Дума про тебе - Стельмах Михайло

І як він зі своєю м’якістю зустріне те, що повинен зустріти солдат? Невсипуща тривога знову тінню перекреслювала його шляхи, його думки.

Закривавлене сонце вже спускалось у передвечір’я, коли вони в чистому полі догнали на кінній тязі артдивізіон. Утомлені, змилені коні, до дзвону натягуючи посторонки, важко підіймали на пагорб тупоморді гармати гаубиці.

— Дайте перепочинок коням! — загукали з машин гармашам.

— Наказ! Поспішаємо! — суворо відповіли ті.

— Ви б краще вночі поспішали!

— Наказ!

Машини, вимолочуючи ниву, обминули гармашів, покуріли до лісу. А в цей час позаду почав вивірчуватися гул. Два месери, проколовши небо, винесли з блакиті свою хижу кощавість і, збільшуючись, пішли в круте пікірування. Гармаші, пригнувшись, вдарили по конях, і ті, гублячи піну, помчали до лісу. Але вже було пізно. По житах хрестами майнули тіні літаків, а на самих літаках залихоманились сполохи, і дві смертоносні траси, схрещуючись, градом вдарили по гарматах, смертю — в тих, хто був коло гармат. Ще раз на бриючому польоті пройшли "месершміти", і застогнало поле, застогнали люди, заіржали, заплакали коні, не розуміючи, що робиться над ними, що робиться з ними. На їхніх збільшених очах вибивалися сльози.

Тепер бійці єдиний порятунок знаходили на грудях землі, а нерозумні, навіть смертельно поранені, коні поривалися вгору, до неба, до сонця, що, як поранений боєць, стояло вже на призахідних костурах.

— Отак і вчимося воювати. Але як навчимось, горе вам буде! — кулаком насварився Фіненко на захід, де зникали чорні, неначе обвуглені, хрести "месершмітів".

II

Смерканням, прямо з форсованого маршу, вони влилися у стрілецьку дивізію, що, стікаючи кров’ю, сьомий день вела уперті бої. Нетривка, без другого ешелону лінія оборони тягнулася нескошеними лугами, місцями наближалася до вигинів сонної річки й впиралась у приземкуватий низинний ліс.

Вже тричі бійці стрічали ворога в своїх окопах, підривали його і себе гранатами, глушили прикладами, ломили руками, але не покинули позицій. Правда, була й тут своя трагедійна хвилина, коли здригнувся правий фланг, що входив у діброву. Звідси, з тилу, по ньому вдарили німецькі, переодягнені в нашу форму парашутисти. І над прихопленою туманцем лукою завис страшний крик розпуки:

— Оточують, братці! Ми в оточенні!

Не так з окопів, як з гнізд, де, відірваний од своїх, боєць завжди гостро відчуває самотність, зірвалися солдати, деякі мимоволі підхопили крик боягуза і очманіло кинулись із лугу в жита. І тут перед ними неждано виросла висока в генеральській формі постать командира дивізії. Він, стоячи посеред зрошеної ниви, не обурювався, не кричав, не хапався за зброю, а тільки посміхався. І ця привабливо здивована посмішка зупинила бійців, повинила збаламучені голови.

— Не туди, солдати, біжите — парашутисти на узліссі,— спокійно показав рукою генерал на прихоплений туманцем низькоділ, звідки озивалися ворожі автомати.

Бійці з вдячністю підвели на нього погляди і кинулись до узлісся.

Про генерала Чумака і його усмішку ходили легенди. В громадянську війну він був кіннотником, пролетів на коні мало не всі шляхи України, і шабля в його молодих руках була страшна, мов блискавка. І він був страшним у шалі битв. І що найдивовижніше — влітаючи, врубуючись у ворожі ескадрони, теж посміхався, але ця, уже шайтанська посмішка жахом проймала ворогів, і він проходив крізь них, як бог перемоги.

