Дума про тебе - Стельмах Михайло

Та шалений шквал вогню і землі підважив одну і другу гармати, і не стало біля них ні командира, ні бійців. Запалав вітряк, освітив усе поле. У його спалахах біля третьої, вже розжевреної гармати, як велетні, ожили тіні, і тому здавалося, що тут побільшало гармашів. Вона розстріляла дві танкетки, які наближались до палаючого вітряка, і загинула сама, але й мертву її трощив і дотрощував вогненний смерч і пересновували ниті трасуючих куль.

Запалав і другий вітряк. Снаряд чи осколок вибив із нього гальмо, він замахав палаючими крилами, а всередині його заскреготали жорнові кола, перемелюючи себе на камінне борошно. Цей страшний скрегіт смерті наздоганяв і наздоганяв Богдана, Северина і Миколу Ярчука, того опасистого чолов’ягу, який хотів знайти у вітряку зерно. Його весь час била лихоманка, і страшно було чути, як у безмовності вибивали чечітку неслухняні зуби.

В передсвітню годину туманів, плачучи без сліз, вони обійшли те, що вчора звалося батареєю, і вже хотіли повертати, коли біля спаленого вітряка почули стогін. Кинулись на нього і побачили пораненого сержанта Івана Качалова; його безкровне обличчя було чорним від гарматного перегару і попелу вітряка.

— Куди тебе? — не чуючи свого голосу, нахилився над пораненим Богдан.

— У ногу. Крові натекло повен чобіт, а скинути не можу. Виливайте, братці, бо холодить, мов крига.

Фіненко вийняв ножа, а Ярчук злякано оглянувся, злякано шепнув йому:

— Краще віднесімо, а потім.

Северин спідлоба поглянув на нього, присів біля пораненого, полоснув по халяві, і з чобота потекло червоне шумовиння і кров. На щастя, куля не зачепила кістку, але перев’язати рану не було чим: останні індивідуальні пакети пішли на тих, що були поранені ще біля річки. Качалова поклали на шинелю і навзгинці пішли подалі від того скаліченого поля, над яким тоскно завис дух смерті.

— Оце ж маємо роботу... Оце ж маємо роботу,— бурмотів дорогою Ярчук, злякано озирався, і його золотисті обідки очей перемальовувались на сірчані.

— Ох і полохун ти,— не витримав Фіненко.

— Не всім же героями бути,— огризнувся Ярчук.

* * *

Тепер він не йшов, а скрадався по своїй землі, що ставала полонянкою. Уперше в житті він боявся ранку, що саме пролив кров сонця і висвітлив у долинці з десяток хаток. Вони були такі ошатні, наче збиралися кудись у гості, і, дивлячись на них, важко було повірити, що на всю землю, що на твоє життя опустилися чорні крила війни.

Богдан втиснувся в город, у шелест матірки, у ніжний передзвін маківок, і завмер, немов птиця, придивляючись до своєї землі. І хоча втома й голод валили його з ніг, і хоча думки, мов чорні птиці, клювали мозок, і хоча болі вчепилися за серце і душу, і хоча вже борсався у ворожих лещатах, він не почував себе переможеним. Гвинтівка з ним, ненависть із ним і любов також. В ім’я цієї любові він наситить ненавистю кожен свій постріл. Бо інакше не можна, коли думаєш про тебе, коли живеш тобою.

Він припав до землі, що плакала ранковою сльозою, і огудинням поповз ближче до оселі, на якій уже сумував перед далекою дорогою лелека.

Ось рипнули двері, з хати вийшла жінка, почепила на ключку журавля відро, і заскрипів журавель, як колись дома скрипів, і так само, пролившись на спориш, вода сказала землі: "Жить-жить..." Тільки хто, щасливий, залишиться жити після таких побоїщ?

