Дванадцять обручів - Андрухович Юрій
У Пепи був досвід.
— Це я в усьому винна, — сказала Рома трохи пізніше. — Ти мусиш від мене піти. Я приношу смерть. Він уже другий, знаєш?
— Знаю. І тому нікуди не піду. Хочеться бути принаймні третім.
Вона не доцінила жарту, якщо це був жарт.
Минуло ще трохи часу, аби Пепа наважився випалити в повітря:
— Ти й зараз любиш його?
— Мені шкода, що він тепер сам. Усі ми лишаємось тут, і завтра свято, а його вже не буде.
— Усі ми лишаємось, але не так вже й надовго, — нагадав Пепа.
Він узяв її за лікоть і, продираючись їй до вуха крізь останню шпарину, десь між першим схлипом і першим здриганням плеча, видихнув єдине, що зміг:
— Хоч ми нічого про це не знаємо.
Дивно, але вона заспокоїлась.
Потім вони лишилися серед лісу тільки удвох: вухатий зарізяка по каскадерськи розвернувся на тій самій галявині і висадив їх серед прив’ялих анемонів. На прощання відтарабанив щось ніби "вам туда, кілометрів сім, години за дві вилізете, завтра після трьох подають гелікоптер, вєщі пособирайте і ждіть, за вами прилетять, щоб до пожару вспіти", після чого, рвучко заклацнувши дверцю, попер звідки приїхав. Далеко вгорі, весь у призахідному світінні, чекав їхнього повернення всіяний сніговими плямами Дзиндзул з невиразною цяткою пансіонату на самому хребті.
Вони йшли під гору, часом подавали одне одному руку і підтримували на слизькому підйомі. Уже діставшись до нижчих ялівцевих чагарників, зупинилися трохи перепочити. Пепа роззирнувся по занімілих вершинах і сказав перше, що спало на думку:
— Насправді все може бути значно краще, ніж ми собі думаємо.
IV. Закінчуючи
Карл—Йозеф Цумбруннен дивився на Карла Йозефа Цумбруннена. Другий з них був тілом і лежав на докупи зсунутих письмових столах, від ніг до пояса вкритий рештками старої мішковини. Перший натомість був чимось іншим, значно тоншим. Цієї ночі настала мить його вивільнення. Йому було дивно бачити себе ззовні і не в дзеркалі: власне кажучи, то було не що інше як зіткнення двох найбільших таємниць існування Смерті з Я.
Карл—Йозеф, той, що відокремився, перебував десь вище можливо, на стелі. В будь якому разі своє недавнє тіло він бачив згори: початок розпаду, перші плями на шкірі, подальші прояви теж цілком передбачувані — гнильна емфізема, трупна зелень, відшарування епідерміса з утворенням пухирів, заповнених сукровицею. Карл Йозеф усе це знав, хоч ніколи не студіював патологічної анатомії. Але тепер він безмежно багато всього знав і розумів.
Чи почував жаль? Чи було йому в’язко у цій темряві, пронизаній місячним сяйвом знадвору?
Невідомо. Є лише певність того, що він не хотів і не міг довго тут зависати — його викликав Місяць. Зранку тіло повинні були відвантажити до Чортополя на судово медичний розтин, хоча сам розтин не міг відбутися раніше понеділка, бо який в сраці анатом буде вам копирсатися в мертв’якові у Святу Неділю, та й понеділок під великим сумнівом, швидше за все у вівторок чи — ще краще — по Святах у середу, отже, зранку його лише мали доставити до холодильної камери, щоб зупинити процеси сапоніфікації. Але Карл Йозеф усе одно вже зараз бачив, чим воно закінчиться: бліде світіння аргонових ламп, зимно металеве побрязкування гострих предметів (холод є стерильність, а стерильність є холод!), скрупульозне заповнення протоколу в особливому, прошнурованому і скріпленому печаткою журналі, монотонна констатація відхилень і потенційних невиліковних захворювань, як і видобування з розтятого тіла всіляких річкових камінців, жабуриння, двох трьох осикових потемнілих листків, блідих від слизу личинок і лялечок. А потім — Карл Йозеф міг виразно побачити й таке — цинічне й недбале зашивання. Це коли відірваний тельбух нашвидкуруч приштуковується до пахвини чи кудись іще. Карл Йозеф тепер міг бачити й ці грубезні суворі нитки, і циганську голку завдовжки з пів олівця, і моргівську, не цілком сповна розуму санітарку (двадцять дев’ять років трудового стажу на одному місці!) з розповзлим бюстом, жовтими очима і тяжким формаліновим придихом.
Як фотограф, Карл Йозеф любив темряву не менше від світла.
Але тепер він набув безліч нових можливостей: бачити, знати, відчувати. А також — проникати наскрізь, адже його структура відтепер була тоншою за найтонші структури матерії. Тож він без зусилля вийшов назовні — через стелю і дах колишньої гауптвахти. Він піднявся трохи вище над її дахом і тепер зміг охопити її всю, включно з двома вартовими мєнтами, що давили на масу в караульній прибудові (розкидані там і сям казенні шмотки, увімкнутий і до білого розжарений електронагрівач типу казьол, заставлений гранчаками, недоспорожненими пляшками, недоїдками й недокурками столик, касетний магнітофон "Весна", два заряджені і приперті до стіни калашніки, два спітнілі від сну мєнти на одному тапчані в самих лише калісонах — ні, не гомики, а двоюрідні брати, родина, Микуляк Іван і Дракуляк Штефан). Вони мали охороняти цей труп до завтрашнього ранку. Вони й охороняли його.
