Перекоп - Гончар Олесь
Глава місії адмірал Мак-Келлі натурою оптиміст, він, як і Врангель, цілком вірить в успіх і жартома вже величає себе на банкетах "почесним козаком станиці Старочер-каської".
Дванадцять тисяч десантників під командуванням генерала Улагая перекине Врангель туди, на Кубань. Десантні війська складаються в основному з.офіцерства. За його, Врангеля, задумом війська десанту мусять стати лише кадрами для нових формувань, для тієї великої "народної армії", про яку він мріє з першого дня приходу до влади. Він все зробив, щоб помиритись з кубанцями. Те, за що вчора вішав, сьогодні сам пропонує, роздає широкою рукою. Автономії? Дасть автономію! Парламенту? Дасть козацький парламент! Щедрий вождь, він зараз дасть вам усе, аби тільки прихилити до себе ваші контингенти, аби лише стало козацтво під його прапори! Він знає, що погубило Денікіна: тупе великодержавництво, "єдина, неділима", невміння порозумітися з окраїнними народностями... Він, Врангель, не повторить цієї фатальної помилки. Вже уклав угоду з козачими отаманами Дону, Кубані, Тереку... Пообіцяв їм цілковиту незалежність внутрішнього життя. Одначе п'яниці отамани — це лише верхівка козацтва, з нею сторгуватись не важко, головне, як поведуть себе оті жилаві, прості рядові. Адже не з отаманів, а з них, з рядових, мусять, зрештою, вирости його легіони. Агентура віщує неминучий успіх: Кубань жде його. Передають, що досить буде висадитись його військам, і станиці зустрічатимуть їх церковним дзвоном. Твердо вірячи в успіх справи, він, головнокомандувач, вже наперед призначає отаманів у ще не завойовані станиці, адже вони будуть завойовані! Йому подобається, що й вищі його офіцери теж не мають сумніву в щасливому завершенні операції і, відправляючись у десант, забирають з собою навіть сім'ї. Туди йдуть рядовими та командирами рот, а мине небагато часу, і вже вони розгорнуть свої роти у полки, батальйони в дивізії... Те, чого не дала йому Таврія, чого не дали облуплені українські села, дасть багата, вкрай невдоволена більшовиками Кубань!
Серед таких думок застала Врангеля на горі Мітрі-дат звістка про те, що червоні частини, несподівано переправившись через Дніпро, зачепились на шматку землі під Каховкою. Це було як грім серед ясного неба... Якщо інші, здається, ще не встигли оцінити всю міру небезпеки, то сам він одразу збагнув, що це значить. Тет-де-пон. Більшовицький плацдарм на лівому березі, в сімдесяти верстах від Перекопу! Трамплін, з якого червоний тигр зможе в будь-який момент стрибнути на самий Перекоп! Це ж просто жахливо, це могло порушити всі його плани. Доки плацдарм не буде знищено — армія його лишатиметься зв'язана, скута, не кажучи вже про те, що нема чого й думати про з'єднання з військами Пілсудського... Знищити! Знищити негайно, будь-якою ціною!
Він став швидко спускатися з гори, похмурий, розлючений, не знаючи, на кому зігнати свою злість. Тет-де-пон! І хто допустив? Слащов? Цей невизнаний геній, цей давній його суперник, що під час падіння Денікіна теж цілився в диктатори — серед військової верхівки його ім'я тоді називалося поряд з Врангелем... Досі Врангель терпів його. За рішучість, за порив прощав йому й пиятику, й скандали, і навіть те, що разом із своїми кокаїністками він нібито возить у штабному вагоні бразільського папугу, якого сам навчив кричати: "Бар-рон дур-рак". Ніхто це скаже, що Врангель мстився йому. Він дав йому корпус, послав у десант, довірив нарешті Каховку,— і ось тепер має від нього сюрприз...
—: І як же він міг допустити?
Начальник штабу Шатілов, що ледве встигає по стежці за Врангелем, знизує плечима:
— У Слащова був намір навмисне заманути їх далі в степ, щоб потім відрізати від Дніпра й винищити.
— Лаврів захотілось? Чому не винищив?
— Коли кинувся, вже було пізно.
— Що значить пізно?
— Окопались.
У голосі начальника штабу йому вчуваються нотки виправдання Слащова, і це його ще більше дратує.
— Змістити! — нервово кидає він на ходу.— Вигнати в резерв!
Вигнати Слащова, того самого, який девізом своїм проголосив ніч-зорю і який має стільки прихильників серед офіцерства... Щатілов дозволив собі висловити подив:
— Незважаючи на його популярність у військах?
— Плювати на його популярність! У військах мусить бути одна популярність — моя!
Того ж дня броньований автомобіль виніс їх за місто. Мчали на Сімферополь. Врангель наказав гнати чимдуж. Треба було швидше гасити допущену Слащо-вим пожежу. Вискочка! Молокосос! Полководських лаврів закортіло, догрався з вогнем. Однак нема лиха без добра: з'явивсь у червоних тет-де-пон, зате Слащова тепер без усякого вижене з військ, оголосить психічно ненормальним. У тил, в Константинополь, зажене! Військам двох вождів не треба! Те, що історія доручила йому, Врангелю, він не бажає ні з ким ділити!
У Сімферополі настрій головнокомандувача остаточно був зіпсований незначним на перший погляд інцидентом. При виході з машини випадково зустрів знайомого ще з минулих літ жандармського полковника під руку з якимось священнослужителем. Полковника цього, пригадує, недавно було направлено на позиції. Запитав, де служить.
