Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- О, ду­же гарні! Два фіку­си вже до­рос­ли до стелі. Ма­ма не знає, що з ни­ми ро­би­ти, бо зрізу­вать шко­да. А па­па жар­тує, ка­же мамі: «Візьміть та й підніміте на два ар­ши­ни сте­лю».

Фесенко за­ре­го­тав­ся. Ма­ня й собі засміялась.

- Ті фіку­си ще­пи­ла са­ма ма­ма. Тим-то во­на так ко­ло їх пильнує. І я са­ма своїми ру­ка­ми при­ще­пи­ла аж два.

- Аж два! - гук­нув ніби зди­во­ва­ний Фе­сен­ко. - І своїми руч­ка­ми?

- Своїми ру­ка­ми, - ска­за­ла Ма­ня. - Я са­ма й ре­зе­ду сіяла, а ма­ма сіяла айст­ри та лев­кої, - ска­за­ла Ма­ня.

- І зійшла ва­ша ре­зе­да? Ох, як я люб­лю ре­зе­ду! Це для ме­не най­кращі в світі квітки! Як мені хотілось би по­ди­ви­тись на ва­шу ре­зе­ду! - про­мо­вив з па­лом Фе­сен­ко.

- Приїдьте та й по­ба­чи­те! - ска­за­ла Ма­ня й са­ма зди­ву­ва­лась своїй сміли­вості.

- А ви мені доз­во­ли­те нар­ва­ти пу­че­чок на пам'ятку та на згад­ку? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Добре! - ска­за­ла Ма­ня, і знов в неї що­ки по­чер­воніли.

- Я той бу­кет схо­ваю в срібну та пер­ло­ву скриньку й дер­жа­ти­му на пам'ятку до са­мої смерті! - знов гук­нув з уда­ва­ним па­лом Фе­сен­ко.

- Нащо ви йо­го бу­де­те хо­ва­ти в скриньку? хіба він та­кий гар­ний? Є квітки ба­га­то кращі, ніж ре­зе­да, - ска­за­ла наївно Ма­ня.

- Ні, для ме­не не­ма кра­щих квіток, як ре­зе­да, бо, бо… бо ви її лю­би­те. А що лю­би­те ви, те люб­лю й я, - ска­зав Фе­сен­ко й заг­ля­нув Мані в самі очі.

Маня за­со­ро­ми­лась. Ще ніхто не го­во­рив їй та­ких чуд­них компліментів. Во­на тро­хи стур­бу­ва­лась і хутчій по­вер­ну­ла стеж­кою на­зад.

«Треба до­хо­ди­ти до са­мо­го діла, бо вже до гос­ти­ниці й до ма­ми не­да­леч­ке», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- А ре­зе­ду ви вже ма­лю­ва­ли на кар­тин­ках? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ні, ще не ма­лю­ва­ла. Я най­більше люб­лю ма­лю­ва­ти нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- Чому так! - спи­тав Фе­сен­ко.

- Я най­більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- І я най­більше люб­лю нар­ци­си. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як без­винні пан­ни, ще й рум'янці в осе­ред­ку! Нар­цис - то квітка вес­ни, то по­езія, то вес­на, то сон­це, то май, то лю­бов! лю­бов біла, чис­та! - і Фе­сен­ко піднімав го­лос, мов ора­тор в пар­ла­менті, і в кінці аж крик­нув так, що Ма­ня тро­хи зля­ка­лась то­го па­лу, ущух­ла, якось зщу­ли­лась і поп­ря­му­ва­ла хутчій по доріжці до сто­ла, де гор­нич­на вже ви­но­си­ла нас­тав­ле­ний са­мо­вар.

- Я дос­та­ну вам бу­кет з нар­цисів, - знов по­чав базіка­ти Фе­сен­ко.

- Тепер літо: нар­ци­си вже одцвілись, - ска­за­ла Ма­ня.

- Я піду в оран­же­рею й дос­та­ну там нар­цисів. Я зве­лю са­дов­ни­кам по­са­ди­ти нар­ци­си в ва­зоні. Не­хай во­ни при­си­лу­ють їх вдру­ге, втретє зацвісти для вас! Я ви­пи­шу вам нар­цисів з-за гра­ниці, з тих країв, де в час на­шо­го літа бу­ває вес­на! - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Оце! для ме­не так бу­де­те кло­по­та­тись? - ска­за­ла Ма­ня.

- Буду! я ла­ден усе зро­би­ти для вас, бо не мо­жу жи­ти без вас! - ска­зав Фе­сен­ко ти­хо, тро­хи не на са­ме вуш­ко Мані. Ма­ня пе­ре­ля­ка­лась і вже тро­хи не бігла до сто­ла, де сиділа ма­ма й на­ли­ва­ла чай.

