Чотири броди - Стельмах Михайло

Вдарили по ній! А коли скоропадчикам наспіла підмога, кинулися в стиглі жита. Та осатанілі "експедитори", недовго думаючи, з усіх боків підпалили хліб. Горить він, горимо й ми, і мусили, палаючи, немов снопи, підвестися з землі, це йшла тоді моя третя смерть... І найстрашнішим тоді було — оті блакитні вогні, якими догорали і просвічувались гної побратими. Блакитні... Що ж, Данилку, робити з тобою?

— У церковицю до грішників.

— І грішппкіп, і святих замазали глиною. Аніт таки домоглася свого, а тепер маже дьогтем людей; недарма кажуть: павчена відьма завжди зліша від родимої. Навіть завивало на голові має відьомське. Тьху!

— Як же Максим Петрович на це?

— Хіба ти не знаєш нічого?

— Ні.

— Максим Петрович уже з місяць працює директором радгоспу в сусідній області. Тепер він розвернеться на тисячах гектарів. Мабуть, і я перейду до нього, бо не тільки душа, а й моя вербова нога сумує за ним, — повів своєю сухою вербичкою, що знизу була окована залізом... — Це ж якось весною біля річки я вирізав собі дві ноги про запас, обтесав знизу, а тут рибалки йдуть на човнах, до себе запрошують. Встромив я свої вербові ноги в берег та й поїхав на риболовлю. Впіймали ми тоді й риби, і раків, затаганували юшку, випили по-християнськи чарупину і аж тільки вранці повернулися додому. А тут саме наспіло роботи, закрутився я в фурманці й повернувся на берег до своїх ніг десь днів через десять. Дивлюсь, а одна нога вже й листячко дрібне викидає. Не зачепив я її, то й почала рости моя нога і вербичкою стала, шумить собі листом, цвіте, а росу має гірку. Життя!

— Невже пробували на смак? — вірить і не вірить усій розповіді чи притчі червоного козака.

— Пробував, — правдиво дивиться на нього Терептій Іванович. — При своїх чотирьох смертях якого я тільки зілля не пробував і все одно вірив, що буду жити. І ти, дитино, маєш жити, — він ступив вербовою ногою, обняв Данила. — Де ж ти переднюєш у мене? Може, в лісовій смолокурні? Туди ніхто влітку не заглядає.

— Де скажете, — скорботно, душею дякував людипі. І довіра козака, і його сповідь вразили Данила і запам'яталися на все життя.

— Тоді ти трохи зажди, а я запряжу своїх вітрогонів, — та й у ліси.

— А може, не треба? — раптом завагався Данило.

— Чого не треба? — не зрозумів, насупився Терептій Іванович.

— Що біду накличете на себе.

— Коли б я не вірив тобі, то інше діло. А поки в нас добра віра, доти пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. — І, постукуючи вербовою ногою, він пішов до шкільної стайні.

Незабаром коні були запряжені. Данило вискочив на обшитий полудрабок нового воза, і колеса зашипіли ію росистому споришу. Виїхавши з шкільного подвір'я, Торентій Іванович повернув не в село, а до річки, між деревами якої вже волохатився досвіт.

"Утеча від недолі", — з гіркістю думав Данило. То раніше він, як міг, доганяв селянську долю, а тепер утікав од своєї педолі. То хіба це життя?

Терептій Іванович поклав йому руку на плече.

Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором і плесо річки, і верби над нею, і човпи у березі.

— Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Біля неї човен гойдається.

— Бачу.

— Так це вона з моєї ноги виросла... А потім якийсь парубійко зробить із неї човен і повезе свою кохану. Коли б тільки спокійно було в світі. Та, на біду, вхопився Гітпер за лопату смерті...

Пізній жнив'яний вечір, коли навіть дороги пахнуть житом. Л до цих степових пахощів у селі приєднується повів щойно розквітлих соняшників, папіровки, молодого укропу і молодої картоплі, яку, очікуючи косарів та женчиків, варять не в хатах, а на подвір'ях. Ось над таганком, під яким зітхає полум'я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в картоплю сіль, підводиться, і вогонь вибиває на її зморшках іще сліди кріпаччини. Почувши кроки на вулиці, повертав голову до воріт і питає їх:

— Це ви, нарешті?

— Ні, бабусю, це не ті, яких ви очікуєте, — з жалем відповідає Данило, заздрячи в душі простому селянському вжитку. Стара випростується, підходить до воріт:

— А хто ж ти, дитино, звідки будеш?

— Я здалеку.

— Тоді заходь до пас. Скоро прийдуть мої діти, внуки, то й повечеряєш із нами, — і така добрість стоїть у її старечих очах, що невідомо в кого хочеться випросити їм ще довшого віку.

— Ви не знаєте, до живе директор вашого радгоспу?

— Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не хочеться знатися. Он перейдеш місток через Сниводу, то й зразу бери на ліву руку до школи, а від неї на праву руку, го прямо й дійдеш до панського палацу.

Незабаром Данило добивається до колишнього панського, v білих колонах будинку. Тут лигпе в двох вікнах світилося світло. Хлопець припадає до одного, папіврозчинепого, й одразу ж бачить зігнуту над столом постать Максима Діденка. З олівцем у руці він хмуриться над якимсь зведенням-скатертиною і тихенько наспівує йому:

Скатертино, скатертино,

Над тобою марно гину.

