Дума про тебе - Стельмах Михайло

Недалеко від нього вони виполошили зайця, і він злякано поніс у світанок човники вух. Виходить, тут нікого не було, коли заєць жирував.

Світанок їх зустрів у глибині мішаного лісу.

— Ти поглянь, Северине, що тут робиться! — вражено зупинився Богдан.

Фіненко мимоволі схопився за гвинтівку, гостро блиснув темними очима.

— Що там?

— Білі гриби! Подивися, скільки їх!

— Та тут ціла черінь! — здивувався Северин.— І які гарні, мов діти в сповитку.

Лише біля одного розлогого дуба вони знайшли вісімнадцять грибів і не стали більше збирати.

— А може, спечемо їх? — запитав Северин.— Війна війною, а їсти треба.

— Спробуєм, тільки спершу перевіримо місцевість.

Вони з годину походили по лісу, наблизились до шосе, що зараз німувало. Та ось далина сколихнулася гудінням, і на шлях виповзли танки з роздвоєннями хрестів. На них були відкинуті люки, а з них безтурботно виглядали пітні, закіптюжені, з підкасаними рукавами танкісти. Пересміюючись, вони спокійно жерли курятину, яблука, груші. Навіть ліс не страхав їх. "Ох, як далеко відкотилися наші. Чи й проб’ємось тепер на схід?" — Богдан уперше подумав: може, доведеться їм партизанити.

— Відійдемо від спокуси,— похмуро шепнув Северин.

І вони знову заглибились у ліс, знову знайшли того дуба, під яким було стільки грибів.

— Це ж треба так зародити! — Северин ще виважив сімейку.— Всього зародила земля, тільки щастя не вродила. Ти, Богдане, поглядай навколо, а я зготую сяке-таке снідання.— І почав збирати сушняк. Потім вирізав дві розсохуваті гіллячки, застромив їх у землю, а на них поклав лозину з нанизаними грибами.

— Аби ще сала та цибулини, то вийшов би грибний шашлик.

— Аби ж це мука, то вареників наварили б, та сиру катма,— в тон йому відповів Богдан.

— Знову гуде шлях,— повернув голову Северин.— Коли ж ми приб’ємося до своїх? — І на його темне вилицювате обличчя лягає осмута.

Між деревами Богдан побачив зарослого до очей немолодого чоловіка з чималим кошиком в руці. "Напевне, грибар". Невідомий теж помітив Богдана, нерішуче зупинився.

— Підходьте, підходьте! — гукнув Богдан.

Дядько несміливо почав підходити до багаття, в його кошику лежали одні білі гриби. Він поздоровкався, запитав:

— Додому?

— Думаємо на схід.

— Тільки де він тепер, цей схід? — тоскно запитав сам себе селянин.— Німець уже кинув листівки, що до Києва добрався.

— Це брехня! — скрикнув Богдан.

— Може, й брехня, бо хто на війні не бреше? — погодився селянин.— Та самі бачите, яка в нього техніка: суне — аж землі важко. Так що, хлопці, пожалійте свої голови.

— І що нам робити? — примружився Северин.

Селянин спочатку поправив гриби у кошику і потім заговорив упівобода сизих вусів.

— Кидайте, хлопці, своє залізяччя,— обміряв очима гвинтівки,— та й заходьте хоч і в наше село. Хліб у нас б, самогон є, дівчата і вдови теж, то й треба приймаків.

— А вже приходили вони до вас?

— І сьогодні один прибився, Миколою Ярчуком звати. Як сів їсти, то всю вулицю здивував.

Друзі переглянулись.

— Цей лише своїм кендюхом і здивує світ,— сказав Богдан.— Не вийде з нас приймаків.

— Діло хазяйське, тільки жаль ваших молодих голів,— похитав сизою, як стара стріха, чуприною.— Та вам видніше, що робити. А я тепер живу, неначе у пні: так здолав страх.— Він тремтячою рукою дістав з-під грибів торбинку.— Може, вишень покуштуєте?

