Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
- О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з ними робити, бо зрізувать шкода. А папа жартує, каже мамі: «Візьміть та й підніміте на два аршини стелю».
Фесенко зареготався. Маня й собі засміялась.
- Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так коло їх пильнує. І я сама своїми руками прищепила аж два.
- Аж два! - гукнув ніби здивований Фесенко. - І своїми ручками?
- Своїми руками, - сказала Маня. - Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла айстри та левкої, - сказала Маня.
- І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в світі квітки! Як мені хотілось би подивитись на вашу резеду! - промовив з палом Фесенко.
- Приїдьте та й побачите! - сказала Маня й сама здивувалась своїй сміливості.
- А ви мені дозволите нарвати пучечок на пам'ятку та на згадку? - спитав Фесенко.
- Добре! - сказала Маня, і знов в неї щоки почервоніли.
- Я той букет сховаю в срібну та перлову скриньку й держатиму на пам'ятку до самої смерті! - знов гукнув з удаваним палом Фесенко.
- Нащо ви його будете ховати в скриньку? хіба він такий гарний? Є квітки багато кращі, ніж резеда, - сказала наївно Маня.
- Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви її любите. А що любите ви, те люблю й я, - сказав Фесенко й заглянув Мані в самі очі.
Маня засоромилась. Ще ніхто не говорив їй таких чудних компліментів. Вона трохи стурбувалась і хутчій повернула стежкою назад.
«Треба доходити до самого діла, бо вже до гостиниці й до мами недалечке», - подумав Фесенко.
- А резеду ви вже малювали на картинках? - спитав Фесенко.
- Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарциси, - сказала Маня.
- Чому так! - спитав Фесенко.
- Я найбільше од усіх квіток люблю нарциси, - сказала Маня.
- І я найбільше люблю нарциси. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як безвинні панни, ще й рум'янці в осередку! Нарцис - то квітка весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! любов біла, чиста! - і Фесенко піднімав голос, мов оратор в парламенті, і в кінці аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того палу, ущухла, якось зщулилась і попрямувала хутчій по доріжці до стола, де горнична вже виносила наставлений самовар.
- Я достану вам букет з нарцисів, - знов почав базікати Фесенко.
- Тепер літо: нарциси вже одцвілись, - сказала Маня.
- Я піду в оранжерею й достану там нарцисів. Я звелю садовникам посадити нарциси в вазоні. Нехай вони присилують їх вдруге, втретє зацвісти для вас! Я випишу вам нарцисів з-за границі, з тих країв, де в час нашого літа буває весна! - промовив Фесенко.
- Оце! для мене так будете клопотатись? - сказала Маня.
- Буду! я ладен усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! - сказав Фесенко тихо, трохи не на саме вушко Мані. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де сиділа мама й наливала чай.
- Я люблю вас, люблю страшенно! Я вас полюбив од того часу, як побачив ваші карі очі, - говорив Мані на вухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, бо вона вже не йшла, а сливе підтюпцем бігла до столу. Вона не знала, куди йти, де сховатись од тієї розмови, збилась з стежки і йшла по траві. Добігла вона до столу і впала на стілець, неначе під крило своєї неньки-оборонниці, як те курча, що ховається од шуліки під квочку. Тут тільки Маня ледве опам'яталась. Навроцька глянула на Маню, на її стривожене та червоне, як жар, лице і зраділа.
«Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли».
Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими очима. Усе її бліде матове лице одразу, стало неначе солодке, неначе вона лизнула абрикосового варення.
- Що це ви? вже й нагулялись? так швидко? - спитала Навроцька в Мані.
- Вже, мамо, - обізвалась Маня. - Я трохи втомилась, і в мене ніби чогось ноги обважніли.
- Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге так? - спитав Фесенко.
- Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою, - сказала Маня.
- Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й доволі з нас цього, - обізвалась ласкавенько Навроцька. - В мене, бачте, така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та далеко одбиватись од дому.
- Правда, Раїсо Михайлівно, свята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного полу - служба, - сказав Фесенко.
«От саме добрий час попросити Маниної руки в старої! - подумав Фесенко. - Саме добрий час! Стара тепер пом'якішала, як віск коло вогню… Тільки Маня, либонь, злякається… та ще й дремене з переляку в хату… Але попрошу руки, попрошу… Що бог дасть!»
Нетерплячка брала Фесенка. Він ледве вдержав зубами язика. Двадцять п'ять тисяч манили його, аж неначе дражнились.
«Це я третій раз в їх в гостях, - снувалась думка в Фесенка. - Мабуть, буде геть-то швидко. Я й там, в купця, впіймав облизня, бо тричі був в його в гостях і зараз попросив руки його дочки… Стара дуже етикетна дама. Ще не час, ще не час… Але не видержу, ой, не видержу!»
Сам язик вилазив у його з рота. Він вже роззявив рота й хотів свататись.
- Добривечір вам! - промовив позад його старий Навроцький.
Фесенко схопився з місця, як опечений. За Навроцьким стояв Комашко, а коло його Саня.
- Доброго здоров'я! доброго здоров'я! - сказав Фесенко й лапнув рукою голову. Рука не знайшла на голові циліндра й лапнула надаремно лоб. Фесенко вхопив стілець і подав його Навроцькому; потім вхопив другий і подав Сані.
- Не клопочіться; я й сама візьму собі стільця, - сказала Саня.
- Щоб зробити вам приємність… делікатність, - говорив Фесенко й ухопив третього стільця й сунув його… Комашкові.
- Не турбуйтесь надаремно. Я й сам знайду собі місце, - сказав Комашко, осміхаючись.
- Щоб зробити вам приємність, приємність, - мимрив Фесенко підсолодженим голосом, звиваючись граціозною гнучкою гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкові. Той тільки здвигнув плечима й тикнув йому свою руку: на, мов, коли хоч!
«Мабуть, вчинив мені знов якусь потайну капость, - подумав Комашко, - бо