Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
- Що це ти верзеш? Яку бузину? - спитала мати.
- Чи то пак… резеду! - сказала Маня. - Бо я прохопилась та йому сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
- Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? - чеплялась мати.
- Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарциси! - сказала Маня. - Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв принести мені букет з нарцисів.
- Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
- Казав, що достане, хоч з-за границі випише! - сказала Маня.
- Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та признавайся-бо! Чого ти од його втекла?
- Бо стало ніяково й навіть трохи страшно! - сказала Маня.
- Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
- Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.
- Оце гарно! То ти боїшся паничів? - спитала мати.
- Боюсь, мамо, трохи…
- Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
- Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.
- І Комашка боїшся? - спитала мати.
- Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.
Мати задумалась.
«Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…» - подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.
«Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила», - думала стара Навроцька.
- Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? - спитала Навроцька, трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.
- Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.
- Мамо, я хочу варення! - обізвалась Маня.
- Якого ж варення тобі заманулось? - спитала мати.
- Варення з кітри, - сказала Маня.
«Вередує, - подумала мати. - Вона завжди просить кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує».
Мати пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням.
Накидавши варення в блюдечко, вона подала його Мані. Маня з'їла з ложечку й кинула ложечку на стіл.
- Гірке. Мені хочеться солодшого варення. Якби з абрикосів, абощо.
- Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось абрикосів! - сказала мати.
Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим варенням.
- Еге, ти любиш Фесенка? - спитала мати несподівано.
Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози скотилися по шоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої дочки до себе й поцілувала її в голову.
- Маню моя дорога! Ти його любиш? - допитувалась мати, але Маня мовчала.
- Мені здається, - сказала мати згодом, - що він тебе буде сватати. Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?
Маня аж кинулась.
- Я, мамо, ні за кого в світі не піду заміж, - тихо обізвалась Маня.
- Чом не підеш? Треба ж тобі колись вийти заміж, - сказала мати.
- Я вас ніколи не покину, - обізвалась стиха Маня. - Без вас я нізащо в світі жити не буду. Він мене візьме од вас, кудись завезе.
В Мані затрусився голос од жалю. Вона була напоготові заридать.
- Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади, там і прийметься, - сказала мати українську мужицьку приказку.
- Я не верба, я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, - сказала Маня.
«Вона ще дуже молода… Мало я виводила її між люде. Живемо в кінці міста в глушині, в виноградниках. Без мене вона навіть в місто сама ніколи не ходила, ніколи! Овва! Погано! Маня виросла надто вже провінціалкою й трохи навіть черничкою. Треба б їй всунути в руки французькі романи… та ще такі, де було б доволі абрикосового варення…»
Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостиницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснуть. Перед її очима усе манячіли повні червоні, уста під чорними блискучими вусами, блищали палкі Фесенкові очі. Ті уста, ті чудові очі й манили її, й дражнили серце, і чогось лякали, і врешті… довго-довго спати не давали.
А тим часом Фесенко вертався до Одеса по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і свіжий вітрець прохолодив його гарячий вид. Він передумував усі випадки того дня.
«Я обіцяв Мані достати букет з нарцисів. Ще й клявся й божився, що достану. Розпустив свого язика, й сам незчувся, як дав обіцянку. І надав мені кат сказати їй за оце! І забувся, що тепер не весна, а літо! Де я в іродового батька достану їй тих нарцисів. А без тих нарцисів хоч і очей не показуй до неї. Оце лишечко!»
І ті нарциси цілу дорогу не давали Фесенкові спокою. Він приїхав додому і все думав про нарциси.
«Оце лізе в голову отой поганий бур'ян! Тфу на тебе, сатано!» - думав Фесенко, роздягаючись.
Він ліг спати, і йому все снилось, що він іде стежкою по якомусь полі, засадженому нарцисами та засіяному резедою. Нарциси чудні, наче чортики з ріжками, колють його в ноги, як колючки, а між білими головками на бадилинах блищать магічні числа