"Акванавти" або "Золота жила" - Чабанівський Михайло

Він може дивитись телевізор, а тоді ні з сього, ні з того скочити й, зашморгавши носом, вибігти з кімнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дівчини чіпляється. На вулиці нормальний, може й здачі дати, при потребі, а коли читає книжку чи дивиться телевізор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а він дивиться крізь тебе й мовчить. Іще Володя пише вірші, ховає зошита, а коли нікого немає вдома, читає уголос або наспівує ось таке:

Не люблю свій п'ятий "Бе",

Та йду на уроки,

Щоб побачити тебе,

Моє карооке!..

Василько вже не маленький, знає про брата все. Оте "карооке" — старша донька дільничного міліціонера, їхнього сусіда по квартирі, — Ірина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очі банькасті, як у бабки, що літає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, ніби глек води несе на голові. Он у неї сестра Каринка, зовсім не така, хоча теж вредна. Василькові ота Володина любов у печінках. Як що, так біжи поклич!.. Або записочки носи їй. Відповідь приносить Каринка. Думалося, що влітку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалік від озера, далеченько за містом, а виявилося, що й там вони сусіди!

Прокинувся вранці, не за власним бажанням, не від грому небесного чи землетрусу. Ні, це дружина дільничного міліціонера, вилицювата, розпашіла молодиця у штанях, що аж тріщали на ній, тягла за собою старшу Ірину і репетувала, аж шибки у вікнах брязкотіли.

— Ви бачили таку! — виставляла вперед доньку. — Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевізорі, те й собі чинить! Відчикрижила таку косу й кудись поділа! Кажи, для чого відрізала косу? Куди поділа? Кажи, бо три шкури спущу!

Ірина, як завжди, високо тримала голову і, ховаючи очі — подарунок природи — під довгими, ніби наклеєними віями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нічого не чує, що вона перебуває в зовсім іншому світі, в іншому просторі.

Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацію може внести ясність. Помітивши, що у Ірини одна коса лежить на спині, а від другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком і хіхікнув. Тоді зайшов наперед і заглянув їй в обличчя.

— Володю, — підійшла до старшого мати дівчини. — А ти не знаєш, де її коса?

Аж тут і господиня. Привіталася з сусідкою і, зрозумівши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подіяло. Володя, що лежав під ковдрою на канапі, пробурчав:

— Вийдіть, я встану.

А коли всі вийшли, він скочив на ноги, натягнув штани і підбіг до комоду в кутку кімнати. Дістав коробку від електробритви "Харків" і, зробивши крок через поріг, мовчки тицьнув її в руки Ірині, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в ній Іринину косу.

— Ви бачили таке! — вигукнула вона зловтішно і забігала очима від Ірини до Володі, від доньки до "зятя". — Парубок і дівка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! І не соромно вам?!!

Мабуть-таки, було соромно обом, бо "жених" утік, а його "наречена" стояла, понуривши голову.

Сусідка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу і заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспішала на роботу, бабуся поралася на кухні, і нікому було втішити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навіть наблизитися до нього в такі хвилини. За співчуття він може віддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голівці й заспокоювати, він вирішив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.

Вибіг з під'їзду й метнувся до сусіднього, де в палісаднику під кущами бузку гралися його ровесниці — Каринка й ще дві дівчинки її віку. Вони вкладали в іграшкове ліжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очі. Вони так захопилися грою, що не помітили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом дві косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врізнобіч. Він вже було прицілився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дівчинку в спину. Вона впала. Доки підіймалася, він встиг відрізати косичку. Дівчина лише розкрила рота, але не встигла нічого сказати, як Василько зник у своєму під'їзді. Розгублено звелася на ноги й пішла додому. Увійшла в кімнату, повернулася спиною до матері і пальчиком указала на місце, де ще недавно була кіска.

— Господи! — сплеснула в долоні мати. — І воно туди ж!

Василько тим часом влетів до себе й поторсав брата за плече.

— Чого тобі? — повернувся той і намірився вдарити.

— Ось! Бери! — радісно сяяв очима. — Хочеш, ще одну відріжу!

Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними сліз досади, він підняв її, відніс власниці і віддав, буркнувши:

— Забери її, жадоба!

