Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Втеча від себе - Самчук Улас

Втеча від себе - Самчук Улас

Читаємо онлайн Втеча від себе - Самчук Улас

Десь в глибині Іванової істоти, сидить чорт, який запопадливо оберігає досвід 101 камери його "Катеринок" усі ті "стулі" та Ухт-Печорські, які оцінює, як єдине свідоцтво "твердої школи", що дає атестат зрілости людині сучасного. А тому, той там Сидорук, який здається, дивиться і бачить Івана, як об'єкт психо-дослідництва, в очах Івана, ніщо інше, як дилетант з поверховим баченням цих явищ.

Але все таки, з ним варто іноді зударитись. Ті його національні проекції, від певного часу, почали тривожити Іванове національне кредо первородним гріхом і докучати, як ревматизм. Як там не кажи, а він з діда й прадіда, кість від кости, дитина землі предків і коли та земля порушила питання своєї суверенности то це значить, що це питання є також його питанням... І його не затерти звичайним "не хочу", бо воно дерево пізнання суті. Потрібно більше рівноваги. Без державного оформлення ти лиш каліка на чужих милицях.

"Дорогий Батьку! Ти не відповів на мої думки про Сидорука, — писала згодом Віра. Ви там сусіди..." На це Іван також не відповів. Але в темниках свого пізнання шукав слова, якого не міг знайти, як не міг порушити свого пустельництва, щоб сказати дочці — так. Він ось пробує... Нещодавно, наприклад, він вперше порушив свою недосяжність і втяв штуку гідну уваги — запустив свого "Фольксваґена" і пустив вздовж шляхом, понад сто миль, до самого Торонта. А Торонто, як не кажи, понад мільйон люду, і там, на вулиці Батерст, під номером 400, побудова з широкими сходами, зліва від дверей якої бронзова таблиця — "Українська Православна Катедра св. Володимира".

От сюди то й потрапив Іван. І хоча не все тут по православному... От хоч би ті довгі лави для сидження, що порушують лад православія... Але Іван не мусить ними користатися, а стати попри праву стіну під зображенням хрещення Христа у ріці Йордані і спокійно слухати звуків мельодій, які воскресають в ньому почуття глибокої давнини. По своєму це дар неба і коли до Івана підходять "з тацою", він кладе "п'ятку" і то долярів, коли інші відбуваються "кводром" центів. То ж чому така щедрість, коли мати на увазі, що той же Іван не мав звички бути жертвенним на що будь взагалі?

Це данина і не так катедрі, як минулому, давно з його обріїв зниклому, що його він, бодай частково, знайшов на цій вулиці. Церква. Храм Божий, розливний спів, сяйво свічок, блимання лямпадок. Роки і роки, і завжди злиті з цим місцем під склепінням якого, в маєстаті і сяйві божественности, формувалось його дитинство, хлоп’ятство, юнацтво, парубоцтво... Тут також зведено його вінцем "на главах" з його дружиною, тут переживались містерії поєднання землі й неба і тим самим дано йому ім'я з відлунням божого, серед темряви диявольської. Щось, що було, що діяло, що пройняло його наскрізь, що було забрано і не повернуто.

І ось... Океан, друга півкуля, і Іван в дорозі своєї втечі, мов би знайшов щось згублене. Для цього Іван готовий навіть на жертви.

Але чи був він, дозвольте спитати, справді релігійно понятим і церковно побажаним? Це питання ніколи його не турбувало. Був таким, як був, за вимогами певного ладу віків минулих. Родився "у вірі предків", його хрещено за обрядом Канівського собору св. Покрови, день-що-день повторяв "вірую во єдиного Бога Отця Вседержителя", як також "Ісуса Христа, сина Божого" і це так ствердження сприймалось ним беззастережно, як істина, аж до днів, коли воно стало своєрідним злочином державного кодексу моралі. Іван був здивований, але не підпорядкований до вимог тих кодексів, маючи інші клопоти дошкульнішого порядку і щойно тепер, він віднайшов в собі дещо занедбані залишки релігії його предків, з якими хотілося нав'язати ближчі стосунки.

Взагалі ж, якщо Івана сотворено згідно з твердженням Божеського одкровення, "по образу і подобію Божому", то зроблено це з почуттям міри й вдоволення. Йому вдмухнуто здорову, суцільну, просту душу, у таке ж просте, суцільне, здорове тіло, його не міряти мірами глиби чи широт, а мірами земного, пересічного розуміння природи людської. Ніякі бактерії, ніякого розкладу не мали до нього легкого доступу, його зіткано, чи краще викувано з першорядного, за якістю, матеріялу, а тому, за всі його тверді роки, не багато годин затратив він з лікарями.

Щось там, десь там, якийсь зуб, якась дрібниця і щойно аж тепер, на цьому острові дозвілля, почалися турботи з лівою ногою, чи не наслідок перестуди в Бухенвальді, особливо ночами, особливо під гіршу погоду. На щастя поблизу його хутора трапився ще один хутір, і то лікарки, і то землячки, на ім'я Надія Маланюк, яка його відвідала, як опісля виявилось на доручення Віри, і хоча Іван почав, було, сперечатися з таким непроханим втручанням до його особистих справ, одначе лікарка не великого росту, але великої енергії, його оговтала, зміряла тиснення його крови, діяння серця, знайшла "ніби все в порядку", але "на всякий випадок", маючи на увазі ту його неспокійну ногу, приписала загальний лікарський перегляд у лікарні містечка Оранжвіллу, при чому погрожувала навіть Торонтом, бо їй здалось, що крім ноги, він має "деякі симптоми" шлунку, що вимагає докладнішого перегляду і що налякало Івана, бо ж то за всі годи його перебування на цій плянеті, нічого подібного з ним не траплялося, а лікарі — відома річ, лиш їм піддайся, здоровим тебе назад не випустять, завжди щось тобі наворожать.