Навіть у тридцять сьомому році, переступивши поріг камери, він зітхнув, але не згубив своєї привабливої, трохи соромливої посмішки. Вчорашні військові — сьогоднішні арештанти, які вже й забули, коли бачили осміхнені обличчя, незрозуміло поглянули на нього: чи не збожеволів у нещасті чоловік?

— Чого так утупились? — здивувався Чумак.— Чудо якесь побачили?

— А ти чого посміхаєшся?

— Такий бісів характер маю. Хто тут старший?

— Я! — обізвався змучений безнадійними думами і стражданнями вив’ялений бородань.

— Звання?

— Полковник.

— У майбутньому — генерал,— приязно подав йому руку з перехрестями шрамів.— Як ви товаришу полковник, проводите тут заняття?

— Заняття?! У камері?! — витріщився полковник.— Та хто ти такий?

— Теж полковник.

— А ви, товаришу полковник, не з’їхали з глузду?

— Поки що не збираюсь і вам не раджу. То з сьогоднішнього дня і починаємо проводити військові заняття.

— Кому вони потрібні? — скипів полковник, ще думаючи, що новоприбулий або насміхається над ними, або не сповна розуму.

— Насамперед нам! — пояснив Чумак.— Бо ми заарештовані до пори, а солдатами залишаємось довічно. Поки розробимо план, я проведу заняття на тему: "Бойові можливості механізованих частин на флангах армії і в глибині оборони ворога при взаємодії з кіннотою". Сідайте щільніше...

Та не довелося, як думалось, помчати на танках ворожих флангах і тилах. У тривожну годину дали йому пошарпану стрілецьку дивізію, ескадрон прикордонних військ, жменьку міліції і наказали захопити залишені нашими військами позиції.

— Сили у вас мало, але все, що зустрінете в дорозі,— ваше! — сказав на прощання командарм. По його очах було видно, що він мало надіявся на повернення втрачених позицій.

Але дивізія вирвала їх несподіваним нічним ударом, і тепер розплачувалась за цей удар, і несла розплату атакуючим...

Богдан потрапив у відділок старшого сержанта Фіненка, який мав прикривати стодвадцятидвохміліметрову батарею від німецьких автоматників. Вкопавшись у землю, він зробив ніші для протигаза, підсумків, гранат і, до краю втомлений, спітнілий, підвівся у столочених житах. За річкою стихав шал битви, тільки збоку, ближче до лісу, ніяк не міг заспокоїтися один міномет, дрякав і дрякав, немов збожеволілий деркач, і по лінії діброви, ранячи її, раз од разу клубками спалахували розриви.

Високо підіймались ракети, в їхньому відсвіті земля ставала моторошно мертвою, такою, як її описав у день страшного суду протопоп Авакум. Вдалині на пагорбі запалав хутір, і хата-білянка, неначе в благанні, підняла вгору скривавлені руки.

— Нервують німці,— сказав Фіненко.

— І виловлюють із річки вбитих,— од вогневої до них підійшов командир гарматної обслуги сержант Ревін.— Вони акуратні — не покинуть ні одного вбитого. Закуримо?

— Не хочеться лізти в землю.

— І все одно закури, бо завтра не буде часу,— зітхнув гармаш.

— Чого так думаєш?

— Із спостережного пункту передали, що німці підтягнули танки. А нам хоч би один завалящий на розвод дали.

— Значить, уся надія на вас, гармаші!

Прямо над ними важко пролетіли бомбардувальники, та все не наші, та все не наші.

— До Києва рвуться.

Аж страшно подумати, що той красень, який колись у сонячному вітрі летів до нього, тепер задихається в чаду фугасок.

— Лягай, Богдане. Клади під голову ранець та й відпочивай під житечком, бо хто зна, коли відпочинемо отак.

Нарешті втихомирився і останній міномет, тільки ракети розшматовували ніч мертвим, потойбічним світлом — напевне, і його німці винайшли для страху.

