Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
Вона схопилась з місця й була ладна утікати. Комашкові здалось, що вона хоче бігти над кручу. Він знав її нервову, поривчасту вдачу, стривожився й недоброхіть вхопив її за руку.
- Олександро Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову чи будлі-яку іншу службу. Будете ходить на курси, тільки не кидайте мене, - промовив Комашко з таким палом, що Саня одразу зблідла.
Вона в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неї велику жертву й більшої не може принести. Очі в неї блиснули радісно, неначе сонце виглянуло з-за хмар в негідь та сльоту.
- Коли так, то я ваша навіки, - сказала Саня й подала Комашкові обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
- От і добре! - промовив Навроцький. - Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та й співай. - Навроцька глянула на його скоса.
«Здурів старий! ще справді утне пісні», - подумала вона.
- Неначе душа моя почувала, що ви будете нашим. Я полюбив вас од того часу, як вперше побачив вас в своєму домі, Вікторе Титовичу, - обізвався Навроцький. - Та ти б, Саню, покинула думку про той університет; тепер буде в тебе дома свій університет.
- Ні, тату, не покину. Я вже зовсім готова до екзамену. Мені вже не випадає за те й говорить, що вища просвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім нам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати їх розум, дати добрий моральний розвиток, направу…
Саня скоса поглянула на Раїсу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд і втямила натякання…
«Це вона шпурляє в мій огород камінням», - подумала стара Навроцька.
- Зберуться, наприклад, гості, - говорила далі Саня. - Мужчини балакають про серйозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, вияснюють собі усякові погляди, а женщини сидять, раз у раз тільки кліпають очима й пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не цікавляться. Недурно ж вони зараз заведуть розмову про театер, за актьорів, за артистів, а потім звернуть розмову за своїх горничних, куховарок і добираються часом і до двірників.
«Їй-богу, стріляє таки просто в мене! - подумала Навроцька. - Вчора в нас з Бородавкіною за чаєм тільки й мови було, що за куховарок».
- Ваша правда, Олександро Харитонівно, - обізвався Комашко. - Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.
- Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? - обізвалась Навроцька.
- Гм… Трохи, трохи схожо, - сказав Навроцький.
- Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, - говорив далі Комашко. - Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.
Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля вдарила її в самісіньке серце.
- В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім'ї, - обізвалась Саня.
«Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня! Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається».
Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила свою Маню за руку і встала з місця.
- Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись отутечки, - сказала вона до своєї дочки.
Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: «Там тобі місце! сама втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини зробила єгипетську мумію».
Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.
- Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора, - тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною його передніших потаємних думок, його щасливої душі.
«Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало гарячіше, - думав Комашко. - Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо неначе вдруге на світ народився».
- Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх, - знов обізвався Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
- Гм… Може, ваша й правда, - обізвався Навроцький, - але… але…
- Моє серце каже, що ваша правда, - обізвалась Саня.
- Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті - буває усяково…
- Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, - сказав Комашко.
- Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не забувати, - знов обізвався старий.
- Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв,