Але все таки, бурчи не бурчи, Іван запряг свого "Фольксваґена", і поїхав за вказівками лікарки. Там його роздягали, одягали до білого, клали на біле ліжко, садили на возика, везли на оглядини, оглядали всі його утробки, лікарі мали загадковий вигляд... Не розуміючи їх мови і не маючи змоги порозумітися, він був змушений перебувати в стані цілковитого відокремлення, тим самим цілковитій безвісті, а тому, чи не вперше в житті, він почав пригадувати, що існують в житті всілякі несподіванки, а в тому і така, як Смерть і то з великої літери, що її треба брати поважно. У цій затишній атмосфері, де він ось опинився, відчуття такої перспективи стає найвиразнішим, це ж бо домена її діяння, поле її агресії, арена її тріюмфів. Все тут в білому — уніформа воїнства борців з нею і контраст до темноти її володарства.

Іван почав навіть дрейфити, а що коли той там "симптом", ніщо інше, як звичайний, нотарійний злочинець злочинців, якого називають пістряком, за яким віками гоняться, а впіймати не годні. І невже Іванові судилося закінчити своє земне існування з волі такого монстра?

І у зв'язку з цим, Іван, також, здається, вперше почав цікавитись питанням, що це таке смерть... Куди, властиво, відходимо, а чи відходимо взагалі? А чи не гаснемо, як гасне свічка, на яку дмухнули. Іван весь в білому і на білому, як закамуфляжений воїн на становищі з далекоглядом, що оглядає передпілля бою. І нічого не бачить. Темно. Порожнеча. Безмежне ніщо. І хтось незнаний Іванові нашіптує: саме туди ми, чоловіче, відходимо... Та розчиняємось і зливаємось з вічністю, що тягнеться ланцюгом безсмертя в абсолют незбагненности. Але як же, Іване, з твоїми поняттями про безсмертність душі, про ,,тамтой світ", ,,воскресіння із мертвих"? Це питання залишається без відповіді, його, мов би скреслено з програми дня, як неактульне, попередні роки й десятиліття вирішили його і відложили до актів думання минулого... Хоча Іван не зрікається минулого, навіть коли воно звучить як забобон, бо хто його знає чи життя взагалі різниться від забобону, у якому розчиняються у безвісті всі уявлення.

Такі ось думки... Викликані тиском умов... У людини, яка не звикла думати абстрактно. Але вони й на цей раз скоро урвалися. По тижневі досліджень, пересвітлювань, мірянь Іванового тіла, йому, мов би пригадали, що він має також і певні до нього обов'язки, що він вже давно не механізм без суперечностей, а організація функцій, до якої вкралося чимало елементів злоякісного завдання, з якими Іван мусить сперечатися. Тут виступили на кін уваги також роки. Пам'ятай, Іване, що теперішні твої роки даровані тобі лишень з ласки Неба. І вони примхливі. Для усвідомлення цієї істини, Іван дістав цілу конституцію параграфів своєї поведінки не конче привабливого порядку, як перевірку тиснення крови, такі і сякі обмеження харчові, унормовані стосунки з алкоголем, зречення нікотину... Щось таке... Просто нечуване... Але після цього, одного ранку зайшла до Івана така Гайка, звичайна медична сестра, одинока в цій установі, що розуміла певну кількість слів Іванової мови, на цей раз з особливою усмішкою... (Іван весь в напруженні)... спокійно повідомила, що він, тобто Іван, весь, від голови до п'ят перевірений, і він може відійти. Ось тільки випишуть звільнення, і ґуд-бай!

Іван зривається, і того самого дополудня його сірий "Фольксваґен", мов скажений, погнався до хутора. А там...

Господи Боже! Кольори, птахи, кудлатий Неґус, бур'яни... І під самим його порогом, таборувала, видно, череда якоїсь тварі Божої, чи не, бува, буйволів, які іноді несподівано появляються і так само несподівано, зникають, залишаючи за собою багату колекцію візитівок зеленого кольору, як знак подяки за дружню гостинність.

Іван був на верху блаженного захоплення, все йому тут подобалось, геть включно з тими буйволячими кізяками, за ним всі його клопоти здоров'я і він навіть шкодував, що він не має з ким цим настроєм поділитися.

III

І саме в такому стані, за яскравої погоди, у понеділок двадцять четвертого травня, в день канадського державного свята королеви Вікторії, після довгих блукань, знайшов Івана Нестор Сидорук, на наполегливе домагання Віри і Сашка Рокитів.

Нестор виїхав з Торонта вранці о годині восьмій, Шевролетом, на ачей, з наміром, будь-що-будь, відшукати того відлюдка і спробувати знайти з ним "якусь мову", не дивлячись на всі їх суперечності в минулому, бо ж головне про що тут ходить, це Іван, як питання, як вислів, як типаж. Виняткова людська істота виняткової долі, а, можливо, й виняткового призначення. Можливо, первоістотність, з якої постала нація... Зо всіма її добрими і злими прикметами.

Зрештою, Іван добре Нестора пам'ятає, це ж бо був він, що попереджував Івана перед тією "родіною", що вказував прямо в точку ясности, що її Іван демонстративно, проти власного переконання, злегковажив...

Відгуки про книгу Втеча від себе - Самчук Улас (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: