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всіх конкурентів можна заткнути за пояс і вийти в мільйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на дні озера без діла.

Такі думки додавали сил і бажання працювати. Звичайно, з помічниками про це ні гу-гу, малі ще займатися бізнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бізнес не вважається криміналом, навпаки його прищіплюють з малих літ. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки наші акселерати шикуються на лінійках у таборах та цілуються поза кущами, там такі їхні ровесники займаються ділом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата і держави, а повноправними громадянами, які працюють, і мають...

Може, й своїх залучити до пошуків? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачі, буде велике розчарування. Ні, мабуть, не треба. Робимо батискаф — спробу зануритися під воду. Якщо все гаразд, тоді будемо обдумувати подальші плани, пов'язані з морем.

Микита думав про хлопців, навіть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кісточки. Дівчаткам нічого робити, і вони прийшли до хлопців у майстерню. Вони лише спостерігали спочатку за діями ровесників, слухали їхні технічні розмови.

— А краще б зробити два отвори для рук, — міркував Боцман. — Це ж просто, два отвори у бочці, приварюємо два патрубки коротенькі, на них надіваємо гумові гофровані труби, на кінцях — гумові рукавиці.

— Просто та не дуже! — заперечував Володя. — Де ти візьмеш такі гумові та ще й гофровані труби? Ну, рукавиці, ясно, можна дістати в електриків. А як прикріпити трубу до металевого патрубка?

— Це елементарно. На хомутики візьмемо...

Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором і квадратним віконцем, до якого Володя підганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, підколоти, висловити свою недовіру. Одне слово, зануда та й годі.

— І в цьому відрі ви хочете під воду? — смикала вона плечиком. — Цікаво, хто ж наважиться залізти в цю мишоловку?

— Та я! — вигукнув Василько.

— Хіба що!

— Думаєш, тому, що малий? — втрутився в розмову Володя.

— Ні, тому що дурний ще, не розуміє.

— Тоді сам полізу!

— Ой, теж мені Діоген! — засміялася Рая штучним сміхом. — Як же ти там помістишся, хіба що частинами? — І знову сміх.

Володя не витримав і ловкими рухами забрався у бочку, присів навпочіпки. Рая підійшла ближче, зазирнула, ніби не вірила, що бочка має дно, і, знизивши плечима, мовила:

— І все одно у вас нічого не вийде.

— Ти так думаєш?

— Переконана. Самі ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий і майне світ за очі!

— Чого це він майне?

— А чого майнув Валентин Костянтинович?

— Ну, здрастє! Прирівняла. Валентин Костянтинович одружився.

— Ви думаєте, що цей не може одружитись?

Останній аргумент примусив всіх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила від верстака до бочки, від бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:

— Одружиться ваш Микита Єгорович і тю-тю-у!

— Та ми й без нього, — почав було Володя, та Рая перебила.

— Опустите під воду бочку?

— Не віриш?

— Чому? Вірю. Опустити можна, та підняти як?

— Лебідкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.

— А як ланцюг обірветься?

— Ой, та ну тебе! — відмахнувся Володя.