— Не будемо їсти ваших вишень,— рішуче сказав Северин.

— Чому ж?

— Вони панахидою тхнуть.

Селянин розгублено підвівся, узяв кошика і, заточуючись, пішов своєю дорогою. Після сніданку друзі затоптали багаття, вибрали в суничнику затишне місце, розстелили шинелі, і Северин перший ліг відпочивати. Склепивши очі, почув над собою стукіт дятла, потім іволга вронила ніжний перелив, і він переніс його аж до рідного Псла.

Богдан кружляв і кружляв навколо його сну, прислухався і до лісу, і до шляху, де раз од разу гугоніла чужинська техніка, і до неба, що теж не мало спокою. А човник пам’яті снував і снував видіння останніх днів, угризався у траншеї його дивізії, у ті болота, де вони руками й болями переносили гармати, і в ті поля, де побачив зачаклованих женців. Якщо фронт відкотився далеко, то вони проходитимуть лісами, де живе Ярина. Ось так у печальну годину він зможе побачити її.

Прокинувся Северин, зіперся на лікоть:

— Спокійно, Богдане?

— У лісі спокійно, а на шляху те саме.

— Вода в тебе є?

Богдан подав йому баклагу, і Северин жадібно почав пити.

— Це ж чорті-що приснилося: неначе попав у полон, а там не дають води. Яке життя, такі й сни. Де ж тепер наші? Хоч би яка гармата загупала.

Богдан ліг на землю й одразу заснув чутким сном, який вихоплював із дійсності не тільки гул літаків, а й тріск сухої гілки під ногою Северина. Що то не лісовик. І коли у сон Богдана почали звідусіль сходитися люди, він за ними побачив притінений образ Ярини. Дійду чи не дійду до неї?..

— Богдане, ти стогнеш,— збудив його Северин.— Щось важке наснилось?

— Перше кохання.

— Так чого б тужити від кохання?

— І від нього люди мають тугу.— Вірі подивився на сонце, що вже повернуло на захід, скочив на ноги і рішуче сказав: — Ходімо, Северине, до шляху.

— Чого?

— Відробляти незароблені харчі.

— Це ти серйозно?! — здивувався і завзято блиснув очима Северин.

— Серйозно, друже.

— Значить, партизанити?

— Хоча б і так.

— Тоді ходімо! Тільки без дурощів: не хапати здобич, що не по зубах. Згода?

— Згода! — морозець азарту й тривоги пройшовся по його тілі.

Скрадаючись, вони сторожко пішли лісом, знайшли вигідне місце і залягли неподалік від шосе. Ось по ньому з несамовитим тріском промчали на мотоциклах автоматники, далі тягачі натруджено потягли важкі гармати, потім проїхала колона вантажних машин, на яких каска в каску сиділи піхотинці. "Черепахи",— подумав Богдан.

— Не фортунить. Видко, треба мастити п’яти,— підповз до нього Северин.

— Почекаємо ще трохи.

Вони пропустили кілька деренчливих танкеток, і дорога почала затихати. Настала та година, яку називають: іще не вечір, але вже й не день. Густіше запахли трави, липовий цвіт і гриби. Одного Богдан бачив прямо перед собою. Чого йому заманулося підійти до самої дороги? Ще загудів закривавлений сонцем захід, і з нього, побоюючись вечорини, шалено пролетіли два бронетранспортери. І коли подумалось, що таки справді треба збиратись у нічну путь, на шосе з’явився самотній землисто-зелений "опель". Богдан зирнув обабіч шляху, і мозок сам шалено кілька разів вистукав: "Наш, наш, наш!" На темний шпильок мушки він бере кабіну, підводить її під невидимого водія. Здається, мушка стала більшою, а скло кабіни почало розповзатися. Спокійніше! Спокійніше! Ось саме раз!

