Втеча від себе - Самчук Улас
Це ринок, це біржа, це розміри. Тутешні фермери йому сказали, що тільки у великих розмірах це тут оплачується, а поза тим, це лиш для домашнього вжитку.
Іван з цим годиться. Він переходить на домашні рейки, отак для розваги, щоб "забити час". Щось подібне сталося і з другим його підприємством — скотарством, яке він, було, затіяв поставити на ноги. Море незужитого пасовиська, трава в пояс, чи не було б доцільним завести кілька десятків ось таких тварин Божих, що їх величають бичками. Ціле літо пасуться над річкою, а на осінь продав і маєш свіжий гріш в додаток до його старечої пенсії. Задумано — зроблено. Минулого літа його пасовисько зарясніло біло-чорними, куцорогими, лінивими тваринами, які десь там самі паслися, самі з річки поїлися, самі під кущами глоду таборили і, здавалось, це лиш самі ростуть там, мов гриби після дощу, доляри. Та коли прийшов час збуту, ринку, біржі, цін — шкода й думати. Забагато метушні і ледве покрились видатки... А фермери знов те саме, мовляв, рентується лишень у великих розмірах. Іван це розумів і він би дав собі з цим раду, але ж його роки. І нема потреби. За його хліб-сіль дбає Оттава, а ферма Протон це лиш місце під ясним сонцем для відпочинку й роздумувань. Так воно й має бути.
Іван залишився сам у товаристві здоровенного псюри, якого назвав Негусом і цього, здається, йому вистачає, самітність стала для нього наркотиком і необхідністю, бо коли ти сам, ти краще бачиш свою істоту в часі й просторі, мов той порізьблений ієрогліфами обеліск на площі Конкорд в Парижі.
Саме чогось такого і шукав Іван після свого бурхливого минулого. Затишку, твердого ґрунту, безпеки. Раз на тижні запустив ,,Фольксваґена", майнув до найближчого містечка, вступив до Ей-Джі-Ей, нагорнув соли "Віндзор", цукру "Вестекен", муки "Фор розес", молока "Карнейшен", кльозетного паперу "Сван" і ти вдома. За все твоє тут буття, ти ще не бачив як виглядає поліцай, ані не знаєш чи така порода людей взагалі тут існує... І навіть тяжко щось таке розуміти. Ніяких приписок, ніяких пашпортів, мов би птах, що прилетів, посидів де йому хотілось і полетів далі.
І ти дивуєшся, тобі хочеться це збагнути... І порівняти з іншим, що зісталося там за тобою. І шукати розв'язки питань, які, здається, ясні, близькі й зрозумілі, одночасно загадкові і далекі, як плянета Сатурн.
Зимові вечори, горіючий ватран, глибокий фотель, чашка чаю і завали думок, що проходять, мов би на екрані фільму. Ви сидите, закриваєте очі, але бачите... Обличчя, речі, довкілля, кольори землі і неба, дня і ночі, сходу і заходу... Чуєте запах повітря, розораної ріллі, спів птаства. Непомітно постає з туману хутір... Як воно все близько, простягни лиш руку... Смереки при в'їзді, старий штахет, гілля антонівок, що переливаються через нього, тінисті горіхи, що розпаношились хмарою глибині саду, і стежка до пасіки, і купи косатих лілей, і кущі кропиви-жижавки по краю старого, занедбаного суничника. А ті он поля, зліва луг, справа ліс Гісин. Йдеш, було, ранком, босі ноги, холодна роса і пугукання пташки-бугая з далекого лугу. Перед тобою черідка худоби — тяжкі, ліниві з порожніми вим'ями корови, кількоро легких, мов би готових до танцю, теличок, пара впертих, зарозумілих бичків і все це разом спокійно, порипуючи ратицями, мандрує вузькою дорожиною поміж двома стінами зеленої пшениці, яка починає, ось-ось, "вибивати колос", в напрямку Гісена, де то на схилі видніє широка шматка сірого пару.
Бути пастухом, вставати разом зі сонцем, для хлопця десяти років ніяка радість, але тепер, з висоти і віддалі років це щось, як подих тепла серед морозного дня. Саме те вставання, з-поза темного лісу, жовтогарячого кола огню, наповняє тебе містерійною силою щастя. Ти, мов би загоряєшся сам, і мов би світиш. Без ніякого особливого наміру ти починаєш співати, мов би ти був частиною пташиного хору, що розпочав свій концерт у глибинах темного лісу.
І все тут довкруги це ти сам. Весь той там хутір. Древній кудесник, весь в білому, батько... Суцільна, простота, незломна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття. А ген далі каскади сонця, чар вечорів, матінка ніч, осокори Придніпров'я, що виступають в тумані вечора, облиті задумою і зорі — ясні і гострі спеціяльно для цього краю сотворені.
І він сам в тому... Рослий, здоровий... Ходив на Дніпро, ловив у плавнях окунів, зникав на вечорницях... І його в Черкасах гімназія, яку на сьомому році демонстративно лишив, бо "вирішив бути господарем", а "не лізти в пани", йти по слідах батька — найпочесніша справа, бо ж то решта братів — хто куди, Софрон "вдарився на легкий хліб", "подався в город", щоб опинитися в Омську чи Томську кондуктором Дально-Східньої залізниці, а Петро вже з Двоклясового училища виявив нахил художника, від слова "худо", як дражнився Іван, а Андрій, Андрійко, Андрійчик, мамин пестунчик, Танін мазунчик, так той вже з раннього рання кинувся "в стихі", спочатку під Пушкіна — "Зіма, крєстьянін торжествуя", а там несподівано перейшов "на вірші" і повісив на стіні своєї кімнати подобизну лисої людини з підписом Шевченко. З цього й почався хутір, як і "та Україна", на "тій мові"з якої Іван покпивав добродушно, особливо коли 1901 року, повернувся "з москалів" і приніс поручника артилерії запасу.