3. СЕКРЕТ ДІДА ЗАХАРІЯ

А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летіти в одному літаці, а й у двох таксі їхати до аеропорту і вже дома з аеропорту до будинка. Він теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.

Микита Сорокаліт, так його звали, приїхав додому і наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тім, що його кличе до себе в хутір Калиновий дідусь Захарій. Дід, Микита про це знав, хитренький і скупенький. На всіх родичів, особливо на молодих, дивився з підозрою, ніби всі вони зазіхали на його високий будинок на околиці, на садок, худобу і пасіку. Усіх сторонився, жив відлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити — відчув подих старезної баби з косою за плечима.

Треба їхати. Це недалеко від, міста, кілометрів тридцять п'ять, а там ще зо три кілометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пішки. Звернув увагу на стрілку-покажчик. Як люди розмовляють, так і пишуть. "Калинів" написано правильно, а поряд стріла, що вказує на шлях проти лісосмуги. Початок слова українською мовою, а кінець — російською: "ЩАСТЬЕ". Нахилився, підібрав камінець (у цих краях крейда на кожному кроці) й виправив помилку, перекреслив дві останні літери і вгорі дописав "Я".

Йшов грунтівкою, не поспішаючи. Щоправда, вже на околиці його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дід Захарій чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогодні був пригнічений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним і клопітким світом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворі вуликів — старий продав пасіку. Виходить, що готується капітально. Мабуть, і покликав для невеселої розмови.

Ні, як виявилося, дід не дуже корився часові і хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощів, а то хіба — і зріст, і вік, і спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючі брови, у цьому якась зверхність і навіть жорстокість. Хоча, дід пам'ятає, в дитинстві він був лагідний і чуйний до тварин, кішок не мучив і пір'я з хвоста в голубів не висмикував.

Зрадів дід онукові, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтів тарілками, задзвенів склянками. І сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напій за його духмяність і райський смак. Організм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, і старий, як і належить людині, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микиті не дуже хотілося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кіно й по телевізору сотні разів, та мовчав, кивав, вдавав зацікавлений вигляд.

— ...Я в городі при базі був їздовим. Возив начальника і ящики, коли треба було. Аркадій Борисович Милован, мій начальник, шанував мене на всі сто! А то хіба, я вмів тримати язик за зубами. На такій роботі, чоловіче, це головне! Хороший був чоловік, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смієшся?

— Та думаю, що такому чоловікові царство небесне не сниться.

— Чому це? — схилив голову на плече старий.

— Посада не дозволяє.

— Та ти що, то був золотий чоловік! Ти думаєш база, де капуста, огірки в діжках та помідори? Чоловіче! Ти хоч раз був у магазині, де продають обручки, серги, золоті годинники і все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Біля нас самої охорони було, як біля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усіх їх ніби вітром здуло! Втікали ми з ним самі. Уявляєш, на підводу вночі погрузили дві металеві скрині... А які ж важучі! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тоді соломкою обкушкали й гайда! Тільки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужі, де наші. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!

— Баба Палажка?

— А то хто ж.

— Чому ви її кумою звали?

— Бо кума... — замислився старий. — У тридцять третьому помер мій кум — її чоловік, Нестір, а в мене — моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подітися? Так і жили. Вона. так і звала мене все життя кумом, а я її кумою, — тяжкі були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крізь хмільний туман і продовжував: — Так я оце хотів тобі розказати один секрет. Нікому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пізно. Зносився організм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харкові, а в мене коліна, як немазані колеса...

— Я вам співчуваю, діду Захарію, тільки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заінтригували. Може, й справді, щось варте уваги?

— Варте, варте, онучок! — запевнив старий. — Так слухай, погрузилися ото ми і гайда! А вночі, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А світлячки по небу так і гуляють. Зупинили нас солдати на Колядівському шляху і кажуть, куди ви? Там вже німець! А куди ж нам? Назад! А він же паразит йшов тоді не навалом, а своїми мацаками захоплював цілі області, брав у полон цілі армії! Ми ото назад. Доїхали до хутірця Калинового, що ото за чорним лісом, і стали. Що робити, питає в мене Милован. Не віддавати ж окупантові такі скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...

— Це ж яке озеро? — насторожився Микита.