Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Бо на мене дихнуло раптом холодним мороком, бо я раптом почав відчувати страх, ні, не страх, а відчай, бо я ще тільки розтулив очі на світ, а цей світ чудовий, і мені так не хочеться бути в ньому тимчасовим гостем. Але знав, що я таки тимчасовий гість, що життя моє – подих легкого вітру, що життя моє – змах крил синього метеличка, який летить од квітки до квітки, що життя моє – короткий пошепт у такий–от сутінок, – ти розумієш мене, тату? Ну, що я можу вчинити хоч би в цій історії з материним Зальотником: вчинити скандал, прогнати його з дому, кинути каменем? Але це його від нашої хати не віджене, бо він несхитний у своїх рішеннях, як автомат. Все одно з’являтиметься увечері, і щодня увечері сонце битиме йому в обличчя, відкидаючи на дорогу довжелезну донкіхотську тінь; щодня увечері світитиме в бік нашого дому антрацитним вогнем своїх очей, а я стоятиму і не матиму сили й пальцем кивнути, бо я безсилий у цьому світі, бо я боюся щось у ньому зробити самовільно, щоб знову‑таки не плюнути у власне обличчя. Але я жива в цьому світі істота, отож і йду геть і опиняюсь самотній під цим небом, і душа в мене стає широка, а тіло легке, але я боюся змахувати руками, боюся, що таки покину цей кругогляд, що його творить переді мною і наді мною небо, що доля моя буде чудна: летіти в безмежність без кінця і знати: проміжних вузлів у цій мандрівці нема…

Але щоразу я повертався додому. Приходив і дивився на просвітліле материне обличчя. Ми сідали пити чай, і я розпитував буденно, чи не приходив Ювпак. Старий Ювпак приходив. Чи не зачасто, питав я, він до нас ходить? Мати не може заборонити йому цього, бо веде він себе солідно й поважно. Просто це дуже самотній чоловік, каже мати, і йому хочеться ту самоту якось розбавити. Чи матері приємні ці візити, запитую я, дивлячись на неї впритул, вона мас зніяковіти. І вона ніяковіє. Ніяковіє тому, що ці візити їй таки приємні. Але вона мені цього не скаже. Вона скаже, що їй того чолов’ягу просто шкода. Але каже вона третє. Не має підстав, щоб його з нашого двору спроваджувати. Він чоловік простий, але по–своєму делікатний і мудрий – їй теж часом хочеться з кимось словом перекинутися. А чи тобі, обережно питає вона, цей чоловік неприємний? Я мовчу, бо що маю сказати? Про те, що ці візити викликають у мене сум світовий? Я мовчу, бо не хочу, щоб погасало переді мною оце світле материне обличчя. Хай воно побуде таке: гарне й мирне, бо я, попри свій сум світовий, потребую, щоб біля мене було таке обличчя. Але й тут я бачу парадокс – це обличчя засвітилося не завдяки мені, а завдяки зустрічі із кимось чужим. Що ж станеться, коли цей чужий переступить наваксованим черевиком нашого порога, щоб у цьому домі залишитися назавжди? Чи світитиметься до мене гак гарно материне обличчя? А може, тоді прийде і переступить наваксованим черевиком нашого порога Будень і почне нас з’їдати, як з'їдав тоді, коли живий був батько?

– Хочеш вийти за нього заміж? – питаю я й дивлюся на матір вовченям.

– А ти був би проти? – питає і вона, голос її здригається. – Коли б ти був проти…

– То що? – запитую я, незмигно на неї дивлячись.

– То я його віднаджу, – тихо сказала мати, і я побачив, що її світле обличчя таки погасло.

Я здригнувся. Он воно що сьогодні відбулося. Він запропонував їй з'єднати їхні долі, а вона остаточної відповіді не дала. Без мене не може дати йому остаточної відповіді. Це тішить, але це й смутить. Бо тепер її щастя залежатиме від мого слова, а що принесе в наш дім цей чоловік, невідомо. Ще невідомо, в чому щастя: прогнати Зальотника чи дозволити йому переступити нашого порога.

Дивлюся на погасле обличчя моєї матері, її вуста сірі й сухі, над головою в нас ледве сочиться кволе світло електричної лампочки – на мене мати ані позирне. Дивлюся на її сиве волосся, зморшки на обличчі: матері моїй сорок п'ять. Вона була старша за батька і виглядає зараз майже старою. Але в ній ще не погас вогонь, що запалює душі, і я це чудово знаю. Знаю, що коли не дозволю їй запалити того вогню, вона вже навіки погасне так, як погасло щойно її обличчя. Але не розумію я іншого: як можна того Ювпака, того дивака, старшого за себе років на десять–п'ятнадцять, полюбити? Чи досить для того співчуття і власного страху залишитися самою? Цього я не розумів, тому й мовчу. Мати стріляє в мій бік тривожним поглядом, вона все‑таки грає зі мною у виставі, а раз так, кинула на стіл козирну карту. Я повинен цю карту або ж побити, або ж прийняти. Вона сподівається, що карту я прийму.

І ось тут я збагнув, що мені настав час бути мудрим. Прийшов час стати мені суддею–дідком і вирішити щось украй для нас важливе Найлегше – піддатися пристрасті і не випустити її зі своєї тотальної залежності. Прив'язати ще міцніше до себе й перетворити її в рабу свого маленького "я" – кожен чоловік прагне вчинити це із жінкою, незалежно, мати це чи дружина, але це вдасться. Я ж мав реальну можливість таке вчинити, саме це найбільше мене б улаштовувало.

– Коли маю дати відповідь? – спитав я.

– Коли хочеш. – відказала мати.

– Можна мені подумати?

