Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
- Хитрий ви з біса! - сказав Комашко.
Він вже трохи прохолов і заспокоївся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюш і обтер хусточкою гарячий піт з лоба.
Приятелі розійшлися. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін повернув гуляти над море. До Бородавкіна він не пішов, щоб часом не стикнутись з Фесенком.
Комашко зайшов в номер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над море, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і і вглядів над горою старого Навроцького та його жінку. Вони сиділи на камені й дивились на море. Він побіг до їх. «Якраз випав добрий час поговорити з старими насамоті за свою справу», - подумав Комашко.
- Добривечір вам! - промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.
- Доброго здоров'ячка! От несподіваний і завжди і сподіваний для мене гість! - сказав Навроцький, схопившись з місця й подаючи йому обидві руки.
Комашко привітався до Навроцької. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неї не тільки несподіваний, але й небажаний гість.
- Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, проти неба на землі, як кажуть на селі: отут на камені, - сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
- Чи давно вернулись з Кишинева? - спитав Комашко в Навроцького.
- Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий Фонтан до своїх, - сказав Навроцький. - На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
- А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? - спитався Комашко.
«Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п'ять тисяч приданого… Я йому покажу Маню!» - думала Навроцька, насупивши брови.
- Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас її руки. Прошу за це й вас, Раїсо Михайлівно, - обернувся Комашко до Навроцької з делікатності.
- Голубчику! Вікторе Титовичу! - крикнув Навроцький і схопився з місця. - Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.
Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі поцілував.
«Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то варто?» - подумала Навроцька.
- А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? - спитався Комашко в Навроцької.
- Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає, - сказала Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.
- Хоч буде з ким поговорити по щирості, - сказав Навроцький. - А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… - сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.
«О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої пельки», - подумала Навроцька.
- Ота машкара на мені при людях намуляла вже добре щоки, - знов обізвався Навроцький. - А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось вольніше говорить. Саня вас любить, - я це знаю, але, бачте, в теперішніх деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.
- Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я не проти університету, - сказав Комашко.
- А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас, - сказав Навроцький і чогось засмутився. - Сказати правду, Саня таки любить поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я їй ні в чому доброму не спиняю й не заважаю їй.
В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів їх і махнув до їх рукою: йдіть, мов, швидше, гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг їм назустріч і привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині блідих уст притаївся рум'янець, неначе на листочках рожі в осередку, що в'яне й посихає на сонці в страшенну спеку.
«Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала, як квітка в'яла», - подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.
Тілиста Маня сіла, притулилась до маминого плеча й одсапувала. Саня ніби впала на камінь коло батька.
- Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєї руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? - спитав батько в Сані.
Саня тепер придивилась до Комашка при світі сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Гострий блиск його очей згас. Вона вгадала по його очах усі муки його серця й трохи не заплакала.
- Вікторе Титовичу! Ви знаєте мої думки, мої мрії, мої бажання. Я не поступлюсь ними ні за яке щастя в світі, бо я наважилась добутись свого, - сказала Саня.
- Бачте, моя Саня трохи уперта й не дуже-то здатлива, але вона правдива людина, - обізвався Навроцький. - Саню, ти тікаєш од свого щастя, - сказав старий і задумався, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу од сонця землю. Усі неначе звідкільсь ждали одповіді, а одповідь не надходила.
- Я ладен для вас на усяку жертву, - обізвався Комашко. - Покажіть мені на ту жертву, і я її для вас принесу.
- Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєї душі, мого серця, вкрали мої мрії, мої дорогі, золоті мрії. В нас був кружок з моїх товаришок по гімназії. Я зросла вкупі з ними, вчилась з ними. Я любила їх, як своїх