Постріл одночасно лопається у склі і вусі. Машина здригнулась, круто повернула ліворуч і через дорогу рвонула в кювет. З неї ошаленіло вискакує низький, у неймовірно високому картузі офіцер і навмання стріляє з пістолета по деревах, але одразу ж незграбно, витягаючи шию, падає на край дороги. Картуз, оплетений мертвим сріблом позумента, злітає з його голови і сірим решетом котиться по шосе. На офіцера, якого ще лихоманить остання судома, налітає Северин, з міцно затиснутих пальців вириває пістолет і кидається до машини.

— Северине, не випробуймо долю! Біжімо!

— Почекай! Дай глянути в машину. Пантруй за шляхом!

Зір Богдана роздвоюється, і хоча на шосе нікого не видно, його б’є дрож, а пахощі прив’ялого липового цвіту п’янять дурманом операційної.

Северин викидає з машини ранець, автомат, карту, потім підхоплює все добро на оберемок і з ним вкочується в ліс, кидає на траву й починає витирати обличчя.

— Чогось циганський піт виступив. Бери, Богдане, собі автомат.

— Біжімо! — Богдан, уже з автоматом, налітає на гриба, що виріс перед дорогою, перескакує через нього, вдихає пахілля липового цвіту. "А гриб живе,— майнула дурна думка і зняла частину напруги,— Отже, початок зроблено".

Вони вчасно вбігають у гущавину. Позаду них задеренчали автоматні черги. Коли вже відміряли кілометрів з п’ять, Северин зупинився і захекано сказав:

— Здається, Богдане, ми сьогодні зможемо влаштувати бенкет.

— Який бенкет?

— У ранці щось булькає та булькає. Не воду ж вони возять із собою,— Северин розкрив ранець, порився в ньому і подав Богданові дві плитки шоколаду і пляшку вина з барвистою етикеткою.

— Неначе французьке. Бери, чесно заробив!

VI

Відскрипіли останні підводи, опали останні помахи рук, а він самотньо, мов соняшник, стоїть край поля і, мов соняшник, дивиться на схід. За житами, за пшеницями, за гарячою жниварською югою зникають підводи, зникають люди, зникає частина його життя. І хоч як важко йому, та мусить чавити, виполіскувати з душі болі, бо знову треба входити в ті огні, у ті пекла, що вигадали нелюди-на людей, потішаючи смерть. Туровець підходить до осідланого Орлика, який пасеться на узбіччі дороги. Кінь підводить голову і пильно дивиться на нього великим розумним оком, неначе питає: "Що робити?"

— До лісу,— говорить йому, як говорив колись іншому коневі.— До лісу.

Кінь махає головою, ніби розуміє людину, і шелестить щирим золотом гриви. Треба було б попрощатись із ним, теж віддати на схід чи гармашам, що на кінній тязі. Та не зміг, бо так цей Орлик нагадував того, що вносив і виносив його, ще півпарубка, з боїв і побоїщ. Давно то було. Уже згнили в землі, розсипались на іржу кайзерівські каски, а тепер чекають свого гітлерівські. Не шляхом — курними дорогами і доріжками їде до лісу Туровець, а обабіч нього, як перед стратою, стоять похилені хліба, і немає радості ні від сивого колосу, ні від червоного самосійного маку, ні від синьої волошки, що дивиться на нього Соломіїним оком. Як вона там, бідолашна? Це ж треба саме перед війною вперше почути себе матір’ю. Велику людську радість подарувала їй весна, та чорну осмуту принесло літо. Почувши від Соломії довгождане слово, він сам увечері, щоб ніхто не побачив, нарізав у лузі червонолозу та й заходився виплітати колиску.

— Чи ти, Максиме, не завелику плетеш? — запитала Соломія. Він поглянув на свою працю, колиска таки буде великою, і, посміхаючись, відповів:

— А може, двійня знайдеться?

— Таке ти скажеш...— спалахнула, зніяковіла вона.

Чого вона й досі ніяковіє перед ним? Чого й досі спалахує то веселими, то тривожними рум’янцями, коли він повертається з поля додому, і зовсім по-дитячому кладе йому голову на груди, і так по-жіночому повертає до нього блакитну дрімоту очей.