- Я люб­лю вас, люб­лю стра­шен­но! Я вас по­лю­бив од то­го ча­су, як по­ба­чив ваші карі очі, - го­во­рив Мані на ву­хо Фе­сен­ко, ха­па­ючись поспіша­ти за Ма­нею, бо во­на вже не йшла, а сли­ве підтюп­цем бігла до сто­лу. Во­на не зна­ла, ку­ди йти, де схо­ва­тись од тієї роз­мо­ви, зби­лась з стеж­ки і йшла по траві. Добігла во­на до сто­лу і впа­ла на стілець, не­на­че під кри­ло своєї неньки-обо­рон­ниці, як те кур­ча, що хо­вається од шуліки під квоч­ку. Тут тільки Ма­ня лед­ве опам'ята­лась. Нав­роцька гля­ну­ла на Ма­ню, на її стри­во­же­не та чер­во­не, як жар, ли­це і зраділа.

«Щось бу­ло між ни­ми, щось бу­ло! Не­дур­но ж Ма­ня так по­чер­воніла й за­са­па­лась. Бідна дівчи­на! Аж ву­ха по­чер­воніли».

Навроцька зраділа. Во­на гля­ну­ла на Фе­сен­ка спри­я­ючи­ми со­ло­деньки­ми очи­ма. Усе її бліде ма­то­ве ли­це од­ра­зу, ста­ло не­на­че со­лод­ке, не­на­че во­на лиз­ну­ла аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня.

- Що це ви? вже й на­гу­ля­лись? так швид­ко? - спи­та­ла Нав­роцька в Мані.

- Вже, ма­мо, - обізва­лась Ма­ня. - Я тро­хи вто­ми­лась, і в ме­не ніби чо­гось но­ги об­важніли.

- Мабуть, ма­ло хо­ди­те, ма­ло гу­ляєте? Еге так? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Мало. Ми більше си­ди­мо вдо­ма вдвох з ма­мою, - ска­за­ла Ма­ня.

- Вранці хо­ди­мо в мо­нас­тир до церк­ви, а вве­чері хо­ди­мо ку­па­тись, та й до­волі з нас цього, - обізва­лась лас­ка­венько Нав­роцька. - В ме­не, бач­те, та­ка дум­ка, що мо­ло­дим пан­нам не го­диться швен­дя­ти по всіх усю­дах та да­ле­ко од­би­ва­тись од до­му.

- Правда, Раїсо Ми­хай­лівно, свя­та прав­да. Для жен­щи­ни най­кра­ще місце дім, а для на­шо­го не­гар­но­го по­лу - служ­ба, - ска­зав Фе­сен­ко.

«От са­ме доб­рий час поп­ро­си­ти Ма­ни­ної ру­ки в ста­рої! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Са­ме доб­рий час! Ста­ра те­пер пом'якіша­ла, як віск ко­ло вог­ню… Тільки Ма­ня, ли­бонь, зля­кається… та ще й дре­ме­не з пе­ре­ля­ку в ха­ту… Але поп­ро­шу ру­ки, поп­ро­шу… Що бог дасть!»

Нетерплячка бра­ла Фе­сен­ка. Він лед­ве вдер­жав зу­ба­ми язи­ка. Двад­цять п'ять ти­сяч ма­ни­ли йо­го, аж не­на­че драж­ни­лись.

«Це я третій раз в їх в гос­тях, - сну­ва­лась дум­ка в Фе­сен­ка. - Ма­буть, бу­де геть-то швид­ко. Я й там, в куп­ця, впіймав об­лиз­ня, бо тричі був в йо­го в гос­тях і за­раз поп­ро­сив ру­ки йо­го доч­ки… Ста­ра ду­же ети­кет­на да­ма. Ще не час, ще не час… Але не ви­дер­жу, ой, не ви­дер­жу!»

Сам язик ви­ла­зив у йо­го з ро­та. Він вже роз­зя­вив ро­та й хотів сва­та­тись.

- Добривечір вам! - про­мо­вив по­зад йо­го ста­рий Нав­роцький.

Фесенко схо­пив­ся з місця, як опе­че­ний. За Нав­роцьким сто­яв Ко­маш­ко, а ко­ло йо­го Са­ня.

- Доброго здо­ров'я! доб­ро­го здо­ров'я! - ска­зав Фе­сен­ко й лап­нув ру­кою го­ло­ву. Ру­ка не знай­шла на го­лові циліндра й лап­ну­ла на­да­рем­но лоб. Фе­сен­ко вхо­пив стілець і по­дав йо­го Нав­роцько­му; потім вхо­пив дру­гий і по­дав Сані.

- Не кло­почіться; я й са­ма візьму собі стільця, - ска­за­ла Са­ня.

- Щоб зро­би­ти вам приємність… делікатність, - го­во­рив Фе­сен­ко й ухо­пив третього стільця й су­нув йо­го… Ко­маш­кові.

- Не тур­буй­тесь на­да­рем­но. Я й сам знай­ду собі місце, - ска­зав Ко­маш­ко, осміха­ючись.

- Щоб зро­би­ти вам приємність, приємність, - мим­рив Фе­сен­ко підсо­лод­же­ним го­ло­сом, зви­ва­ючись граціозною гнуч­кою га­дюч­кою на усі бо­ки. Він по­дав ру­ку Ко­маш­кові. Той тільки здвиг­нув пле­чи­ма й тик­нув йо­му свою ру­ку: на, мов, ко­ли хоч!

«Мабуть, вчи­нив мені знов якусь по­тай­ну ка­пость, - по­ду­мав Ко­маш­ко, - бо