Дванадцять обручів - Андрухович Юрій

Він уже бачив перед собою там, за історично культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.

Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:

— Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?

Карл—Йозеф і незчувся як відповів:

— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.

Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.

Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:

— Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?

Йому на це знову сказалося:

— Я — цісар Священного Риму Карл Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан "Джудас Пріст" і "Айрон Мейден", великий князь Трансильванський, великий герцог Тосканський і Краківський, герцог Лотаринзький…

На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.

— Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? — запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.

Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:

— Я Карл Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.

Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев’ять тисяч років.

— То можеш увійти, — мовило врешті від Стіни.

І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили — як це не дивно — вгору.

(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?).

Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих звіздах та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають — кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором’язливо приспівуючи.

І хай це буде відхід героїв, але вже інших — з іншого роману іншого автора.

А нам з вами зараз теж годилося б відійти — у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.

2001 — 2003,

Болсбурґ — Фельдафінґ — Станіславо Франківськ