"Акванавти" або "Золота жила" - Чабанівський Михайло
Он у нас сусідній колгосп називається "Друга п'ятирічка". І що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рівні часів другої п'ятирічки! Вони все ще борються за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!
— Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всіх полях! Дивіться, думайте, тільки не довго, а то...
— А то що буде? — мружив око голова.
— Я обійдусь і без вас!
— А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити мені проценти.
— Коли вже на те пішло, а воно, як бачу, таки пішло, то озеро державне. Як і вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права віддавати землю в оренду. Він сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слід.
— Якщо ти так ставиш питання, я тобі доведу, що озеро колгоспне, — натис на кнопку в столі, і до кабінету заглянула сивоголова жінка. — Оксано Петрівно, де карта наших угідь?
— План? — перепитала жінка.
— Ну, план.
— Здаюсь! — підняв руки Микита Єгорович. — Озеро ваше. В такому разі вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й підготую для розведення риби. Ви мені заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованців за машину сапропелю. Отож матиму подвійну вигоду.
— Слухай, чоловіче, ти молодий та ранній. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчі виписуватиму з комори.
— Спасибі за довір'я, Анатолію Іларіоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим більше, що мене чекає бригада.
Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставлені умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.
6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ
Третій день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дістаючи в колгоспі все потрібне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладні й залишав розписки.
Третій день його команда знаходилася між небом і землею. Купалися на пляжі, неподалік від піонерського табору, бо там, де дачі, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, і муляка закипає бульбами, насичуючи повітря смородом.
Микита Єгорович хвилинки вільної не мав, щоб заскочити до них. А така довга відсутність Сорокаліта розхолоджувала хлопців, наводила на нехороші роздуми. Особливо тоді, коли тебе під'юджують і хіхікають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сіє підозру щодо Микити Єгоровича і його дружби з Ляною Григорівною. Це вона пророкує класичний фінал такої дружби: одруження і все інше, що з того витікає. А в сімейного чоловіка, звісно, нема вільного часу для таких дурниць, як спускання під воду...
Сонце було в зеніті, і вся бригада акванавтів разом з дівчатами Іриною, Раєю і маленькою Каринкою зібралися йти додому. Раптом Боцман, що більше від усіх переживав відсутність Сорокаліта, мовив до товаришів:
— Увага! Не треба паніки! — він приклав до очей зігнуті трубками пальці рук, ніби дивився через бінокль, і став коментувати те, що бачив і що бачили інші. — Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, ніж коли вивозять. Щось габаритне і важке, бо здорові дядьки зсовують той пристрій униз по дрючках...
Так, справді, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрій — насос і двигун, встановлені на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята підійшли і мимоволі вишикувалися, спостерігаючи за тим, як Микита Єгорович відмиває під умивальником руки від мазути, Рая подала голос:
— Будемо поливати городи дачникам і заробляти гроші.
— Точно! — підійшов до них Микита Єгорович. — Молодчина дівчино! Ти дивишся в корінь! Перш за все нам потрібні гроші. Якщо ми думаємо про справжній батискаф чи батисферу, потрібні чималі гроші. І ми їх заробимо!
— Що-о, справді будемо поливати? — розчаровано мовив Боцман.
— На поливі багато не заробиш. Ми відкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, які мислять і діють, мають можливість за свою працю одержували належну винагороду!
Микита Єгорович у доступній формі виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, які свідчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому — сапропелю.
Агрегат належить встановити на плоту і з дна озера подавати намул разом з водою на берег.
— Цього літа ми попрацюємо, заробимо грошей, які будемо складати на книжку, а наступного літа поїдемо на море. Взимку розробимо план і креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усім тим, що вже є на світі. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна і будівництво батискафів. Всі твори француза Іва Кусто...
— І ви думаєте, що на муляці можна заробити гроші? — засумнівався Володя. — Та ще такі, яких би вистачило на будівництво батискафа і поїздку на море?
— Я вам сказав, що це — золота жила! — переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стільки про батискаф і сапропель, скільки про дно озера і металевий сейф, у якому, за словами діда, має бути щось вагоміше за цю затію.