Занісши воду до хати, молодиця знову вийшла на подвір’я, тепер вона в руках тримала дерев’яну дійницю і шматок хліба. Голод аж рвонув Богдана до того окрайця, якого жінка несла корові. Спокійніше, спокійніше, бо ти не тільки сам собі потрібний. Добравшись до латки високої кукурудзи, він ще раз пильно оглянув присілок і крутогір за ним. Ось розхряпано проторохтів старенький віз, на ньому горбатився сивобородий дід, а позад нього сиділа дівчинка в картатій хустці. На крихітному ставочку закахкали качки. Усе говорило, що в присілку нема фашистів.

Понад просом Богдан доповзає до клуні, потім до перелазу і тут бачить, як молодиця зосереджено доїть стареньку, з сумовитими очима корову. Колись на таку саму корівку змоглись і його батьки. Як вони там? Брудний, обдертий, мокрий, у зжованій гарматними колесами шинелі, він підвівся з землі і тихо сказав:

— Добрий ранок вам.

Жінка обернулась, округлила великі вологі очі.

— Ой! Хто ви?!

— Солдат. Не лякайтесь, що такий,— війна.

В голосі молодиці забриніли сльози:

— Може, й мій отак...

— У вас є німці?

— Нема, рідненький, нема, Учора повно було в селі, а нас оминули. Та ти в хату заходь, не сумлівайся.

— Але я не сам.

— І хто з тобою, клич сюди. Бараболя у мене є, кислячок теж і хліб святий є, тільки, здається, душі нема,— почала хусткою витирати журні очі. Вони мали таку передвічну тугу й таку доброту, що совісно було дивитися в них.

— Спасибі. Як вас звати?

— Зви тіткою Марією, як усі молодші звуть. Ходімо ж до хати, хоч умиєшся, молока вип’єш. І висушити, і опрати ж треба тебе.

— Все потім, тітонько. Головне, де нам пораненого подіти?

— А куди ж його, бідолашного, поранено? — забідкалась жінка.

— В ногу. Кість не зачеплена.

— Оце й добре. Тоді його помічним зіллям виходить баба Мар’яна, бо лікаря в нас немає — теж війна забрала. І хай би все вона забирала, тільки не душу. Ти ж часом Івана Давиденка не стрічав у війську? В артилерії він.

— Не стрічав.

— У нього ж така посмішка: хоч раз побачиш, не забудеш,— і потягнулась удалину до свого чоловіка, до його посмішки, яку вже, може, присипала земля.

І день, і ніч, і знову цілий день вони пробули в тітки Марії, а ввечері, подякувавши їй, зібрались у дорогу.

— Ви ж хлібець візьміть із собою. Тут і грудка масла є,— подала вузлик Миколі Ярчуку, який так старався біля харчів, наче хотів підрівняти свою довжину з шириною.

— Спасибі,— вклонились їй Северин і Богдан, а жінка вклякла біля воріт, не витираючи сльози.

За присілком, на розтоці протряхлих доріг, зупинився Ярчук, для чогось зважив на руці вузлик і, пустивши очі в різні сторони, прогугнів:

— Може, хлопці, поділимося харчами?

— Це ж для чого? — не зрозумів Богдан.

Ярчук не то позіхнув, не то зітхнув і квапливо заговорив:

— А хіба ж по всьому не видно, що відвоювалися "в небесах, і на землі, і на морі"? То в перший день війни я чекав, що ми вийдемо на чужу територію, а тепер не маю в душі ніяких чекань і надій. От і треба якось влаштовувати свою судьбу, щоб не потрапити в гості до костомахи. Вона в гості приймав, та назад не пускав.

На вилицювате обличчя Фіненка лягли тіні:

— Ти наче своїм язиком говориш, та відляски чужі. І як думаєш влаштовувати свою судьбу?

Ярчук носком чобота намалював на вологій землі дві лінії:

— Оце ж під Китайгородком, у самій долинці, стоїть собі мов село, у садах, у вербах, у тиші. Доберуся до нього, а там видніше стане.

— Гляди, щоб не потемнішало, коли твій розумець просвердлять вороги. Тоді будеш мати вічну тишу.