– Звичайно. Це діло не горить.

Я був суддею–старцем, а раз так, поспішати не мав права. Бо легко сказати матері: прожени, а важко залишатися мудрим. Мудрість же – це істина, яка не завжди тобі догідна. Мудрість – це визнання рації в тому, чого не приймає твоя пристрасть.

Того вечора перед сном я лежав і довго думав. Було мені самотньо й гірко, бо щиро не хотів, аби той чоловік, закутий, як у риштунки, в костюма, з капелюхом–шоломом на голові, той войовник із шаблею – кострубатими мудрощами своїми – переступав нашого порога, мені особисто був він не потрібен. Міг ставитися до нього з маленькою цікавістю, міг знічев'я повести з ним балачку, міг визнати його простацьку мудрість, але батьком мені він ніколи не стане. Батьком мені міг би стати такий, як Андрій Андрійович, але того ніколи не буде, та й матері він би не підійшов. Отже, ніхто ніколи не замінить мені того, котрий був батьком моїм правдешнім. бо він єдиний і раз на вік даний. Я відновив його образ у пам'яті таким, як бачив, коли ми з ним блукали востаннє по місту. Он він! Повернув голову й дивиться. а на вустах трас ота дивна й смутна усмішка.

То як, тату, – спитав безгучно я, – чи не назвеш ти зрадою те. що відбувається? Чи хотів би ти. щоб той чоловік поселився в твоєму домі?

Все залежить од того, наскільки потрібно це вам, відказав батько, і його усмішка почала поволі згасати.

Але мені це й справді не було потрібно.

– Мені, тату, це непотрібно, – прошепотів я. – бо сам знаєш: я із тих птахів, котрі полишають гнізда. Це зовсім не значить, тату, що мене манить широкий світ, це значить, що настала пора летіти. Що скажеш, тату, про мої відчуття там. на Завалі? Повір, мені й справді хотілося кинутись у прірву.

– Ні. я цього не похваляю, – сказав батько. То говорила ущербність твоя.

– Значить, я таки ущербний?

– Ущербний, коли пускаєш у голову такі думки. Згадай мого брата, котрий живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти. Але як гордо й самовпевнено несе він власного носа.

– У нього вже друга жінка, – тихо сповістив я. – І непоганої вроди.

– Ого! – вигукнув здивовано батько. А першу де він подів?

– Прогнав. – сказав я, – бо вона не народжувала йому дітей.

– От бачиш, – мовив батько, і на його обличчя поклалася сумна й прегарна усмішка, – виходить щось зовсім негаразд: ти розумний і з тонкою душею, а з життя хочеш усунутися, а він, дурний і надутий, дбає, щоб його корінь не пропав.

– Що ж порадиш, тату? – вигукнув я з відчаєм.

– Подбай і ти, щоб корінь не пропав. Дві парості пустив я у світ, але надія в мене на тебе…

– Чому на мене?

– Бо тебе більше знаю. І вірю, що зумієш‑таки стати мудрим. Навіть у тому, про що питаєш поради. Не поспішай, сину, бо той, котрий поспішає, мудрий не робиться, так само, як і той, котрий слухається тільки голосу свого маленького "я"…

Не знаю, що то було: балачка з собою чи візія. А може, сон, бо після того я ніби з ями випірнув. Стояла глибока ніч, місячне світло розтоплювало морок, вливаючись у вікно сірою стягою. Було парко, обличчя моє взялося потом, як і все тіло, хоч був укритий лише простирадлом. Знав, що, відчинивши вікно, напущу комарів, але дихати й справді не було чим. Ступив розпаленими ногами на підлогу – на мене дихнула запахом матіол ніч. Жовтий серп місяця стояв невисоко над крайнебом, від шосівки глухо ревли мотори. Я подумав, що батько мені, напевне, приснився. Але поради, як мені вчинити саме зараз, не дав – це було те, що сам мав вирішити. У глибині дому спала моя мати – чи сняться їй якісь видива і чи приходить на розмову батько? Що знаю про неї я, окрім того, що працює на мене, не покладаючи рук? Чому захотіла впустити Зальотника, з якого ціла вулиця потіху має? Невже вона в цьому світі настільки самотня, що без чоловіка їй не обійтися, адже не про любов тут ідеться, а про співжиття, тобто шлюб із розрахунку. Двоє самотніх навпомацки йдуть одне до одного – їм обом хочеться миру. Бояться власної самотності і зважилися ризикнути, бо для обох це останній шанс. Обоє надто несміливі в своїх почуттях, коли вирішили, щоб вирок проголосив я – той, кому від їхнього зв’язку таки справді ані найменшої користі…

І тут я побачив, що по дорозі хтось іде. Висока кощава постать, освітлена рідким місячним світлом. Я відразу ж упізнав: то був Зальотник. Отож причаївся за вазоном і стежив. Старий не був у звичайному обладунку, а в світлій сорочці, яка матово світилася від місячного сяйва, і простоволосий. Можливо, йшов босий, бо рухався безшумно. Може, в них така домовленість із матір'ю: коли засинаю, він нечутно прокрадається до неї. Якщо так, мені не годиться підглядати. Але я не мав сили й пальцем кивнути, очі мої примружилися став я насторожений і пильний. Бо коли він і справді пробирається вночі до матері, оте їхнє рішення зробити мене суддею–розпорядником не більше, як лукавство.

Зальотник зупинився. Стояв нерушно біля хвіртки й дивився на наш дім. Місяць світив у нього за спиною, і я не бачив його обличчя: чорне обличчя і світла сорочка. Відчував, що дивиться морочним антрацитним поглядом просто на мене, що ми з'єднали свої погляди і не можемо їх розвести.