Карл—Йозеф уперше відчув щось на кшталт дивної болісної полегкості, коли йому вдалося знову ж таки без жодних зусиль — рушити вгору й досягнути так званої висоти пташиного польоту. Він опинився в самому потоці місячного світла, щільного і якогось аж навіть намацального. Місяць на небі ще здавався повним, від чого трохи зловісним, хоч насправді мить його повняви настала ще в середу, а зараз він уже йшов на спад, і про це було достеменно відомо всім церковним астрономам. Карлові Йозефові теж. Він по риб’ячому крутнувся у світляному струмені й на невизначену хвилину (час для нього вже був чимось іншим) завмер. І жодних окулярів, подумалось йому, жодних біноклів, лінз, додаткових діоптріїв. Він бачив тепер наскрізь і до глибин — на всьому відкритому його Окові просторі.
Наприклад, як росте трава, як нафта струмує трубами, як риба пливе річками й потоками, за течією і проти. Або скелети на дні засипаних печер і черепи на дні завалених криниць. Чи, скажімо, незліченні TIR и, завмерлі у довжелезних чергах перед прикордонними переїздами з напівживими напівзадушеними пакистанцями (цього разу він був певен, що то не банґладешці, а пакистанці), котрі штабелями лежали й не ворушилися під підлогою.
Він також бачив тисячі освітлених ізсередини церков — по всій країні.
Карл—Йозеф Цумбруннен описав невелике коло над долиною Річки і, не вагаючись, узяв напрям на Трансильванію. Цього не можна пояснити це залишається тільки приймати як даність. Мерці здебільшого мандрують на захід. У пам’яті виникла дитяча забава в пілота і чомусь — як легко стрибалось у воду, в найзеленіші теплі річкові нетрі в околицях водяного млина.
Але чи можна це назвати пам’яттю?
Він наблизився до Хребта над самою полониною Дзиндзул і — ніщо не могло його зупинити, навіть виклик Місяця — пішов на різке зниження. Це виявилося сильнішим не тільки за Місяць, але й за нього самого: не всі нитки розірвано. Він прошелестів над вершечками притрушених снігом ялівцевих чагарників, оминув трамплін і виринув просто на будівлю пансіонату. Його тягло, це було його Місце, химерний будинок з ґанками, терасами і вежами, з десятками вікон. Але тільки у двох із них світилося. І до першого з них Цумбруннен припав, та що там — прилип усім собою, вдарився об його непробивну склопакетну холоднечу.
За вікном була кімната Коломеї Воронич. Дівчина півлежала на нерозстеленій канапі і щось без перестанку записувала до колись товстого блокнота, вириваючи з нього одну за одною списані картки. То була вже сто тринадцята сторінка її листа зниклому другові — тому, що пішов учора при заході сонця.
"Я знаю, — писала Коля на сто тринадцятій сторінці, — що Ти роздвоєний, але тому й вічний. Ти, який лиш одну ніч тому ще був тут і класно брав мене [Коля закреслила три останні слова] ніжно звільняв мене від цього тавра, клейма, клейкого клейноду — я маю на увазі моє спочиле в Бозі дівоцтво, отже Ти — той самий, кого я чекала все життя [два останні слова вона закреслила] не скажу як довго. Але водночас Ти інший — опечькуватий, стагий і висий, схожий на гобіта стагезний мудодзвін [останнє слово закреслила] балакун. Бо, як я тепер уже знаю, Ти існуєш у двох версіях. Молодій — це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій — це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б зараз. Це коли б він не помер молодим. Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала! Я ж бачила, як Ти виходив з веранди до Послів Ночі! Вони залягали у темних чагарях в очікуванні на Тебе. Думаєш, мене глючило? [закреслено все речення] А Ти востаннє на мене подивився через плече — то був не Ти! [останні два слова, як і знак оклику, закреслила], ага, то був той професор, на півсекунди він прорізався через Твою оболонку, бо Ти і він — це одне, я знаю. Я думаю, що завдяки цьому Ти можеш бути і тут, і на Місяці. Бо насправді нам дозволено щось одне: або тут — або на Місяці. Ми роз’єднані, правда ж? Між іншим, я знаю, що зараз Ти вже там. Ха! Я бачила, як Ти розчинився в тому гидкому [останнє слово закреслила] місячному сяйві, як воно вже дістало! А тоді Посли Ночі трьома здоровезними сичами вилопотіли зі своєї засідки в чагарнику. Ти йшов догори по місячному променю, а вони летіли над Тобою і трохи позаду, такий собі ескорт".
Слово "ескорт" вона змушена була написати з переносом — еско рт. Останні дві літери переходили на дальшу сторінку, а сто тринадцяту було так само рішуче видерто і кинуто поруч із канапою на підлогу — до жужма ста дванадцяти її попередниць. Карл Йозеф здогадався, що далі буде про нього.
"Знаєш, — писала вона далі, — от я до Тебе пишу, але як я зможу переслати Тобі цього листа? Бо Ти ж ніколи вдруге не з’явишся переді мною, це ясно. У Тебе ще так багато — непочатий край — непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат! Щодо звичайних поштових послуг, то тут повний капець — сам знаєш, як довго все це триває, коли йдеться про сполучення між нами й Місяцем. Фактично ціле життя. Проте мені це фіолетово [одне слово закреслене] не так важливо — я все одно допишу цього листа до останніх трьох крапок, бо я переконана, що його все одно буде прочитано. А в нас новини. Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця фотографа.