— Не лякай, Северине, ми вже лякані: під сідлом смерті лежали. Ви собі як хочете, а я по зорях не буду пробиратись на схід.

— Значить, страх вибрав душу, тільки живіт залишив? — обурився Богдан.

Ярчук насочився злістю:

— Тепер живіт тяжче прохарчувати, аніж душу: душа потерпіти може, а живіт не хоче. Через день-два і ви до цього домізкуєтесь.

— Не діждеш, прицюцькуватий! — скрикнув Богдан.— Скидай ремінь!

— Нащо він тобі, коли свій маєш? — не зрозумів Ярчук.

— Бо ти не солдат, а кендюх!

— Як нема армії, то нема й солдатів.— Ярчук скинув ремінь, віддав Богданові, а Северин забрав і вузлик з харчами:

— Ти такий лантух, який з голоду не здохне!

IV

На південь стікає зоряна імла Чумацького Шляху. Якийсь чумак чи хлібороб проїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона на жито-пшеницю, щоб не журились ми хлібом.

Так йому, малому, посміхаючись у вуса, розповідав тато, коли вони в жнив’яну пору виїжджали в поле. То були незабутні ночі, коли справді вірилось, що можна їхати чи йти по зоряній дорозі, коли навколо було стільки таємничого, коли твоя казка починалася уже з того притихлого на переднівок вітряка, біля якого перепілка вивела дрібних діточок.

Як це все недавно і як це все давно було. Як потьмарились роки й світ, навіть зоряна імла тепер куриться тривогою, бо і її підпалили пожарища війни. Довкола стояла принишкла із сумом колосків ніч. Та Богдан чув, як із ним ішла лихоманка, чув, як по тілі переміщались печаті морозу. Северин мугикнув якусь пісню, та одразу обірвав її, зітхнув:

— Ідеш по своїй землі, а співати не смій. Тільки від цього можна збожеволіти. Ти, Богдане, любиш співати?

— А хто ж з українців не любить пісню?

— Заспівай мені якусь свою.

— Не можна, бо якийсь дідько одразу й вліпить кулю в пісню.

— Ти пусти її так, щоб тільки я і колос почули. Якби ти знав, як співають у нашому селі! Приїхала колись до нас народна артистка, почула над Пслом вечірні співанки і розплакалась, наче проста. Дуже хотілось їй забрати аж у консерваторію мою сестру, щоб вона потім у театрах співала.

— І що?

— Не схотіла Оксана завозити свої пісні у місто, бо мала любов у селі.

— Щасливу?

— Щасливу. А тепер уже не Оксана, а війна співав її мужу і нам свої пісні,— спохмурнів Северин, поклав руку на зрошені колоски.— Чуєш, як плаче жито?

— Напевне, тому, що напризволяще покинули його люди. Тебе не морозить?

— Ні, пече. Якийсь дідько вкинув усередину пригорщу вугляків, і вони там ніяк не знайдуть свого місця. А тебе морозить?

— Прямо чую на собі печаті холоду.

— А місяць сходить, як і перше сходив,— показав на козаче сонце, що підвелося над землею і почало золотом лудити хмарку,— Вже скоро й північ. Хіба ж давно під таким місяцем вистоювали до передсвітньої години?

— Цить! — Богдан зупинився, сторожко придивляючись до далини. Щось блиснуло раз і вдруге, потім підвелася темна постать і зникла в житах. Друзі принишкли, пригнулись. Над нивою ще заграв шматок світла, а в самій ниві почувся шерех.

— Та це жінки жнуть,— нарешті збагнув Северин, коли знову побачив німотну постать у житах.— Бачиш, он місяцем сяйнув серп.

Щось невимовно трагедійне було в цих жнивах, у цих мовчазних жіночих постатях, з яких хтось вибрав слово чи й душу.

— Зачакловані женці,— сумно сказав Богдан, і вони пішли далі, а обабіч дороги зблискували й зблискували серпи і зрідка підводилися мовчазні, наче тіні, жниці.