Розуміючи стан хлоп'яків, без яких йому не обійтись, Микита Єгорович малював їм прекрасні картини, але намагався не відриватися від реальності. Праця й справді не важка. Хтось один сидить на плоту біля двигуна і шланга, що смокче муляку з дна озера. На березі черговий чи двоє з лопатами і сапами спрямовують воду з мулякою у якісь ямки чи загати, де б намул осідав, а вода стікала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фізичне навантаження мізерне. Тут може ходити з сапою навіть Василько. Якщо все піде гаразд, то працювати можна у дві, а то й у три зміни. Третю — нічну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.
— І самі будете вночі? — засумнівалася Рая і багатозначно усміхнулась.
— Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, — відказав Микита Єгорович, відбрив, так би мовити, гостроязику.
— Нащо вам ми, у вас є старші. Ляна Григорівна, наприклад, з якою буде вам веселіше. На весілля покличете?
— Обов'язково, тільки ж це не скоро, — не розумів Микита Єгорович, до чого все це.
Є на світі люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогодні гірше, а завтра буде якщо й не гірше, то й не краще. Пішов сніжок, всі навколо радіють, адже це якось підійме настрій, а такий відкопилить губу і скаже: а чого радіти, він все одно розтане. Людина живе на світі. Теж нічого радісного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю і думав, що така навіть на весіллі скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень більше, ніж заручень та шлюбів".
Навчені гірким досвідом і підбурювані Раєю, хлопці не вірили в надійність і довготривалість їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. І тільки тоді, як Ляна Григорівна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботі, Рая прикусила язичка, а всі інші з повною віддачею взялися до роботи.
Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власні очі побачити, що тут намислив оцей городянин, онука діда Сорокаліта. Приїхав і побачив те, на що навіть не міг сподіватися.
Микита Єгорович і Ляна Григорівна в човні, один кінець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по воді, щоб прикріпити до стовбура верби й відгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрібно, починаючи від берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.
— Та це не страшно, — запевнив свою підручну Микита Єгорович. — Трос оцинкований, іржі не боїться. Спочатку пліт рухатиметься по один бік троса, що ближче до берега, а потім...
Хлопці тим часом бродили у воді навколо плота, забиваючи гвіздки й обплутуючи дротом дрючки для надійності. По краях прибивали рейки, щоб інструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолій Іларіонович здивувався, з якою запопадливістю вони все це виконували.
— Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовиті? — гукнув він Сорокаліту.
— Нічим. Це просто розкріпачена праця! — весело відказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега. — Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї праці?
Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили триніг над двигуном, а в ньому повісили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега від стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шківу. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березі, голосно мовив:
— Боже поможи! — і рвонув на себе заводний ремінь.
Все вже перевірене й вивірене. Двигун запрацював з півоберта, загомонів, задимів спочатку, а потім присмирнів у розміреному робочому ритмі. Пожежна "кишка", що широкою стрічкою лежала на поплавцях від плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дірочки, над шлангом підіймалися невисокі фонтанчики, утворюючи на вечірньому сонці невеличкі, іграшкові веселки.
На березі вода зі шланга витікала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пішла каламутна, а далі з мулякою.
— Ура-а! — зарепетував першим Василько й на манір буровиків, що радіють першому фонтану нафти на новій буровій (як це показують по телевізору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собі в обличчя. Заодно хлюпнув і Каринці, що зовсім цього не чекала. На лиці майже нічого не залишилося, зате біле платтячко стало рябим.
Згодом потекла рідина схожа на мазут.
І розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у дві зміни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночі, не міг сидіти за кермом свого горбоконика. А сидіти треба було, оскільки він сам був і за начальника, і за постачальника.
Добутий матеріал висихав, тріскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, ціну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивісив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якісне добриво.
Місцеві селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспішали. По-перше, у них городи внизу, це у дачників на пісках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.
Першу машину купив за сто карбованців сивоголовий інтелігент. Микита Єгорович зрозумів, що прогресом рухає мозок.