І хоч як тривожно па душі в Данила, але він не витримує:

— Максиме Петровичу, не гиньте, живіть собі й нам на втіху.

— А це хто?! — скрикнув Діденко, підійшов до вікна, скигіув брови угору й пошепки запитав: — Ти?

— Я, — притих Данило, мов перед судом. Діденко для чогось мимохіть озирнувся.

— То заходь мерщій.

Данило зайшов у просторий, обвішаний плакатами і грамотами кабінет, у кутку якого стояв дорідний сьогорічний сніп жита. Діденко поклав руки на плечі парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла ніякова тиша, у якій Данило чув биття свого серця. А в цей час із того вікна, що виходило в сад, обізвалися тихі голоси:

— Які в тебе очі гарні.

— Хіба їх зараз видно? — не вірила дівчина хлопцеві.

— Я їх завжди бачу перед собою.

— В темряві?

— В темряві вони мені світять, неначе зорі.

— Ой! — болем стрепенулось у дівчини.

— Ти чого?

— Мама казали, що їй змолоду це саме говорив і батько. А як одружився, то й почав пригашувати ті зорі.

— Так то за капіталізму було. У нас такого ніколи не буде.

— І не повинно бути... Тільки ти без рук... Діденко ніяково посміхнувся:

— Комусь любов, а комусь папір'я... То як ти, Данило, до мене потрапив?

— Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що мені робити в цьому світі... Ви ж усе знаєте про мене?

— Знаю. Лиха звістка не лежить, — зітхнув Діденко. — Ступач тебе з'їв?

— Ступач.

— То безрозсудний жорстокосердець. Колись він був наймитчуком у такого дяка-викрутня, якого навіть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й почав лихом копати своє поле. Ох, ці недалекі, озлоблені копачі... Що ж робити з тобою?

— Ви думаєте, я знаю? Голова зовсім одуріла. Легко було моїй рідні казати: "Тримайся розуму й плуга". Та інколи розум і плуг не тримаються нас...

— На жаль, — Діденко заходив по кімнаті. — Що ж я тобі можу порадити, що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю великої влади... Колись ти мені казав: нам час не дав легкої долі. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — похнюпився Данило.

— І це, очевидно, правда: поки час не дає легкої долі. Та хоч би яка доля випала тобі, хоч би які випробування лягли на твої дні, ти маєш бути Людиною. Навіть у найтяжчу хвилину, коли вже все покидає нас, ми маємо лишатися зі своїм євшанзіллям, з безмір'ям любові до Батьківщини. А вона нас не забуде. Це кажу тобі як людина віруюча — як більшовик і твій друг, що, певне, не дуже зуміє тепер захистите тебе. Розумієш?

— Думаю.

— То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш сином. Це про велике і високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої жалі як мужчина і поки що ставай у мене садівником. Переходь у курінь, що стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?

— Спасибі, — Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.

— Пасіка е у вашому саду? — запитав Данило, забуваючи і не забуваючи своє.

— Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато і в саду, і на пасіці.

— Хіба мене колись лякала робота?

— Це я знаю. Вечеряв?

— Ні.

— Повечеряємо холодною індичиною, і поведу тебе в курінь. Там є сіно, ковдра, подушка.

— Не знаю, Максиме Петровичу, як і дякувати вам.

— Обійдемось без цього. Ми ж радянські люди. Радянські! Невже ти думаєш: анонімка чи нашіптування зможе зробити нас дрібнішими?.. Чуєш?

— Чую.

Здалеку заспівали півні, а в саду сполохано озвалася дівчина:

— Ой, уже півні співають. Біжу, біжу!

— А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постій.

— Знаю твою капелиночку. Прощавай, біжу.

— Я тебе на руках донесу...

— От для чого потрібні руки людині, — підбадьорюючи Данила, посміхнувся Діденко.

XXII

Біля татарського броду за якихись пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливо гаепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі.

А коли ж постукає Данило?.. Де він тепер, де його очі, де його великі добрі руки? Може, час забрав і їх, і те, що ввижалося-звалось коханням?..

Від такої думки стогін вирвався з грудей дівчини, як з отієї хурделиці, що ніяк не може знайти собі пристановища. Отак тепер і душа Мирослави не має пристановища: все борсається у журбі, у розпачі, у відчаї, в шуканнях тієї дороги чи стежки, на якій тільки в снах з'являється Данило. Тільки сни привертають його до неї. Тільки сни...

А навколо так шаленіє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де річка, де присілок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває і сльози. А скільки їх померло в новій хаті-білянці, в якій ніколи не замикаються двері?!

"Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду..."

Це "скоро" стало місяцями. Та якими місяцями?!. Хай їх ніхто і через віки не знатиме...

Хто з нас у бентежній молодості хоч потай не мріяв про незвичайне кохання: ти любитимеш свого судженого, а він тебе, ик ніхто не любив. Як ніхто! От і має вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли вона довідалась про все, став її згубою і болючим чеканням надії — безнадії. Навіть сивий тато, приїхавши в гості до неї, якогось вечора ще більше пригнітив:

— Уже можна й не ждати.