Але увагу, але престиж, але славу хутора, ген-ген як пам'ять, тримала Татяна — сестра, хазяйка, володарка. На цілі сім років від Івана молодша, вона закінчила не лишень відому в Лубнах гімназію Алексиної, але й пробувала, було, з медичними курсами в Петербурзі, що їй перешкодила війна, а головне, коли 1904 року, досить несподівано, на запалення легенів померла їх мати і Татяна повинна була стати хазяйкою дому... Спочатку бодай номінально, тож то згодом — фактично. А пригадуючи маму, яку свого часу було, по своєму, виключено з центру уваги, як якусь самозрозумілу механічну функцію, Іван тепер з віддалі, з глибини свідомости, починав бачити її очима абсолютного здивовання. Загоріле, худе лице, запалі, пригаслі карі очі... Заклопотана, втомлена... О, мій Боже! Тож це була вона, що дала всім їм їх долю. Лишень подумати... Через її призму душі пройшли всі їх приречення і, можливо, Іванові дано з того найщедріше і тому він не пішов добровільно "у світ за очі", як це сталося з рештою його братів, які почали шукати "легкого хліба", бо ж земля, де піт і вузькі обрії, як день, як ніч, той самий під тобою шмат простору, мов би ти був прикований до одного причалу на віки вічні. Іван навіть цим хвалився, це було його Я, це він, це його доля. І як добре, що земля і небо тут у згоді, що ти на твердому місці, який би світ не був вулканний. Він, було, носився з думкою поставити це ,,на широку ногу", перегнати батька, взяти комерційний курс, йти за Европою.
Гай, гай! Даремно. Як його все те назвати, що опісля сталося, не збагнеш, такого розумом не візьмеш, це загадка над цілим світом... Томи і томи напишуть, проллють ріки крови, а тайна лишиться, бо є це перст з висока, що вказує куди тобі йти. Бувало, Афоген Васильович Левицький на уроках древнього Риму, згадував слово "пролетаріят"... "Позбавлений власности індивід, спричинник упадку Риму"... Що його ніхто з учнів, Афогена Васильовича, не брав поважно. Це було, це було давно, це минулося... І де Рим, а де Крим... Але враз, Іван довідався, що, наприклад, його двоюрідний брат Мишко Калиниченко, також "пролетаріят". Свят, свят, свят! І де був він, що зсадив Івана з його трону та розвалив його Рим. А чому? Тільки генії можуть таке збагнути.
Іван, було, сперечався з цим приреченням сливе до загину, йому здавалося і здається тепер, що той Мишко ніщо інше, як звичайна морська свинка, на якій випробувано певні бацили і, мабуть це було від його матері, від її молока, що Іван не визнав Мишка і не піддався його волі до останніх днів свого життя.
Земля і ґрунт, і колос збіжжя, і запах розораної ниви ствердились в істоті Івана і хоча переміг тут Мишко, він ніяк в таку перемогу не вірить. Це скорше їх поразка. Навіть ті там на ґзимсах мавзолею Червоної площі Москви в день Першого травня, його не переконують. Вслухайтесь в ті їх "ура". Це плач, що відбиває твердий крок перед обличчям решти світу. Змилуйтесь — ради Бога!
Іван ці відтінки буття чує, як гнаний пес, у ньому бунтує його природа і тому ця його теперішня осамітненість видається йому лябораторією, у якій можна зібрати всі фокуси дійсного в один фокус бажаного, сказати невисказане, вникнути в глибини глибин недосяжного. Він ось здивований, що ступив на шматок землі, де генерально панує одна виключна сила — тиша. Вийдеш вечором чи раннім ранком, і довкруги безпека. Тиша й безпека. І свобода душі. Ти, мов би, вирваний з бурі і закинутий, як зірваний лист дерева, у затишшя святині. І хочеться тобі відгадати причину цього. Чому його хутір і цей хутір, що стоять на тій самій плянеті, такі неподібні і кому було треба, щоб ця така неподібність стала причиною двох протиставлень озброєних зброєю атома, здібного розірвати на шмаття саму плянету.
До речі, не слід забувати, що до цих міркувань Івана, інколи втручається його дочка Віра. "Дорогий Батьку! Учора знов багато про Тебе думала, — писала вона загодя з Ню Йорку. Моє сумління не може погодитись, коли уявляю Тебе у Твоєму осамітненню. Я вже Тобі казала і кажу знов — залиши Ти ту свою ферму на попас сернам і бодай на зиму, переходь до нас. Сашко не дає мені з цим спокою. Кажеш — боїшся Ню Йорку? Даремно. На вигляд грізний лев, а в дійсності — пудель з дзвіночком на шиї. У нас тепер ..." — Звичайно, вона описувала подробиці їх щодення — поїздки, успіхи Сашка, поведінку Наталочки, гостини, а оце, досить докладно, описала йому гостину у них Нестора Сидорука. "Знаю, ти маєш до нього упередження, але Ти також знаєш, що він..." — І тут, з особливою настирливістю, яскравими барвами подано характеристику тієї особи. ,,Він єдиний, міг би допомогти Тобі розібратися з Твоїми питаннями".
А, той мені Сидорук! Натуркала мені ним вуха, а було вже й забув. Ще одна незагоєна скалка його амбіції, з давніх-давен, нехіть до суб'єктів кращезнайства справ, яких вони ,,ані не нюхали" в їх автентичності і не проходили дресури справжнього, болючого, доторкального дійства.