Богдан розстелив шинелю, поклав біля себе гвинтівку, гранату і ліг горілиць, придивляючись до зоряного неба. І хоч тривожно було йому, та тривожився менше, ніж у дорозі до фронту, бо оті воїни, що почорніли за ці дні в боях, і розповідь про їхнього генерала принесла якесь полегшення душі. А завтрашній бій покаже, хто е хто. Щось вологе впало йому на щоку. Ага, то вже ніч росить росу, як росила і в мирні часи.

До вогневої під’їхала машина, гармаші почали вивантажувати снаряди, а зв’язківець передав на спостережний пункт зовсім мирні слова:

— Привезли огірочки!

Крізь дрімоту Богдан почув голос Фіненка:

— Ти спиш?

— Сплю,— він справді вже губив відчуття тіла, реальності, забираючи в сон важке причмокування бомбовозів і мертвотні відблиски ракет.

— А яка славна ота дівчина, що в санітарному їхала!

— О господи! Кому що...

— На неї ніхто не накидав оком?

— А ти б накинув?

— За щастя мав би... Хоча жаль...

— Чого тобі жаль?

— Щоб не залишилась удовою. Найбільше мені в світі жаль сиріт і вдів. Спи.

Ранок почався таким золотінням, таким ніжно-зеленим і рожевим малюванням, а чоло сонця підняло такий вінець, що й повірити було важко — невже довкола причаїлася смерть? І ось вона загупала в свої пекельні ступи — обізвалась гарматами і мінометами. Чорні, підшиті і прошиті вогнями стовпи піднялися над річкою, над лінією окопів і за окопами. Над лугами блискавично виростав повий ліс — ліс смерті. Поштовхами задихала земля, осипаючи груддя, дими і пил на бійців і сонце. Бійці щільніш притиснулись до її лона, а сонце і поранений його вінець сполохано підскочили вгору.

Із закритих позицій вдарили паші гаубиці-гармати, сумовитий шелест пролетів над бійцями й озвався вибухами на тому березі.

"Дряк, дряк, дряк!" — невдоволено відповіли німецькі міномети, нагнітаючи і нагнітаючи громи. І вони вже стали такими, що гул пострілів і вибухів злився в один збожеволілий обвал землі, чи неба, чи обох разом. І день почорнів, і сонце почорніло.

Ще не осіли гайзери землі, як за ними, викочуючи низом громи, з’явилися танки і розхристані, в приплюснутих рогатих касках автоматники. Їхній основний удар був націлений на серцевину дивізії. Повторювався улюблений маневр: скувати, витягнути на центр усі сили, а самим прорватись на флангах і кліщами замкнути кільце оточення.

І от заворушилися жерла його батареї, заряджаючі смикнули шнури, і, підскочивши, гармати викинули зі своїх пащ вогонь і грім.

— Зараз у вилку!..

Задзвеніли порожні гільзи, знову клацнули замки — і біля танків забушували вогонь і каламуть, а в них заскреготав поранений метал. Ось зразу два танки взялися вогнем. З одного вискочили танкісти, і тут же, підкошені, впали біля траків. А другий танк, немов шматок комети, поніс чадний вогонь аж у небо, бо там його було менше, аніж на землі. Ще з одного танка, мов гадюка, злетіла гусінь, і він затанцював на місці танець кульгавого, та все одно відпльовувався свинцем, поки об цього не дзенькнула пляшка з горючою сумішшю; по броні поповзли мідянки полум’я, і з люка башти почали вискакувати охоплені димом і вогнем танкісти.

А чорні закіптюжені гармаші продовжували молотьбу. І тут над ними, розтинаючи душу, пронизливо завили-заскімлили пікірувальники. Вибухи оглушили Богдана, затулили від нього батарею і тільки не могли затулити вояцького стогону.

Коли осіла курява, вже не було однієї гармати.