— Перебуваю в розпорядженні генерала Слащова. Саме ім'я Слащова розлютило Врангеля. Ледве стримуючи нерви, обернувся до Шатілова:
— Є така посада — перебувати в розпорядженні Слащова?
— Поки що не було,— відгукнувся Шатілов.
— Крім того,— забелькотав розгублено полковник,— я ще перебуваю і в розпорядженні єпископа Веніаміна.
— В такому разі, де ж кадило? — звів брови Врангель.— Вам треба кадило в руки! — І, обернувшись до варти, додав: — Зняти з нього погони! Кадило йому!
Навіть і в штабі довго не міг заспокоїтись.
— Подумати, яке нахабство... Дворянин, нащадок старовинного роду отирається по тилах!
Зате потім душу відвів розмовою з Струве, з цим, як завжди, неохайно одягнутим стариганом, своїм міністром закордонних справ. Білий дім вирішив нарешті відкрито подати Кримові свою енергійну підтримку. Щойно передано по радіо ноту Кольбі, державного секретаря, в якій перед цілим світом засвідчується, що США ніколи не визнають Радянського уряду. Як це до речі саме зараз!
— Доручіть нашому представникові у Вашінгтоні висловити американському урядові щиру вдячність за цей крок... Що з Парижа?
— З години на годину чекаємо офіціального підтвердження: Франція визнає наш уряд де-факто.
Усе це було втішним, важливим, союзники вірять йому, вірять у нього, жаль тільки, що ця каховська дірка, небезпечна пробоїна, так не до речі з'явилась...
На подив своїм штабним Врангель тут же наказав усю кінноту Барбовича — п'ять тисяч шабель — негайно зняти з-під Олександрівська і кинути на Каховку, на ліквідацію плацдарму.
XIII
Оборонні роботи на плацдармі були саме в розпалі, ще тисячі людейг зблискуючи голими спинами, тільки рили траншеї та окопи, ще з плавнів тільки везли та везли свіже вербове пакілля для дротяних загорож, ще все тут було недокінченим, тільки розритим, схожим на величезний суботникг— коли зі степу раптово налетіла на плацдарм врангелівська броне-кіннота.
Поєднання першокласної кінноти з великою кількістю бронемашин створювало таку силу, перед якою, здавалось, ніщо не встоїть, здавалось, все буде зметене з лиця землі вихром отих виметнутих для рубання шабельг сталевим ударом броньовиків,.. Проте оборонці плацдарму не здригнулися перед цим чорним шквалом.
— По кавалерії противника залпами! Плі! — покотилося з краю в край по плацдарму.
Відбита, розсіяна тут лава атакуючих кидалась на інші ділянки, шукала стиків, слабших місць і, видно, знаходила їх, проривалася в тил, бо гуркіт та гамір бою вже здіймався за спинами в тих, які незрушно стояли в траншеях.
Бій почався до схід сонця і тривав до очманіння довго, сонце підбилось і випило по степу серпневу скупу росу, а коні все тупотіли, клинки перемигува-лись, снаряди шматували землю, і кров лилась.
Становище для оборонців плацдарму складалося дедалі гірше. Танули патрони. В траншеях повно поранених. На руках у Яреська вмирав його товариш Мишко Перелаз із Хорішок, поруч бійці ділились останніми патронами, і сам Яресько вже не мав чим стріляти, купи порожніх задимлених гільз валялися під ногами, а боєві не видно було кінця — весь плацдарм наче горить, застелений димом. Тупоче десь уже позаду ворожа кіннота, пролітає через окопи з роз'ярілим криком: "До переправ! До переправ!"
Зійшов кров'ю, востаннє зітхнув на руках у Яреська товариш, промовивши лише одне слово:
— Передай...
Що він хотів передати? Кому?
Яресько з Левком Цимбалом обережно кладуть його на дно чадного солдатського рову, де немало лежить сьогодні таких, що відстрілялись назавжди.
Зі степу, то зникаючи в складках місцевості, то знову з'являючись, наближаються броньовики. Ось один виліз уже на окопи першої лінії, поливає кулеметним вогнем, кулі вганяються зовсім близько перед Яресь-ком. Хтось скрикнув, посунувсь на дно траншеї... Убитий чи поранений? Чути, як неподалік перекликаються між собою суворими голосами латиші:
— Патронів!
— В кого є патрони?
Закурене боєм небо, розігріте повітря від сонця чи від пальби, купи порожніх гільз під ногами... Так оце він і є, край-кінець усьому? Отут, у вигорілім степу під Каховкою, серед бойового ревища, серед розритої гарячої землі плацдарму?
Яресько дивиться на свій багнет. Блискучий тульський багнет — це все, що йому зосталось тепер на світі. Залишається їм тепер тільки один голий відчай — удар у штики, а за ним майже певна загибель під шашками, під копитами, під важкими броньовиками. І ось у час цього, здавалось би, вже зовсім цілковитого безвихіддя раптом пролунало десь з боку Дніпра, стоголосим криком пронеслося між бійцями, як поклик рятунку:
— Сибіряки!!!
—. Сибіряки на плацдармі!!!
— Блюхер привів!
Здавалось, одна ця звістка здатна була подесятерити їм сили, одна вона вже здатна була б врятувати оборонцям плацдарму життя.
Бойовий натиск уральців та сибіряків вирішив долю плацдарму: бронекінноту було відбито.
На підтримку артилерії, що била й била по противнику, із-за Дніпра — чи не вперше за час боїв — піднялися в небо червоні аероплани і, доганяючи розсіяну в степу врангелівську кінноту, висипали їй на голови безліч гострих металевих стріл, накованих у недалекім тилу на катеринославських заводах спеціально для боротьби з кіннотою противника.
